У зооветакадемії поріднилися з солов'ями Олександра Олеся

Знаєте, друзі, як буває в житті: їдеш по одне, а привозиш зовсім інше.

Не спалося минулої ночі. Якоїсь миті стрельнула думка: «А, можливо, наш друг Дмитро Іванович про це й нічого не знає».

Я тихенько підівся, щільно причинив двері, щоб не потривожити домашніх, ввімкнув світло, за тим ноутбук. Сів за електронного листа до Дергачів. Є там під Харковом державна зооветеринарна академія. Сказати б, давній, древній уже виш. Ректором його трудиться мій шкільний товариш Дмитро Іванович Барановський. Написав йому епістолію, а за одне скинув свою статтю з Фейсбука «Вишні без доктора Кутаф’єва» (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=... ), про смерть нашого шкільного побратима, сільського лікаря, який незрівнянно прославився на лікарській ниві рідних країв.

По обіді нині прозвучав телефонний дзвінок від Дмитра Івановича. Розмова про життя, про наш вік, котрий, слава Богу, наближається вже до сьомого десятка, про справи і сім’ї. А вже при кінці мій друг, котрий по закінчені школи, затим ветеринарного інституту, приїхав було в рідний джуринський наш колгосп на Вінниччині головним зоотехніком, одначе невдовзі захистивши дисертацію, таки повернувся до рідного вузу викладачем, враз каже:

-А ми цими днями в академії твоїх колег, письменників, також гостинно приймали…

-А що за оказія така у вас сталася? – цікавлюся.

- Вшанували 140-річчя поета Олександра Олеся. Це було 5 грудня, у день його народин…

-Зачекай, - кажу,- ти маєш на увазі Олександра Івановича Кандибу? Бо, якби подібне казав, до прикладу, ректор педагогічної академії, то це, мабуть, було б зрозуміло. А зооветеринарної…

- Усе вірно, - відповідає мій приятель і друг із шкільної парти, строгий нині ректор вишу. - Олександр Олесь наш рідний, доморощений випускник. При чому атестований тут двічі. У п’ятнадцятилітньому віці, 1893-му році він вступив на навчання до хліборобської школи, яка тоді існувала на місці нинішньої академії. А через десять літ, 1903-го року, успішно склавши іспити, в тому числі і з латини, котра була профільним предметом, був зарахований до Харківського ветеринарного інституту, який зорганізувався і почав працювати в Дергачах. Був вельми сумлінним і старанним студентом, до речі.

А потім, я ще тобі по-дружньому скажу, СанСаничу, - мовить мій шкільний друг, - що ветеринарна академія, це далеко не зовсім піддослідний "скотний двір", як можливо, хтось би міг подумати. Ми надзвичайно інтелігантні, вельми чутливі і до ліричного слова, і до музики, і до пісні з романсом. І тому такий незрівнянно великий поет із наших рядів, котрий створив справжній славень людському життю та коханню - непереквітна гордість і слава академії...

-Олександр Олесь же ж, здається, дуже рано почав писати вірші, - кажу. надтужно згадуючи все, що знав про О.І. Кандибу.

- Старт і перші поетичні успіхи, якраз прийшлися на студентську пору. Переказують із покоління в покоління наші люди, що працював на бойні, щоб підтримати сім’ю, і писав блискучі ліричні вірші. Феномен, що тут скажеш. На наш період припадає і час його великої закоханості у місцеву дівчину Віру Свадковську. Згодом і женився на ній… Удвох пройшли через усе життя. Саме в Дергачах він і написав найяскравіший свій шедевр – вірш до поетичного романсу «Чари ночі", більш відомий під назвою «Сміються, плачуть солов’ї».

Ректор Харківської державної зооветеринарної академії Дмитро Іванович Барановський...

Дмитро Іванович лише на хвильку змовкає, а тоді задумливо каже:

-Ти ж пам’ятаєш, як там в Олеся:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її — 
Знов молодість не буде!»

-О-йо-йо-й, Діма! - зовсім по-простецьке виривається у мене. – Та звичайно ж знаю, і частенько, при нагоді, слухати люблю його. У мене приятель, народний артист України Богдан Чуфус із Одеси, мабуть, найкраще нині виконує цей справді ліричний шедевр.

Через якийсь час знаходжу повідомлення про подію, котра відбулася в Харківській державній зооветакадемії 5 грудня ц.р. Того дня на фасаді центрального входу вишу відкрили пам’ятну дошку, котрою вшановується пам'ять прославленого випускника академії Олександра Олеся.

Ректор відкриває урочистоті з нагоди вшанування 140-річчя українського поета, випускника акдемії Олександра Олеся...

Далі читаємо офіційне повідомлення:
«На врочистому заході були присутні члени Національної спілки письменників України Романовський В., Бойко В., Лебеденко Н., Скидан Я., Чумак М., Очеретянова Т., Тараненко О., представники наукової спільноти Харківщини Голобородько К., Мельник В. та викладачі і студенти ХДЗВА. З вступним словом урочистості відкрив ректор академії Барановський Д. Звучали вірші Олександра Олеся, твори українських поетів та пісні на слова видатного поета – ювіляра…»

Звичайно ж, мене захопила історія перетворення вірша Олександра Олеся в романс.

Ого, а ось тут, пані й панове, виявляється, не все так просто. Вірш, як я вище уже відмічав, написаний автором 1904 року, дехто з літературознавців, щоправда, навіть відносить його до пори 1903-го літа. І він, як не дивно, у цьому високоякісному варіанті поетичним надбанням залишався, ви не повірите скільки часу, аж до 1960 року. При цьому варто відзначити, що творчість Ол. Олеся завжди надихала багатьох відомих композиторів. Бо ж у нього була поезія найвищої проби, як криця! Захполювала навіть таких музичних геніїв, як М. Лисенко, К. Стеценко, Ф. Колесса, С. Людкевич, Л. Ревуцький, А. Кос-Анатольський. Вони створювали з поетом нові і нові чудові пісні, а вірш Ол. Олеся «Сміються, плачуть солов’ї» лежав мертвим вантажем, був, так би мовити, не затребуваний. Не зважаючи на свою таку глибоку поетичність, мелодійність, аж до запоморочення голови сердечну, душевну проникливість.

Відтепер завжди при вході до головного корпусу академії відвідувачам - студентам і сивим викладачам, усміхатиметься їх давній випускник, відовий український поет, автор слів всесвітньо знаменитого романсу "Сміються, плачуть солов'ї" Олександр Олесь. Спасибі вам, пане ректоре!

Усе тривало так, аж до того часу, поки його у липні 1960-го не взяв до рук композитор із української діаспори в США Василь Безкоровайний. Мешкав він у Буффало, одній з частин Нью-Йорка, а походив родом із Тернополя.

Щоправда, і я тут для зручності викладу тексту відкрию дужки (відомий укаїнський кобзар Віктор Лісовол, автор знаменитої мелодії "Наливаймо, браття, кришталеві чари", свого часу сверджував, що первинним автором романсу "Чари ночі" був музикант Федір Дорошко. Я ж, звичайно, не музичний дослідник, тому пристаю до того берега де більше народу...)

А його у стократ більше, де стверджується, що знаменитий романс «Сміються, плачуть солов'ї» вперше прозвучав, ластівкою злетів над Ніагарою на хвилях тамтешнього радіо "Шарван" у виконанні співака, представника української діаспори Василя Тисяка. Так що автор слів Олександр Олесь свого твору уже не почув. Він помер 1944-го, коли отримав звістку про смерть у німецьких катівнях його сина, юного і великого поета Олега Ольжича.

Хочу привселюдно сказати, що ти, Дмитре Івановичу Баранівський, не просто чудовий ректор Академії, але й Великий Громадянин, Український Патріот. Спасибі тобі за пам'ять про Олександра Олеся!

А всіх читачів запрошую прослухати романс «Чари ночі» на вірші дипломованого ветеринара з Харкова Олександра Олеся - https://www.youtube.com/watch?v=b0E9CYEHwik