Вістка з передової...

Племінника призвали на службу через військкомат. У нього надто масна, сказати б, затребувана військова професія – кулеметник. Зрозуміло, що такий нині вкрай потрібен на передку. Тижнів два його геть не було чутно в трубу-гаджет. Учора нарешті додзвонився до його. «Все, - весело каже, - о’кей! Служиться добре...» Про що інше не запитаю, у відповідь здебільшого чую – «військова таємниця…» Мовляв, відповіді не буде…

Із того, про що можна розповісти: сержант він, командир відділення. Має ще дванадцять підлеглих. Хлопці здебільшого з центральної України. Родичу моєму 47-ім, решта бійців молодшого віку, лише один має 52 роки. Швидкі і ловкі як олені…

«Я про них знаєте, як турбуюсь, - бадьоро каже племінник. – Сам для всіх їсти готую. Волонтери, спасибі, турбуються, додатковими продуктами гарно забезпечують… Балую всіх делікатесами…

Цю новину розповідаю нині сину. У відповідь він весело сміється. А тоді й каже:

- Схоже на те, що не все він тобі розповідає…

- Це ж чому?

- Про свій броник не повідав же?

-Ні… І не згадував… А що за історія приключилася?…

- Отож, - мовить син, - прийшов братуха служити, а захисного бронежилета немає. Батьки-командири й кажуть: «діставай сам…». Він і зателефонував мені.

- І як ти все вимислив?

- Звернувся по допомогу до свого родича, київського айтішника Сергія. Він за годину все вирішив. Знайшов броню, викупив її і на фронт відправив… Наступного дня наш сержант уже отримав поклажу…