Нещасна доля рідного села

Вряди-годи телефоную до свого рідного села на Вінниччині. А як же ж, пам'ять кличе, хочеться перекинутись словом-другим із кількома родичами, які ще мешкають там. І так гостро іноді жадається, зізнаюся, почути бодай якусь добру новину з кревної сторони. Тільки ж вістки, на жаль, все сумні та скорботні: село стариться навіть швидше за його людей і буквально на очах вимирає… Така гірка правда...

Джурин у сиву давнину, як свідчать літописи, був фортецею Чурилів у міжріччі Дністра і Південного Буга (навіть точніше сказати б Південного Бога – так позначалася назва водойми на давньому письмі). А сто років тому це було крупне село і навіть виконувало роль районного центра, якоїсь пори пізніше величалося навіть містом…

Я ці його етапи вивчив вельми чітко, позаяк 2008 року написав і видав книжку під назвою «Родинна колиска – Джурин». Усе зібрав, підтягнув туди найцікавіше про рідну сторону. Найяскравішим прикладом з історії мого рідного населеного пункту в пам’яті залишився цей ось цікавий факт. 1921 року в селі функціонувало дві сільських ради: українська і юдейська. В обох на обліку знаходилося приблизно однакова кількість громадян – по 2 500 осіб. Нині в Джурині мешкає лише троє чи четверо євреїв, інші вимерли і виїхали за кордон…

Найбільший розквіт села відбувався у пору, коли я закінчував середню школу – це був кінець шістдесятих років минулого століття. Джурин буквально розквітав: у місцевому ремонтно-механічному заводі відкрили потужний ливарний цех. Усього на підприємстві трудилося більше пів тисячі робітників. Місцева ПМК стала спеціалізованим підприємством на декілька районів, шахтоуправління видавало зі штолень стільки пиляних вапнякових блоків, що вантажівки по них збігалися чи не зі всієї області. Місцевий колгосп побудував машино-тракторні парки і нові ферми. На зміну двом невеличким клубам у центрі населеного пункту споруджувався шикарний будинок культури з просторою бібліотекою. І мій батько трудився мулярем на тій будові, я дуже гордився з того.

Відкрилися побутовий комбінат і міжрайонний будинок дитини. З’явився цех з виробництва безалкогольних напоїв. Видавав він дивовижну газовану воду, смак якої не можна було ні з чим порівняти. Джерело било безпосередньо з вапнякової скали. За джуринською смаковитою водою приїздили гінці з вінницьких ресторанів. За селом спорудили новий хлібозавод. При місцевій «Чайні» запрацював ковбасний цех. Ой, як же ж пахла буквально на пів села та ковбаса і шинка… Діяв промкомбінат і млин...

Дві школи були переповнені школяриками. 1966 року, в пору мого закінчення навчання, у селі було чотири випускних класи (!), тоді атестати зрілості отримали одразу 120 випускників.

Буквально кожного вихідного на стадіоні відбувалися захоплюючі футбольні баталії, і точилася справжня боротьба між командами за мій вихід у складі котроїсь із них – ремзаводу чи шахтоуправління, колгоспу, або ПМК: я у п'ятнадцять юнацьких літ уже став знаменитим воротарем і буквально з дев’ятого класу школи грав за дорослу збірну району. В окремі дні перед грою в райцентрі за мною із Шаргорода приходив дрантивий легковик – але все одно небачена, захоплююча подія. Я почував себе тут не менше, як Віктор Банников у київському «Динамо»…

О, не передати того духу захоплення, ентузіазму, який бродив у наших хлопчачих лавах. Дехто прямо зі школи йшов трудитися машиністом на підземні електровози у шахтоуправління, щоб вивозити «на-гора» фабричні блоки з Лисої гори… А як вони гордилися високими заробітками… І батьки їхні також…

Де це все поділося? Куди зникло?

Ставлю питання і не знаю, що відповісти, як пояснити. Нині цей населений пункт у центрі Східного Поділля перетворився замало не на пустку. Вимерли вулиці, розрушилася, геть зникла невідомо куди інфраструктура села. Давно немає ремонтно-механічного заводу, котрий колись випускав запасні частини для всіх 192 цукрових заводів України. Згасли його плавильні печі, розорені металообробні цехи. Нічого не залишилося від колишньої ПМК. Давно вимкнені каменерізальні машини, їх покремсали на металолом. Заріс чортополохом цех безалкогольних напоїв, ви не повірите, але це факт – зачиналася навіть у центрі села знаменита «Чайна» зі своїм запашним коптильним цехом, яку завжди залюбки відвідували подорожні. Зате розвелося маса запльованих гадючників, де наливають і у борг також. Увечері там гамірно, а буває навіть із криками й рукопашними. Цивілізація живе. Чи довго ще їй іти таким шляхом?

У Джурині в мене мешкає два двоюрідних брати – по материній і батьковій лінії. Сьогодні зателефонував Василеві Євдокимовичу, синові покійної моєї тітки Гафії. Вася годував якраз корову і бичка, очікував на доставку жому для худоби надворі. Озвалася його дружина Валентина Сергіївна, колишня працівниця середньої школи. Вона знає всіх і все у селі. Сповістила, хто за останні місяці відійшов у засвіти. А потім у відповідь на мої прохання повідомити щось добре з новин, із серцем відповіла:

-Та що ж у нас тепер може бути хорошого. Все добре зосталося, на жаль, у минулому часі. Остання резонансна подія у селі – розтрощили касовий термінал банку…

-Це ж як?

-Стояв у будинку культури термінал, за сто кроків від сільради. Всі люди користувалися завжди ним. Уночі залізли бандюги, розтрощили ломами і кувалдами, витягли начебто 33 тисячі гривень. І все, село залишилося без банківського обслуговування. Не думаю, що поставлять новий...

- Жах, - ледве чутно вимовляю…

- Мій Василь теж із нього отримував пенсію, - пояснює дружина брата. - Тепер доведеться по гроші їздити до райцентру, а це 22 гривні за квиток в один бік. Та й на це доведеться йому тратити замало не весь день - до Шаргорода 18 км...

Пані Валентина бідкається, а тоді робить такий сумний висновок:

– Нічого не залишилося живого в селі. Ні одного робочого місця немає в Джурині. Працюють лише сільрада і школа, функціонує шматочок колишньої дільничної лікарні. А все розорене. Закриті всі організації і підприємства. А тут іще й відвертий замах учинили на бідних пенсіонерів. Як їм тепер отримувати пенсію. Зате відкрилося кілька шашличниць для пияків. Справжня катастрофа села…

Таке у Джурині життя по-новому…

Боже, коли ж закінчиться ця жахлива людська руїна? І чи має вона кінець?

Фото автора без малого десятилітньої давності.