Поповзом, тримаючись за плота...

Ніколи не забуду ранок 20 грудня 1993 року. Того дня в моєму рідному Джурині на Вінниччині проводжали на службу в українську армію двох моїх племінників, братів-близнюків – Руслана та Ігоря Мельників. Синів моєї сестри. Ми з дружиною спозаранку виїхали в дорогу. Ніде й натяку не було на опади. Траса суха, хоч яйце катай. Ось уже й благословенне наше Поділля. Кордон Вінниччини, КПП під Козятином. Проскочили село Комсомольське (не знаю, як його тепер перейменували, щоб повеличати). Попереду, знаю, маємо проїжджати мимо села Перемога. Авто котиться зі швидкість 75 кілометрів на годину. З боку виглянуло сонечко. І враз, за метрів триста від повороту в населений пункт, у мене наче чуб піднісся на голові. Зашпори прошмигнули по спині: я побачив, що ми зненацька в’їхали, мовбито, на суцільне скло. Де й взялося воно на сухій дорозі? Я знічев’я натиснув на гальма, щоб притишити хід нашої новенької «Мазди-323", ще й по нині номер державної реєстрації пам'ятаю - 71-81 КІА. Боже ж ти мій, завжди вправного легковика-японця тут же понесло в один бік, я в той же бік крутнув кермо – розвернуло в інший. Машина стала некерованою...

Де й взялася на зустрічному маршруті величезна фура. Вона якраз поминула сільську зупинку. З протилежного пригірка почала спуск нам назустріч у вибалок. Як я уловив краєм свідомості, водій ваговоза, помітивши, напевне, що моє авто стало некерованим, либонь, захвилювався, кинув свою величезну фуру то вправо, то вліво, і вона теж уже, майже, боком понеслася нам назустріч, бо теж опинилася на лискучому льоду. Усе це тривало якісь долі секунди, але я встиг подумати, що це, либонь, кінець. Згадав іще, пам’ятаю, що дочці лише два рочки, бо ж Ольга поруч зі мною. Хто її буде виковувати?

І перед тим, як ми мали пір’їнкою влетіти під 30-тонну фуру з подільськими яблуками, наш легковик наче хто Божою рукою розвертає в інший бік, фуру також, і в ту мить, коли ми маємо буцімто вже й благополучно роз’їхатись, переднє крило і капот «Мазди» опиняються під хвостом великоваговика. Вони відлітають на дорогу. «Мазда» зупиняться.

Я відкриваю двері і виходжу з авто, і тут же падаю, немов підкошений: встояти на ногах зовсім неможливо. Під черевиками ковзанка. Дорога – суцільне скло. З фури, бачу, вискочив водій і біжить до мене. За кілька кроків, високо підстрибнувши, падає і практично на животі підпливає до мене.

Пам’ятаю його слова, лежачого на льоду:

-Вибачте, я нічого не міг зробити. Думав стишити хіт, а мене, як понесло… І ви летите під мене. А в мене 30 тонн яблук у кузові…

Виявляється, уночі локально, тільки на окраїні села Перемога, на метрах 300 міжнародної траси, випав крижаний дощ. А за календарем, відомо, зима, 20 грудня. В повітрі під ранок морозець. І вся невеличка ділянка тракту під селом перетворюється на суцільну ковзанку.

Сотні разів з тих пір я проїздив цей невеличкий видолинок побіля Перемоги. Скільки ступаю сюди – щиро й з сердечною повагою молюся Господу Богу, дякую, що врятував наші життя…

Таке ж скло на дорозі, як колись, я побачив і нині. Мав принести відро води для супу та чаю. На вулицю ступити не можна. Взув черевики з порихленою підошвою, тримаючись за паркани і ступаючи по примерзлій траві-рятівниці (а як же ж ми її ретельно видовбуємо теплої пори року!), пробрався до криниці. З відром води назад. А перед очима подія в ожеледицю 27-літньої давнини… Подібне не забувається!