Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
23.09.2019 14:20

Ринок землі: міфи і загрози

Громадський діяч, науковець. Доктор економічних наук

Відкриття ринку землі в тій формі, яку пропонує влада, може призвести до неоколонізації України. Це не жахалки і не перебільшення, а реальна загроза національній безпеці.

Відкриття ринку землі в тій формі, яку пропонує влада, може призвести до неоколонізації України. Це не жахалки і не перебільшення, а реальна загроза національній безпеці. Ключові засади законопроекту, поданого до парламенту, містять низку небезпек, які відчують не лише наше, а й майбутні покоління українців. На наше глибоке переконання, запровадженню ринкового обігу земель має передувати серйозна підготовча робота в кілька етапів. На противагу такому підходу ми чуємо лише прожекти і спекуляції на бідності й безвиході селян. І найголовніше, земельну реформу намагаються провести без участі самих українців.

Земельні міфи

Влада активно обговорює земельну реформу з міжнародними кредиторами. Звісно, прислухатися до думки партнерів потрібно, але маємо розуміти, що моделі ліберального ринку, які нам нав’язують ззовні, далеко не в усьому відповідають інтересам України. Наша практика це підтвердила. Приватизація породила олігархів і монополізацію базових галузей економіки, дерегуляція відкрила шлюзи для первинного накопичення капіталу злочинним шляхом і втечу його в офшорні юрисдикції, лібералізація призвела до знищення науки, машинобудування й інших наукоємних галузей із продуктивністю, що мала б зростати. Хочеться щиро вірити, що той період, коли кошти давали в обмін на реформи, які нерідко не враховували реалій України, ми вже пройшли.

Нам кажуть, що ринок землі дасть можливість додатково збільшити ВВП країни на 2%. Це однозначно міф. Ми проводили відповідні розрахунки, таких цифр і близько не буде. В економіці все залежить від усього. Для економічного дива мають бути системні трансформації — від подолання корупції в країні до сприятливої кон’юнктури на глобальних сировинних ринках.

Примарні інвестиції

Нам кажуть, інвестицій зараз немає, бо немає ринку земель. Це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. По-перше, інвестиції в АПК і зараз значно вищі, порівняно з більшістю секторів економіки. По-друге, сам по собі ринок земель не дасть припливу реальних інвестицій. Вони прийдуть тоді, коли будуть комплексні, системні реформи; коли інвестори будуть упевнені в захисті своїх прав; коли правоохоронна і судова система ефективно працюватимуть; коли буде економічна і політична стабільність, чіткі та зрозумілі правила гри.

Нам кажуть, інвестори створять додаткові робочі місця. А практика роботи компаній з іноземними інвесторами, і не лише в аграрному секторі, свідчить про протилежне. Інвестиції створюють одне робоче місце, знищуючи при цьому десятки інших із традиційною зайнятістю. Це закономірність інноваційних технологій у сільському господарстві. Ми це спостерігаємо останні 20 років, що підтверджує і статистика сільського ринку праці. Нині вже маємо сімейне безробіття. Це коли батьки і їхні діти працездатного віку не мають постійної легальної зайнятості.

Чому сьогодні інвестори не вкладають кошти у високотехнологічні галузі? Бо їх цікавить лише експлуатація і надприбутки від сировинної економіки. Це триватиме доти, доки кланово-партійно-олігархічні угруповання не почнуть вкладати кошти у свою країну, ними ж пограбовану.

Торік спільно з аграрними асоціаціями ми провели дослідження, хто забезпечує найбільші надходження до сільських бюджетів. І виявилося, і щодо сплачених податків, і щодо створення робочих місць, і щодо продовольчої безпеки ключову роль відіграють середні підприємства та фермерські господарства. Мета іноземних компаній — виростити і продати сировину, ніхто з них ні сьогодні, ні в майбутньому не планує вкладати кошти в довгострокові проекти та розвиток сіл. Прикладів цьому безліч.

Золото в обмін на дзеркальця

І ще один принциповий коментар стосовно іноземних інвестицій, якими нас обіцяють ощасливити в разі купівлі нашої ж землі. Навпаки, це український народ, як законний власник національного багатства, є вигідним і довгостроковим інвестором. Чому? Земля — це природний, обмежений ресурс та основний засіб агровиробництва, цінність якого постійно зростає з урахуванням глобальних продовольчих, екологічних та інших проблем. Спадає на думку аналогія, коли в аборигенів дорогоцінні метали й коштовне каміння обмінювали на дзеркальця. Ми не маємо стати новітніми аборигенами, у яких замість папірців обміняють один із найцінніших ресурсів планети Земля.

Нам кажуть, якщо одночасно на ринок вийдуть фізособи і юрсоби, то ціна на землю збільшиться. Можливо, й зросте, але чи потрібно нам це подорожчання і, головне, хто від цього виграє? Маємо пам’ятати, що ринок земель — це не ринок картоплі, яку потрібно продати за будь-яку ціну та ще й обов’язково до нового врожаю. У будь-якому випадку це буде одноразова вигода, швидкі гроші від продажу, що здебільшого підуть на придбання, у тому числі й споживчих товарів іноземного виробництва, які не виробляються в Україні, що поглибить і без того хронічний дефіцит торговельного балансу країни. Державникам треба думати про стабільне нарощування капіталізації сільського господарства. Про те, як далі розвиватимуться сільські території. Як рятувати ринок праці на селі, розвивати сімейні фермерські господарства, які нині лише зароджуються.

А що в самій Європі?

Тривалий час мені не дає спокою одне й те ж питання: чому ми наштовхуємося на одні й ті ж самі граблі? Чому не хочемо вчитися і на чужих помилках? У світі вже є приклади, коли країни, лібералізувавши ринок, змушені шукати можливості, щоб викупити землі назад, зіштовхнувшись із низкою економічних, соціальних, демографічних і міграційних проблем. Для цього не треба їхати до Африки чи Латинської Америки. Досить критично вивчити досвід Європи. Ми тісно співпрацюємо із європейськими державами, проводимо спільні дослідження, обмінюємося новаціями. Їхні практики (а особливо країн постсоціалістичного табору, які нещодавно набули членство в ЄС) свідчать про те, що на початкових етапах запровадження ринку сільськогосподарських земель дозволяти купувати її компаніям, кінцеві власники яких — іноземці, категорично не можна. Подивіться на Латвію. Там дозволили купувати не тільки землю, а й ліси. Як результат, у руках іноземців зосереджено критично великі площі угідь. І для держави це стало проблемою. Свого часу тамтешні фермери, аби швидко отримати кошти, продали свої земельні наділи. І де зараз ці люди? Поїхали на заробітки до інших, більш розвинених країн.

Ризик неоколонізації

В оприлюдненій концепції є моменти, які не менш небезпечні. Зокрема, так зване обмеження продажу земель в одні руки. Передбачено, що максимальна площа, яку можна придбати, не повинна перевищувати 0,5% усіх угідь країни. Проте задумайтесь, це як мінімум 200 тисяч гектарів. Тобто теоретично вся сільськогосподарська земля може бути сконцентрована в руках кількох сотень людей чи компаній і пов’язаних із ними структур. А як це позначиться на продовольчій безпеці країни? Нас чомусь навчить монополізація базових галузей економіки? Де і на кого працюватимуть мільйони українців? Жодна держава у світі — жодна! — не дозволяє такої колосальної концентрації земель в одних руках. У користуванні — такі приклади є, зокрема, коли йдеться за агрохолдинги, які мають земельні банки по 500 тисяч гектарів і більше. Але не у власності.

Передумови вільного ринку

Якщо ми дійсно хочемо, щоб земля, як найцінніше національне багатство, працювала в інтересах українського суспільства, то зобов’язані провести комплексну земельну реформу.

По-перше, маємо завершити децентралізацію і передачу угідь об’єднаним територіальним громадам. Сьогодні частина земель передана до комунальної власності ОТГ, а решта так і залишається в державній власності. В анонсованій концепції урядом передбачено, що одночасно ринок відкриють для усіх трьох форм власності: державної, комунальної та приватної. І тоді виникає питання: хто буде продавцем земель за межами населених пунктів? У тих територіальних громадах, які на сьогодні вже отримали угіддя, зрозуміло, що це їхня власність. Але ті громади, які нині перебувають у процесі об’єднання, які ще не провели перших виборів, або ті, які лише планують процес об’єднання — хто буде продавцем земель на їхній території?

По-друге, треба провести інвентаризацію угідь у межах територіальних громад, запровадити їх облік, внести відповідні відомості до Державного земельного кадастру. Окремі громади здійснили пілотні проекти з інвентаризації земель. Ті ОТГ, які це зробили, збільшили надходження до місцевого бюджету принаймні на 20%.

По-третє, потрібно врегулювати питання фермерських земель. Дотепер наділи, які передавались фермерам у постійне користування та довічне спадкове володіння включно до 2002 року, фактично опинились поза законом, їх не можна успадкувати. Права цих фермерів уже і так були брутально порушені, а що буде з їхнім господарством, коли відкриють ринок, адже фактично ці землі перебувають у державній власності? Тому тут існують два ймовірні шляхи розв’язання цієї проблеми. Один із яких це реалізувати норму статті 13 Закону «Про фермерське господарство», згідно з якою громадяни України, які до 1 січня 2002 року отримали в постійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на їх придбання (викуп) розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гектарів ріллі, у власність із розстроченням платежу до 20 років.

По-четверте, потрібно вирішити питання доступу аграріїв до кредитних ресурсів за такою ж відсотковою ставкою, як у ЄС. Про те, що в Україні повинен працювати Фонд гарантування повернення кредитів малими фермерами, говорить навіть Світовий банк. Такої інституції наразі немає, і на її створення потрібні ресурси і певний час.

По-п’яте, необхідно створити авторитетного в суспільстві контролера. Ми вже говорили про обмеження площ угідь в одні руки. Якими б вони не були, мусить бути інституція, яка це контролюватиме і регулярно звітуватиме перед українським суспільством. Вона повинна здійснювати моніторинг усіх транзакцій із землею, перевіряти законність укладених угод та їх дотримання. У країнах ЄС такі інституції діють. Десь це агентство, десь — земельний банк чи земельний фонд тощо.

Чиї інтереси переважать?

Запроваджувати ринок земель сільськогосподарського призначення, не маючи сформованої інфраструктури, дуже ризиковано. Насправді розв’язання цих питань не потребує дуже багато часу. Все це можна зробити впродовж року, якщо є політична воля.

Найбільш прикро, що наразі реформу обговорюють лише з іноземцями, а українців просто ставлять перед фактом. Дуже сподіваємось, що у влади вистачить мудрості та мужності розпочати діалог з українським експертним середовищем, самими фермерами, науковцями, громадськими організаціями аграрної сфери і провести реформу, яка принесе користь усьому суспільству. Відкрити ринок «по-тихому» під диктовку міжнародних спекулянтів і доморощених олігархів уже не вийде. За роки незалежності відбулися події, які радикально змінили наш внутрішній світ, і світ навколо нас, — ми стали надто дорослими!

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net