Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
20.02.2019 12:37

Мій наставник - знаний філософ

Кого ми вибираємо у свої навчителі.

Перед днем, коли у нашій навчальній групі мав відбутися перший семінар з філософії, в учбовому закладі сталася унікальна надзвичайна подія.  Один слухач з якогось там сусідського з нами, журналістами потоку, начитавшись першоджерел із цього серйозного предмету, цілодобово конспектуючи їх, поїхав на залізничний вокзал Києва. зустрічати… Іммануїла Канта, родоначальника німецької класичної філософії, котрий відійшов в інші світи ще 1804 року,

Спершу його колеги сприйняли це за веселий жарт, а потім, коли хлопак не з’являвся в гуртожитку до самого вечора, захвилювалися. Троє виїхали  до воріт чугунки столиці республіки, і не повірили своїм  очам. Їхній приятель, з оберемком осінніх квітів сидів навпочіпки на першій платформі вокзалу, де зустрічають потяги з північної столиці, певне, вже добряче притомивши ноги,. Помітивши друзів, він кинувся до них:

-А духовий оркестр ви привези? – було його перше запитання.

-Ні, Фєдя, - сказали йому колеги. – Зустріч поки що відкладається. Тебе на бесіду викликає товариш Щербицький…

-Щербицький? Звичайно ж, поїхали…

Новий викладач філософії Микола Якович Михайлюк, вислухавши цю історію перед початком нашого наукового семінару, навіть, здається, й не усміхнувся. Злегка навіть спохмурнів.

-Учитися теж треба з розумом, - відповів. – За один присіст оволодіти, приміром, «Критикою чистого розуму» Канта – це означає треба не просто їхати на залізничний вокзал, а безпосередньо йти зустрічати науковця в дев’ятнадцятий вік по шпалах аж до хутора Михайлівського. Тому в роботі над конспектами будьте благорозумними, поміркованими. Головне – бережіть здоров’я, і пам’ятайте, що все ваше життя попереду. І не головний у ній предмет філософія…

Кожен викладач-фанат, напевне б, заявив, що його дисципліна основоположна. А Микола Якович підкреслив – оберігайте здоров’я, себе, свій розум. Вони вам іще знадобляться.. А філософію ми з вами, мовляв, неодмінно складемо. Прозвучало це якось особливо по-людськи, душевно, притягально, що, як мені видається, найбільше ціниться в стосунках викладача й аудиторії.

З позиції здорової сутності якось так і виходило, що професійна журналістика найбільше топтала ряст наукової істини, котрою якраз фахово переймається філософія. Свідомість людини-індивіда і мас, вчинки і їх мотиви, погляди на життя і на суспільні процеси - ось головні предмети дослідження  і публічної практики мас-медіа, і наукової дисципліни. Хочеш добре, мудро мислити на папері – пізнавай світ в істинах, які закарбували для спожитку прийдешнім поколінням мудреці-філософи. Що більше прочитаєш, спізнаєш з цього набутку, тим мудрішими, привабливішими будуть твої публікації. Ось на цю саме дорогу нас виводив викладач філософії.

Пінчуки з-під Києва

Мудрий філософ з великим життєвим досвідом Микола Якович Михайлюк

Був він вельми симпатичною людиною. Простий і доступний. Без апломбу і позерства. Завжди одягнений як на парад. З усмішкою, жартом на устах. Літ під сорок, якраз у розквіті і фізичних, і моральних сил. А про наукові здібності свідчив живий і активний темперамент знань наукового предмету. На заняттях не було жодного питання, котре б залишалося поза його увагою. Наукові істини ж подавалися ним не сухою мовою концепцій та закостенілих ідей, а готовими до сприйняття понятійним апаратом на рівні цікавих повідомлень. Тому на семінари з філософії ми йшли, як на цікаві публічні диспути. Де кожен сповна може висловитись і тут же отримати кваліфіковані консультації з порушених проблем. Микола Якович як завжди був в ударі – сипав перлами мудрих порівнянь і висловів. Я їх потім старанно записував до свого блокнота. А готуючи статті використовував, як надійні цвяхи для закріплення авторських переконань чи висновків.

Уже значно пізніше, коли ми подружилися, як мудрий учитель і учень, котрий хоче знати більше з предмету науковця, ніж дали два виші, я зрозумів, що мій наставник прийшов до рівня своїх знань не через банальне зазубрування істин, а через мудрість життя. Сталося це ось як.

Після закінчення навчання у ВПШ життя мене настільки закрутило, що я, образно кажучи, не мав часу, коли й глянути вгору. Власкорівський хліб у центральній газеті, хоч і вельми солодкий, але доволі важкий для підйому, здобуття авторитету. На обслуговуванні три області – Хмельницька, Тернопільська і Чернівецька. У кінці кожного місяці редакційний лічильник показував статистику – скільки і яких твоїх публікацій з’являлося з кожного регіону. Я взяв темп із першого дня працювати тільки так, щоб ці показники у мене були найкращими. І вже через одинадцять місяців мене покликали на роботу до столиці, в апарат редакції на найбільш відповідальну посаду – завідувачем відділом сільського господарства у газеті «Сільські вісті», тираж котрої тоді складав 2.5 мільйона примірників. (Для порівняння скажу, що нині щедро фінансовані державою видання «Голос України» і «Урядовий кур’єр» мають лише по два-три десятки тисяч передплатників).

Але й за цих обставин я завжди, хоч би раз на пів року обов’язково телефонував  Миколі Яковичу, ми зустрічалися в якомусь кафе попити чаю, погомоніти. Після цих побачень я завжди доставав свого записника і старанно занотовував бодай декілька фраз чи істин, які почерпнув у філософа Михайлюка. Толковий любомудр завжди мав свою точку зору на процеси, які відбувалися довкола нас. І вона завжди була оригінальна.

Одного разу під час наших спілкувань, Микола Якович запропонував: «а давай махнемо в моє рідне село. Це зовсім недалеко. Можливо, знаєш, є такі Пінчуки поблизу одеської траси…»

Село знаходиться поміж Ксаверівкою і Гребінками. Якщо їхати з боку Одеси, то Пінчуки праворуч. До крайніх хат – буквально рукою подати. А вже у самому селі повернути ліворуч, ось вам і садиба Михайлюків. Нас зустріла старенька, але бадьора ще мати Миколи Яковича – Василина Пилипівна. О, скільки цікавого я тоді дізнався про мого Учителя.

Мати із чоловіком Яковом Карповичем виховали восьмеро дітей – п’ятеро хлопців і троє дівчат. Коля, народжений рівно за місяць до початку світової війни, був середнім з братів. Двоє старших подалися у світи і їх поглинула страхітлива бійня, відомо, що один із них потрапив до концентраційного табору Бухенвальд і дивом там вижив. Микола підлітком залишився за старшого. Буквально з малолітства проявляв себе у різноманітній майстерності. Мав просто таки золоті руки. За що не візьметься, все у нього заспіває. І коли стало по війні геть сутужно, то хлопчина-шестикласник (!) збудував на обійсті кузню і давай там усе клепати. Кому сапку зробить, кому молоток, стамеску, рубанок, фуганок. Хто не візьме до рук його інструмент і собі такий хоче мати. Майстер у кузні пропадав від світанку до пізнього вечора, заробляючи копійки для блага сім’ї. Так пережили страшні роки.

І директор місцевої школи, і вчителі завжди учням говорили: «Будьте такими, як Коля Михайлюк». А він завжди і у всьому був першим. Нужда погнала його уже після восьмого класу на роботу. Працював слюсарем МТС, поїхав навіть на шахту в Луганську область. Почав працювати в копальні, але налетіла якась комісія і виявили, що він малоліток – відправили додому. Пішов знову до школи, закінчив десятирічку, а тут підоспіла повістка на службу в армію.

Міцний і симпатичний, не по літах мудрий Микола дуже швидко у війську став старшиною роти. Був відмінним радистом-пеленгатором. А служити довелося у пору найбільшого загострення, так званої, Карибської кризи. Так ось тоді сержант Михайлюк, знаходячись на бойовому чергуванні, запеленгував якийсь особливо важливий сигнал, що дало змогу запобігти здійсненню якоїсь там важливої і небезпечної операції противника. За ту доблесть воїна удостоїли державної нагороди, і присвоїли офіцерське звання – молодший лейтенант. Рідко таке у війську буває. Але це якраз був той особливий виняток з правил, що зайвий раз характеризує ділові якості мого героя.

Ось там, на службі, Микола Михайлюк і зрозумів, що йому конче треба вчитися. День при дні, старанно й наполегливо.

Юнак обрав філософський факультет Київського державного університету імені Т. Шевченка. Вуз отримав винятково здібного, старанного студента. Керівництво – чудового організатора практики студентів влітку. М. Михайлюк усі роки очолював студентські будівельні загони філософів. Бо ж сам був майстром на всі руки – чудовий муляр, неперевершений сантехнік, газоелектрозварювальник, електрик. Возив свої бригади на Ямал, на Колиму, піднімав цілину. Тут навіть за особливі успіхи удостоївся державної нагороди.

Думаю, що в тодішньому Міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти, куди він прийшов на посаду начальника відділу по закінчені університету більше не мали такого надійного й ініціативного працівника. Бо Микола Якович виявився не просто чиновником-статистом, а думаючим фахівцем, мудрим, у сьогоднішньому розумінні - менеджером.  Був би він давно уже, мабуть, і заступником міністра, а можливо, і керівником галузі, якби не гостре бажання навчатися. Серйозно зайнятися науковою діяльністю, вивченням філософії. Став аспірантом Інституту філософії при Академії наук України. Легко, і з великим, як кажуть, запасом висоти взяв рубіж кандидата філософських наук…

Коли мене обрали головним редактором газети «Правда України» мені завжди хотілося запросити в редакцію мого Учителя. Показати в деталях, як народжується і видається велика професійна газета. Але декілька років я цього зробити не міг через вічні клопоти - то не вистачало газетного паперу, то терміново потрібно було шукати кошти на забезпечення діяльності колективу. В редакції ж було зайнято в максимальну  пору діяльності 128 осіб, а коли ми в роки Незалежності набрали рекордний тираж у 700 000 примірників, то це означало, що кожних два місяці потрібно було закупляти ешелон газетного паперу. Я день і ніч жив поміж цими вогнями, намагаючись ще й політично збалансувати, наступаючи гострими, критичними публікаціями на ноги відвертим бандитам і політичним авантюристам.  Ох, як це, пані й панове, непросто! Ви й уявити не можете…

Але одного дня я таки послав авто під ворота, як вона тепер називається, Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України за паном Михайлюком, де він трудився завідувачем кафедри і проректором. Ми тоді займали приміщення цілого поверху видавництва «Преса України», а це понад тисячу квадратних метрів. Микола Якович уважно оглянув усе, завітав до зали де ми проводили збори колективу, інші масові акції, пройшовся коридорами, моїм просторим кабінетом, і несподівано сказав:

-Вам сюди потрібно обов’язково декілька картин. Це не важко підібрати у запасниках нашої Академії. Щоб вони оживили ваші приміщення, привнесли картини життя в дух редакції…

Перший проректор Художньої Академії Микола Михайлюк.

Якось я також поїхав в альма-матір сучасного українського мистецтва Національну академію. Ми не просто шукали підходящі, казати б, живі за духом і суттю картини, Микола Якович водив мене аудиторіями-майстернями вишу, де молоді люди під наглядом великих фахівців зі званнями «народних» малюють пейзажі, де за участі справжніх, професійних натурщиків ліплять скульптури і частини людського тіла. Як же ж це цікаво, друзі…

Микола Якович обіймав тоді посаду ученого секретаря академії. На робочому столі я побачив роздруківку якогось матеріалу, де замість заголовка було написано – Щербаківський Данило Михайлович. Микола Якович взяв до рук стосик цих аркушів і сказав:

-Наш єдиний в Україні багатопрофільний вищий навчальний заклад художньої освіти, що має академічне спрямування і професійно готує  фахівців живопису, скульптури, графіки, театрально-декораційного мистецтва,  архітектури, реставрації творів мистецтв, мистецтвознавства та артменеджменту бере початок аж з 18 грудня 1917 року, - сказав пан Михайлюк. – А серед її фундаторів був, так би сказати, мій попередник – учений секретар Академії Мистецтв, як вона тоді називалася, Данило Михайлович Щербаківський. Відмий український етнограф, археолог, музейний діяч, дослідник українського народного мистецтва. Я ось знайомлюся з його роботами, діяльністю на посту вченого секретаря. Дуже активний, діловий чоловік був, з гіркою особистою долею…

У цьому був весь учений Михайлюк. Він до всього підходив ґрунтовно, надійно, як це по великій війні колись робив маленький, юний коваль у кузні села Пінчуки.  Щоб викувати вухналь для підкови коня треба мати в чому до червоного розжарити метал, мати ще й ковадло і молоток для пластичної деформації металу. А потім ще треба вміло виріб загартувати. Робити  належить усе з розумом, раз і навіки…

Мій колега, журналіст за фахом, і дуже давній приятель, академік Національної академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво» Олександр Касянович Федорук якось замітив:

-Мало таких цікавих, неординарних людей, як Микола Якович Михайлюк побувало на нашій святій Землі, Статечний, стриманий, розсудливий, з виваженим поглядом на життя, з незмінним усміхом на устах. Я добре запам’ятав, як він казав: «Наша академія невелика у порівнянні з іними академіями цього профілю Європи, але вона у нас єдина, унікальна, і ми всі у ній, викладачі і студенти, - одна родина».  

Пан філософ був неперевершеним ґаздою, - мовить О. Федорук. – Домашній, затишний, уважний, добрий чоловік і батько. Стільки славних справ зробив він своїми руками. І нову хату побудував у Пінчуках, де тепер збирається вся їхня велика родина. Вона стала прихистком замало не для всієї нашої академії. Розкопав і вичистив ставок, посадив чудовий сад,  поставив прегарну альтанку.  Дуже багато доклав зусиль для спорудження в селі оригінальної церкви. Його друзі з академії, великі майстри розписали її, хоч на конкурс виставляй. Одне слово, де Микола Якович пройшовся, всюди порядок, спокій і благодать. Дуже надійний був чоловік…

Я горджуся тим, що мав такого великого Учителя…

Микола Михайлюк у пору навчання в аспірантурі Інституту філософії Академії Наук України.

В останнє ми бачилися з Миколою Яковичем у  той день, коли в виставковій залі Академії відбувалася презентація нової книги мого побратима із Вінниці, письменника Миколи Рябого. Він представляв унікальний твір – ліричну, як дехто каже, - пісенну повість «Золота колиска». Це була антологія української народної пісні та пісень січових стрільців. Вся вона стосувалася історії добре відомих і давніх, навіть широким загалом забутих пісень. А причиною того, чому все дійство відбувалося саме в Художній Академії, тому, що ілюструвала книжку тодішня третьокурсниця Академії Маргарита Сус. На дійстві був присутнім ректор Академії Андрій Чебикін, народна артистка України Ніна Матвієнко, письменник Василь Шкляр. Дізнавшись, що я тут, навідався і Михайлюк. Ми поговорили з Миколою Яковичем, бо його чекали справи, домовились невдовзі зустрітися. Попрощалися, і вийшло що назавжди…  

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net