Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
06.01.2019 15:24

Борг перед порядністю судді

По совісті жити

Ось уже двадцять років я ходжу боржникомв однієї винятково чесної, гарної людини,і все ніяк не спокутаю позику, оскільки ми із нею персонально зовсім… не знайомі.А учинив цей чоловік, як на мене, справді святу справу. У країні, де тоді правив демон…

А відбувалося все так.

За сім років роботи головним редактором газети «Правда Україна», очолюване мною видання, за станом на 1 січня 1998 року, вийшло на щодобовий тираж700 тисяч примірників, з яких 632 тисячі це була передплата, оформлена читачами з доставкою видання додому. Підкреслю, такого накладув роки української Незалежності не мало жодне видання і вже зрозуміло, що подібного ніколи ніхто не матиме, позаяк нині набрати і 50 тисяч передплатників диво із чудес. Тому ті данні хоч записуй до нев’янучого рекордуГіннеса...

Тоді також готувалися до президентських виборів, як і нині, мали вони відбутися в березні 1998-го, і «Правда України» зовсім не підтримувала в своїх публікаціях діючого тоді главу держави. Навпаки, з усіх своїх стволів таким потужним калібром била по Л. Кучмі, знімаючи з нього всі брехливі його зодяганки, закликаючи на виборах голосувати за інших кандидатів, тільки не за діючого очільника з Банкової. «Рижому», як тоді люб’язно величали опоненти недорікуватого лідера держави, порадили: за будь-яку ціну заглушити єдине опозиційне видання, а то, мовляв, бікфордові шнури вибухо-небезпечної ситуації протяглися уже в усі області і райони, наклад газети і далі стрімко й постійно зростав. За всяку ціну, підказували радники-порадники Л. Кучми, газеті треба негайно перекрити кисень, блокувати її вихіду світ.

Чи треба багато розуму для дурної справи? Та ні, тим паче, що вірнопідданих шавок було стільки під руками – хоч відбавляй. Першим із них – віртуозний «дишловерт» у законодавстві, безпардонний «топтун» Конституції генпрокурор М. Потебенько. Йому на придачу два міністри – внутрішніх справ Ю. Кравченко та інформаційної політики З. Кулик (обидва нині покійні). Але це ніскільки не применшує їхнього тодішнього варварства з позиції оцінки того, чим вони займалися під дудку недорікуватого Л. Кучми.

За моїми даними, Л.Кучма викликав їх утрьох до кабінету, скаженим псом рвав перед ними на шматки «Правду України», топтав їх ногами і поставив завдання – негайно, відклавши всі свої справи – терміново! закрити це видання, а головного редактора згноїти у тюрмі.

28 січня 1998 року я поїхав у відрядження до Вінниці. Під обід мене там віднайшов тривожний дзвінок мого першого заступника Володимира Малахова. Повідомив, що наших людей не пропускають до друкарні видавництва «Преса України», де газета версталася понад шістдесят років поспіль. Буцімто міністр Кулик видав наказ про… закриття «Правди України».

Та що за безумство, не міг уторопати я. На сьомому році Незалежності держава у своїй масі ще юридичний невіглас. Але ж не на стільки, щоб всі у ній були дурнями взагалі. Хто б у світі будь-де міг прийняти подібне рішення – якимсь недолугим наказом неука відважитись закрити публічне, наймасовіше на той час в Україні видання з майже мільйонним добовим накладом, тому що в окремі дні, під осібні гострі, критичні статті проти злобивого Л. Кучми ми й справді тиснули мільйонні тиражі. Ті, кого цікавили ці публікації, вантажівками забирали з друкарні наклад, доставляли його в області, здебільшого просто таки на ярмарки і за свіжими газетами, які буквально здирали облуду з очей громадян, ставали довжелезні, тисячні черги. Протидіючи цьому, напевне, що спецслужби, одну вантажівку, поки водії обідали в якомусь придорожньому кафе, облили бензином і підпалили, інше авто за подібної ситуації просто вкрали, і його шукають уже понад двадцять літ…

Ви можете мене запитати: а що у Мінінформі не було юристів, котрі б, мабуть, мали пояснити неуку міністру, що в демократичній, правовій державі ніхто, окрім суду – навіть ні глава держави, ні Верховна Рада, тим паче якийсь там затрапезний керівник відомства не має права закрити друковане видання. І тільки суд, лише він єдиний, може вчини подібне. Але лише тоді, коли якась там газета грубо порушує чинне законодавство, закликаючи, наприклад, до збройного повстання, до насильства, або ж своїми публікаціями провокуючи міжрелігійний, міжконфесійний конфлікт. Одне слово, є лише кілька вузько специфічних причин, мотивів, котрі дають суду, і виключно саме йому, а не будь-кому іншому, прийняти виважене рішення про закриття друкованого видання. 

Ми ж зустрілися з дрімучим неуцтвом, невіглаством, коли лизоблюд Л. Кучми у своєму наказі №7 по Мінінформу заборонив усім друкарням України брати до тиражування газету «Правда України», начебто через неправильну реєстрацію видання. Зауважу, що на ту пору інших окрім державних, приміром, приватних друкарень іще не було. Тобто, це блискавично паралізувало наш вихід у світ. Друге до факту цієї заборони те, що реєстрація друкованого органу відбулася ще 1991 року, тобто майже сім років тому. Аж коли нагадалися, що тоді, мовляв, на зорі Незалежності, щось та не так було. А до всього додам. Що реєструючий орган не мав тоді права відміняти своє рішення про реєстрацію друкованого органу. Це знову ж таки була прерогатива суду. Не знаю, яка щодо цьогополітика культивується нині. Але тоді те виглядало знову ж таки повним абсурдом…

Нарешті, в наказі був ще один пункт. Ним керівник Мінінформу зобов’язував «Укрпошту» припинити доставку газети передплатникам.

А це, даруйте, що за супер новина? На якій підставі орудник одного відомства віддає розпорядження по іншій галузі? Це з якого дива якийсь там Мінінформ віддає вказівку підрозділу «Укрпошти»?

Член Вищої ради правосуддя Микола Борисович Гусак

У царстві недорікуватого Кучми все це сприйнялося за чисту монету. Косо-криво, аби живо! Блокували ненависне опозиційне видання, і всі цьому були лише раді на вулиці Банковій. «Бузять» журналісти, протестують? Нікого це не цікавило, як і те, що все вчинено до безумства протиправно, з грубими порушеннями чинного законодавства і Конституції України.

Ми тут же ці дії влади оскаржили в арбітражному суді.

Розглядати справу випало арбітражу з чималим суддівським досвідом. Уже з перших її питань до начальника юридичного управління Мінінформу, який представляв сторону відповідача, показали, що мила пані у суддівській мантії добре розуміє ситуацію, яка склалася щодо блокування випуску газети. Бо одне із питань звучало буквально так: «Ви що не знали, що ваше міністерство немає юридичного права «призупиняти» випуск газети, як на такій дії може будуватися ваш наказ №7?» Що вже тут не зрозумілого, на якій стороні знаходиться арбітр. Напевне, на боці Закону.

Молодий і амбітний чиновник аж підскочив, став нести таку ахінею, що суддя враз запитала: «А ви юридичний вуз закінчували?»

Боже, що тут зчинилося у стані відповідачів, вони тут же подали заяву про відвід судді. (Шкода, що не пригадаю вже її прізвища!) Думаю, що працівників Мінінформу націлили на те, що арбітр отримає належні вказівки і суд піде по накатаній лижні, як це потрібно владі. А тут стався такий прикрий збій, суддя дотримується вимог законодавства…

Десь через рік чи два я якось у столиці зустрів знайому. Вона працювала у керівництві юридичного управління Верховної Ради. Усміхаючись сказала: «Розповідала мені одна абітр, яка пробувала судити вам із Мінінформом. Як Кулик побіг до Кучми, як її в одну мить позбавили вашої справи, як мучили і карали, що вона вирішила прийняти рішення по закону. Її мало не щодня і дотепер згадують той непослух…»

А вже невдовзі справу доручили розглядати колегії судів на чолі з таким служителем Феміди як С. Щотка. Ось ці гренадери, вірні кардинали Кучми в одну злощасну мить проштампували рішення про те, що всі недолугі і безграмотні дії Мінінформу є буцімто зразком вищого класу управлінської технології. Дарма, що це не стикується ні з яким законом. Мені на тому засіданні суду, хоч я і представляв інтереси видавця і засновника видання, фактично і не дали висловитись. Усе робилися доволі спішно, думаю, що судів перелякало те, що до зали набилося багато представників преси, наших читачів і політиків. Як мені потім розповіли С. Щотка проводив своє перше судове засідання і одразу в якості голови суддівської колегії. А загалом в судді він прийшов тоді із прокуратури… Ви ж, сподіваюся, розумієте, за яким сценарієм розглядався той процес. Бо головуючий тут же в процес ввів і представників генпрокуратури. Не дивно, що цей чоловік нині є на найвищій бантині суддівської влади в державі…

Саме через те рішення суду імені Щотки я геть було втратив віру в незалежність українського судочинства, в справедливий суд. Тоді ті хлопці у мантіях чітко і однозначно сказали всім в Україні: херня Закон, ганчірка Конституція, якщо потрібно розправитись з критиками влади глави держави, ми так будемо вчиняти з усіма. Виходило, щогазету може прикрити навіть сантехнік адміністрації президента, якщо цього захоче шеф у будці!

Коли редакційні юристи оскаржили рішення арбітражного суду у Вищому арбітражному судді, я вже махнув рукою на все. Хіба ж там можуть бути чесні арбітри, якщо тут ціла колегія суддів прийняла таке безпардонне рішення, котре б без труднощів задзьобали, розклали б на лопатки навіть юристи-першокурсники не то що вишу, але й правового технікуму. Бо як же ж це може міністерство закрити газету, віддати наказ «Укрпошті» не розповсюджувати видання, якщо кожен передплатник уклав договір з поштовиками на доставку газети упродовж року, заплатив за це власні кошти. Дика правова тундра, не інакше сказати…

Тому й не цікавився я тим, хто розглядатиме справу із арбітрів у Вищому арбітражному судді. Не ходив на його засідання. За місяців півтора чи два враз сталося диво. Приносять мені редакційні юристи вердикт. Читаю, очам своїм не вірю. Чорним по білому написано, що суддя Вищого арбітражного суду М. Гусак в ході судових засіданьвстановив, що наказ №7 Мінінформу повна дурня (це я так фігурально висловився!), що всі його положення і на йоту не відповідають суті українського законодавства, а тому рішенням Вищого арбітражного суду цей управлінський акт скасовуються. Всі прийняті відповідно до його розпоряджень рішення є не правочинними.

Нагадаю: нас прикрили 28 січня 1998 року. Коли ж свій вердикт видав пан Гусак, була вже зріла осінь. На цей час з апарату редакції розрахувалася лише одна особа (із 128 працівників!). Спасибі журналістам, людям із техперсоналу, котрі вірили в мене, як керівника газети, в нашу спільну справу боротьби проти кучмізму, як хворобливого явища антидемократії, деспотизму і самодурства!

Я дав команду свистати всіх наверх. Готувати матеріали до газети. Ніяких більше перепон не було для продовження випуску газети. Намітили: відновлюємо вихід видання з 2 жовтня 1998 року. Все закрутилося, всі забігали в редакції. Але близько 18-ої години 30 жовтня, у середу, я збирався піти на футбольний матч киян з французьким «Леоном», враз до робочого кабінету зайшла група невідомих осіб у цивільному, вони безцеремонно запропонували мені проїхати з ними до Радянського райвідділу внутрішніх справ м. Києва, до якого ми належали територіально. До плану блокування газети включилися Потебенько і Кравченко зі своїми людьми.

До цього їх спонукало, помишляю, рішення судді М. Гусака. Думаю, що для влади воно чомусь виявилося несподіваним, як і для мене. Що було далі – то вже інша історія.

Сьогодні ж Фейсбук мені нагадав, що нині день народження у такого гарного і примітного добродія – Миколи Борисовича Гусака. Уточнив я по-журналістськи, як годиться, з трьох джерел: саме цей чоловік і є той самий суддя Вищого арбітражного суду пан Гусак, який прийняв для нас історичне рішення по наказу №7 від 28 січня 1998 року. Розблокував вихід газети «Правда України». Яким, власне, послав до біса всіх кучм і їхніх недолугих куликів з тупими відомчими юристами, з усякими примітивними баями (О. Бай – тодішній перший заступник глави Мінінформу, котрий з штанів випадав, аби лиш догодити дорогому ЛєонідДаніличу). Микола Борисович Гусак провчив безчесних суддів бригади Щотки, вказавши своїм рішенням, що вони просто шавки, які готові кожного загризти, лиш на те їм буде дано команду.

Вельмишановний, Миколо Борисовичу! Якщо не помиляюся, ви й по сьогодні правите правосуддя у ранзі судді Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України. Хочу вірити, що ви завжди поступаєте по Закону, як те було далекого вже 1998 року. За це вам хвала і щира людська вдячність. Залишайтесь і надалі чесною людиною, бо це найвище звання на землі!

У земному житті Вам - з роси і води, вельмишановний Миколо Борисовичу!

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net