Все життя живу словом. День і ніч працюю з ним, обтісуючи його форми, конфігурації, припасовую і вкладаю в речення та абзаци. Формую останні в інформації, статті, фейлетони, оповідання, новели, повісті. Мій мозок постійно працює над символом сущого, що насправді уявляє собою рідне людське слово. Навіть перебуваючи іноді у відпустці, лежачи на березі моря, із заплющеними очима слухаючи шум прибою (о, як це вже давно було!), я мимоволі думаю над тим, як би в останньому блозі поміняти заголовок – придумати більш гостріший, експресивніший, динамічніший, бойовитіший…
Але є у мене давній друг. Звати його Петром Олексійовичем, прізвище – Приходько. Думаю, що він в Україні завжди був і нині також є фотомайстром №1. Петро трудився багато літ у «Правді України», як фотокор, як заступник головного редактора. Це був фахівець, який виконає будь-яке редакційне завдання. Кого хочете вмовить на фотоілюстрацію.
Чомусь пригадався такий яскравий і незабутній випадок. Ми з ним якось були у відрядженні на Рівненщині. Завітали на сирзавод чи маслозавод – точно й не пригадаю вже. Та суть, власне, не в цьому. Тут керівники перед нами стали вихвалятися, що ось днями запустили шикарну лазню. Люди надзвичайно задоволені.
Петро загорівся ідеєю зробити знімок із сауни. А тут виявилося, що якраз тієї доби на підприємстві був жіночий день.
- Та це ще краще, - запалився Приходько. – Покажемо ваших дівчат, які вони красуні… Що вони приховують від усіх…
- Ви ж хіба не знаєте, що це скромні західнячки, - надув губи директор. – Така на город іде сапати – троє штанів одягне, щоб хто чого не подумав…
Приїздимо в редакцію. Через годину-дві Петро приносить із лабораторії, показує шмкарний знімок. Із сауни. Шестеро дівчат на полицях паряться. Голі до розсолу… З чудовими таліями, привабними стрункими тілами…
- Як же ж ти їх умовив? - справляюся.
- А сказали мені, що коли хочеш фотографутися з нами, роздягайся і сам. Я й роздягнувся, і сфотографував. Не себе ж, звичайно…
Як виставили ми той знімок у номері (зауважу, цілком пристойний!), багато прийшло листів різних… А для газети це вельми важливо…
Нині Петро Олексійович несподівано прислав мені незвичний подарунок, до мого дня народження, який поминув уже. Навздогін, сказати б. Погляньте, будь ласка… Оцініть його режисерську роботу...
Ще зауважу, Петро Олексійович надзвичайно влучно вгадав і з музичною доріжкою – піснею на слова відомого українського поета Андрія Демиденка. Він мій давній приятель. В його ця пісня мене завжди неймовірно за душу бере, бентежить, вертає у дитинство і юність. Після того, як вона з’явилася і заспівала її вся Україна, заїхав Андрій Петрович до мене на роботу й каже:
- Хочеш, щоб твою газету передплачувала і читала вся держава, щоб пісню про «Правду Україну» співали на кожному повороті, з кожного вікна – плати 15 тисяч доларів США, я вас прославлю навіки…
Які п'ятнадцять тисяч?! Ми були бідні як церковні миші. А тепер під слова Андраєвої пісні такі життєві вузлики найкраще й згадуються...
Гарного перегляду картин життя, друзі! Коментуйте, будь ласка!
