Приватними дорогами війни

Місцину для порятунку ми знайшли, либонь, тиху. Наш любий друг, здається, нарешті заспокоївся. Щоправда завжди неспокійно почувається, коли у наших краях озивається тривожна сирена. У ці дні і ночі вона чомусь усе більше і більше бентежна. Але життя продовжується. І як усі українці ми врочисто зустріли й провели Великдень. Молоді люди з нашого табору пересиленців тієї пори використали нашого ласкавого і ніжного друга, щоб створити красиву світлину. Я лише сьогодні побачив її і тому негайно пишу ці рядки текстового супроводу фото та виставляю, як мені видається, чудову картинку з нашим Арчі. Нехай хто, бува, не подумає, що наш делікатний француз може щось вхопити зі столу. Чи проковтне те, що охороняє. Він доволі вихований член сімейства і яким би не був голодним, окрім свого корму ні на що не відкриє пащу. (Тут, можливо, я дещо перебільшую, позаяк таки хочеться похвалити свого вірного друга).

Іноді він мене проводить стежиною до собору. Не знаю чи вам видно, але там, у кінці цього шляху поміж раннім листям старезних каштанів золотяться куполи Божого дому. Видно й церковні двері, придивіться, лишень, будь ласка…

А так ми жимемо-харчуємось… Не щодня, звичайно, але буває…

Цією оригінальною розповіддю, знімками я нікого не хотів принизити, вивищитись перед будь-ким, особливо тими, хто потрапив під жахливий каток війни, хто в родині має жертви чи сам перебуває зараз в окопах на фронті. Серед останніх я точно міг би бути також, якби був значно молодшим. Я просто хотів усім сказати, що життя продовжується і в війну. Вірмо ж у Перемогу…