Можливо, все виглядало саме так. На уроці історії задали запитання «Звідкіля походить назва «Україна?» А в шкільних підручниках на такий дражливий запит годі тоді було отримати вичерпну відповідь і допитлива школярка почала з’ясовувати всі обставини в додатковій літературі. Цілком ймовірно, що до рук їй потрапила праця доктора історичних наук, колишнього сільського вчителя Дмитра Івановича Мишка з Полтавщини, якраз саме під такою назвою «Звідки походить назва «Україна»? А там, немовби, по гарно виметених східцях спускаєшся в товщу віків, до потаємної і загадкової комори. Ось тут тобі лежать легенди, саги, міфи, а ось там знаходиться гола правда життя – сама лише архаїчна історія.
Що стосується назви «Україна» - будь ласка. Ось розгорнуте твердження відомого польського хроніста Самуїла Грондського, ровесника нашого Богдана Хмельницького, учасника переговорів з великим гетьманом. Польський історик потім беззастережно стверджував, що Україна тому так зветься, що її селянсько-козацькі маси є окраїною Польської держави. Буцімто, саме посполита є центром всесвіту…
Казка? Звичайно ж, міф. Але нижче сходами, і надибуємо дослідження головного судді УНР Сергія Павловича Шелухіна, міністра юстиції за Директорії, відомого українського ученого на Заході, праці якого принципово замовчувалися в колишньому СРСР. Він вірно зазначав, що назва «Україна» відома з дуже давніх часів як велика територія, заселена українським народом.
Так східцями униз аж до праць тернополянина Богдана Барвінського, до Миколи Григоровича Андрусяка з Вільного українського університету у Мюнхені. Аж до глибинних коренів українства, яке насправді походить із дванадцятого століття. Позаяк найстарше – 1187 року у Київському літописі поіменовується згадка про найдавнішу Україну.
Але як же ж це все-таки достобіса безмежно цікаво, відкривати і собі, і людям погляд на старожитності. Узагальнювати, робити висновки. Докопуватись до небаченого і незнаного школярці. Згодом студентці історичного факультету. А проводити археологічні розкопки, оголювати нові світи. З мозаїчних часточок канонізувати давнє життя наших предків.
Колишня студентка вже береться за наукову роботу, пов’язану з дослідженнями, відкриттями людей, яких попередні режими і гнобили, і принижували, а вони все одно йшло до великої мети – створення суверенної і незалежної України.
Свого літературного героя, доктора історичних наук Ірину Богданівну Скакальську, від 17 вересня 2020 року офіційно (можете привітати!) удостоєної вченого звання професора, як письменник, я запримітив на тому перевалі досліджень, коли вона щойно видала з своєї наукової лабораторії древніх шукань нових героїв політичної еліти Волині. Це, насамперед, добротна історична есея про колоритного і примітного політика доби боротьби краю проти польського гноблення українства Семена Жука. Люди такої неординарної і сумлінної вдачі, яскраво загострені на ідеї визволення свого народу з етнічного, культурного, мовного рабства і вивищили українськість над огидною полонізацією, яка поперемінно з русифікацією тривала віки над нашим благочестивим Заходом.
Була це часто боротьба не на життя, а на смерть. І, як мені уявляється, здійснена колосальна робота дослідником, щоб пройти слідами життя і активної боротьби Семена Жука, неймовірно завзятого активіста «Просвіти», що обслуговував понад двісті населених пунктів Кременецького і інших повітів, організовував людей на відкриття і індивідуальне спорудження книгозбірень у кожному селі, аби наситити їх літературою. Будучи людиною освіченою, високого інтелектуального дару, Семен Антонович проводив у масах кипучу пропагандистську діяльність. А коли відбувалися вибори до польського сейму (1928 рік), люди, якби – любов за любов - буквально на руках пронесли його до вищого представницького органу влади у Варшаві.
Пані професор дає високу оцінку діянням селянського посланця у парламенті щодо захисту інтересів українського населення в полонізованому краю. Семен Жук і команда його побратимів – послів (так тоді величалися народні обранці), багато зробили для того, щоб полегшити життя українців на полонізованих землях. Думається, що досвід тодішніх парламентарів корисний і для нинішніх патріотів у нинішній проблемній Верховній Раді, де ось уже другий рік триває реванш промосковських сил. В цьому і полягає висока професійна актуальність цього дослідження професора Скакальської. Вона вельми актуальна для сьогодення…
Особливо вдало, на моє приватне переконання, є виписаним в історичній праці професора І. Скакальської діяльність періоду Другої світової війни образ вихідця з волинських країв письменника Уласа Самчука. Його візити в Кременець, зустрічі з земляками. В Європі уже прогриміло його ім’я, як особливо удатного, мудрого письменника, автора знаменитої трилогії «Волинь», письменника, що видав такі культові романи «Кулак» і «Марія». Перший про людину, яка стала успішною завдяки наполегливій праці, енергії та розуму… Це цілком європейський роман із притаманним тій добі психологізмом, ніцшеанством та фатальними жінками. А в романі «Марія» відтворена трагедія українського голодомору… Чи треба ще щось казати про цю роботу. Світ затамувавши подих читав, пізнавав те, що пережили українці…
Саме ці самобутні, неординарні твори виводили ім’я Уласа Самчука на світовий рівень. У зарубіжній пресі завзято велися дискусії про те, щоб українського письменника і політемігранта удостоїти найвищої літературної винагороди – Нобелівської премії у галузі краснописьменства. І хоч у Європі палахкотіла страхітлива війна, відомості і про такі новини обігнали сам візит Уласа Олексійовича до Кременця. Дослідження Ірини Богданівни Скакальської про письменника-волинянина демонструє нам новий погляд на творця тих епічних і драматичних полотен, на тих, хто був його читачами в годину випробувань.
Мені ця розвідка, як лауреату Міжнародної премії у галузі літератури і публіцистики імені Уласа Самчука (за публіцистичний твір «Постаті з вирію», 2016 р.) вельми близька, зрозуміла і дорога. Дякую, пані професоре, за оригінальну і натхненну роботу!
А тепер ближче до автора дослідження, пані Скакальської. От 2005 року працюючи над темою визначення і окреслення досягнень регіональної політичної еліти Волині вона захистила кандидатську дисертацію. Стала чи не наймолодшим серйозним науковцем в Україні. Вісім років її життя було затрачено на поглиблену, скрупульозну розробку і кваліфікаційний захист теми «Політико-соціальні виміри та етнокультурні трансформації української еліти Західної Волині (1921–1939 рр.)». Стала доктором історичних наук. Вище ви щойно прочитали: 17 вересня ц.р. ученою радою Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка (32 голоси – «за», «проти» – немає) присвоєно вчене звання професора. Що далі? Спочивання на лаврах?
Претендент на папаху ректора гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка у Кременці, доктор історичних наук, професор Ірина Скакальська.
Можливо, комусь би іншому це й підійшло, тільки, звичайно, не завзятій і роботящій пані Скакальській. І ось земля виповнилася чутками про те, що колеги рекомендують її на пост ректора Кременецької академії. У виші і справді на 30 вересня цього року призначено вибори головного керівника. Думаю, що вельми скромна і завжди делікатна Ірина Богданівна правильно робить, що не відмовляється від таких перспектив. Вона навіть доволі прозоро висловилася з цього приводу в соціальних мережах (читайте про це на її сторінці у Фейсбуці), де її добре знають завдяки частим толковим і оригінальним публікаціям. Тем для виступів, які зацікавлять багатьох, ой, як багато в пані Ірини. І прихильників тут у неї, напевне, далеко не менше, ніж у рідному виші. Тому, що молода і доладна доктор наук час свій проводить не лише в архівах і на археологічних розкопках, а серед молоді, в гущі студентських і учнівських мас.
Найголовніше, що в Ірини Богданівни є своя, уже добре продумана і гарно в студентських колективах, серед молодих науковців відсепарована програма дій. А це, як удосконалити навчальні програми, і здійснити їх зближення з європейськими стандартами засвоєння студентами наукових дисциплін. Саме це досконало визуджувала нещодавно науковець під час практичного навчання на базі Варшавського (факультет Artes Liberales) та Ягеллонського університетів (Республіка Польща).
Якось Ірині Богданівні я написав у Фейсбуці, що перебуваючи у Тилявському літературно-меморіальному музеї Уласа Самчука, що знаходиться не так далеко від Кременця і її рідної гуманітарно-педагогічної академії, спостеріг таку картину. Вже багато літ тому сюди, з Торонто, де помер великий письменник, доставили частину його особистої бібліотеки. В одному із залів стоять декілька етажерок, на них знаходиться близько восьмисот томів книг, якими користувався, перечитував їх свого часу Улас Олексійович. Вони накриті, ні, швидше сказати б, упаковані добротною плівкою, щоб, мабуть, якнайдовше збереглися.
Я запитую екскурсовода, а якби це мені, мовляв, подивитися, яку саме літературу читав письменник, погортати ці книги, можливо, якісь помітки Уласа Самчука збереглися на творах. Нарешті, якою мовою видані ці книги, адже пан Самчук володів, здається, сімома світових мов…
-Даруйте, - знічено відповідає жіночка. – За весь час, поки ці книги тут, у нас, ніхто ще не просив дозволу погортати книги. Тому вони у нас зберігаються захищені від можливого псування… під плівкою знаходяться… Щоб заглянути туди, треба мати особистий дозвіл директора, а він нині у від’їзді…
-Спасибі, що підказали, - написала тоді мені у відповідь на Фейсбук доктор історичних наук І. Скакальська. – Це буде нам гарна тема для практичних робіт. Адже ми в академії маємо, так звану, студентську лабораторію музейної педагогіки. Це якраз поле діяльності для неї. Організуємо творчий десант до музею у село Тилявку Шумського району нашої ж Тернопільської області. З групою студентів, за угодою з тамтешнім музейним керівництвом, зробимо опис того кожного експоната на етажерці. Щоб достеменно знати, які саме книги читав письменник, їх назви і авторів, де і коли видані, якою мовою. У якому порядку вони лежать. Щоб кожен, взявши до рук такий досконалий формуляр, міг все знати про кожну книгу… А якщо побажає з котримось твором познайомитись ближче, для цього є музейні працівники..
Знаю, якщо професор Скакальська очолить гуманітарно-педагогічну академію, так воно і буде… Так що, друзі, викладачі і студенти, хто братиме участь у голосуванні 30 вересня, не підведіть і мене, і читачів творів Уласа Самчука – віддайте свій голос на виборах ректора за професора Ірину Скакальську. Вона створить в академії атмосферу свободи і душевного комфорту, молодечого запалу і ділової відповідальності.
…Нещодавно із моїм другом, Василем Степановичем Богачуком, колишнім народним депутатом України п’ятого скликання, відомим нині поетом-піснярем із Тернополя їдемо Кременцем у його авто. Він за гіда, я – гість. Пан Василь, мій колишній парламентський начальник зупиняє свого шикарного джипа в людному місці, і виходячи каже:
-Ти ж, начебто, хотів познайомитись із пані Скакальською. Тут два кроки до академії… пройдемо…
І я слідом за Богачуком вибираюся на тротуар, а Василь Степанович, зупинивши трьох молодиків, напевне, ж студентів тутешнього вишу, запитує їх про потрібну нам особу.
-Скакальська? – перепитує чорночубий юнак.
-Так це ж історичка, зав кафедрою, - пояснює йому другий хлопчина, модерно стрижений під заздрісний Френч Кроп. – Така молода, світловолоса. Ти ще, пам’ятаєш, казав після іспиту – «з добрими очима»?
Усі ми весело і по-доброму розсміялися.
-Тільки її сьогодні в академії немає, - враз озивається третій парубійко. – Я її зранку розшукував, «хвіст» у неї маю. Вона нині в Тернополі, в якійсь експертній раді…
Хлопці пішли, а мій друг знову весело сміється:
-Бачиш, як файно вийшло, що я про Ірину Богданівну у студентів справився. Ти уже шикарну інформацію отримав, можеш повертатися додому. Так і напиши, що твоя героїня - золотоволоска з «добрими очима». Хоч пісню про таку пиши…
Так і пишу, Василю Степановичу… Читай заголовок. А пісня за тобою, друже…
