Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
16.09.2018 06:42

Пашить осінь яблуневим садом...

Запрошую посмакувати...

Край, де я знайшовся і виріс вважається вишнево-яблуневим, сливовим раєм. Поділля, Вінниччина, вельми щедра, благодатна земля. У нашому районі за радянських часів було аж три радгоспи плодово-ягідного тресту, які вирощували відбірні фрукти для Москви та Ленінграда. Окремі сорти пакували в спеціальні серветки. Бо тільки там вони родили найкраще.

Іще у двох селах - Мурафі та Рахнах-Лісових віддавна працювали плодоконсервні заводи, які ще за комуністів на за кордон готували таке полуничне і малинове варення, - пальчики оближеш...

Одначе у нашому городі, в пору мого школярства, росла лише одна «папіровка». Якщо хтось, можливо, надумає, що я хибно так називаю відомий усім «білий налив», то він явно помиляється. Ні, це далеко не одне й те саме, з різними найменнями. Моя «папіровка» - яблуня давньої народної селекції, якої колись було багато на присадибних ділянках. Сорт найкраще прижився і був популярним найбільше у Лісостепу, себто, на моїй рідній Вінниччині, особливо ж на тверді поміж Південним Бугом і Дністром, де судилося мені зростати. А ось «білий налив», теж ранньоспілі яблука, але більш вибілені. Я б сказав, дещо інтелігентніші з вигляду, чи що… Вони розмножилися трохи пізніше за "папіровки"…

Я запитував у батьків, чому у нашому городі зростає лише одне плодове дерево, не рахуючи диких вишень і слив «угорок», які самі множилися на межі, поміж камінням. Пояснення було одне: ще недавно за кожне дерево доводилося платити штраф. Людей переслідував страх перед вирощуванням дерев, які були під опікою самого Сталіна...

«Хто знає, чи не повернуться ті лихі часи знову, - казала задумливо мати. - А посадиш у городі десяток дерев, якщо така пора оживиться, зрізати не дадуть, і сплатити податок не буде змоги. Тоді, хоч вішайся на тих деревах разом із голодними дітьми…»

Розжившись на садибу у селі, я, столичний мешканець, найперше вигнав з власного городу картоплю поспіль із колорадськими жуками, і заклав сад. Можливо, дещо завеликий і загущений, проте все це тихенько поправляється. Нинішньої весни, приміром, у догляді допомагали дочка із зятем, бо ж наросло, Слава Богу, понад сотню плодових дерев та кущів. А я такий садівник, що зрізати зайве деревце просто не можу...

Але кожного року сад щедро розніжує дорідними плодами всіх тих, хто заглядає під його гілля. Нинішної осені в ньому багато яблук. Дещо менше від торішнього груш. На жаль, не було жодної абрикоси. Ці дерева нинішньої весни зовсім не цвіли. І не лише у мене, в усьому регіоні...

Напевне, наступного року дерева будуть віддавати подвійну данину людям. Чекаю того часу уже з благоліпним нетерпінням. Можливо, саме в цьому якраз - (надіях, очікуваннях, насамперед!) і криється найбільша привабність приватного саду…

Ось такі маю крупні яблука, як ви їх бачите на цьому знімку. Десь у мене було записано, як їх звати-величати, але нічого про цей сорт до оказії публікації світлини, на жаль, ніякої помітки у своїх записах не знайшов. Шкода. Проте точно знаю, що сорт виведено науковцями Сумської обласної державної науково-дослідної станції. Спасибі їм за старання і вміння. До цих двох дерев і їх плодів у мене особлива увага. Дуже красиві і принадні яблука родять…

Ви можете, мабуть, запитати: а чому вони і червоні, і зелені! Не повірите, але все від сонячної засмаги. Ті частини тіла яблука, котрі червоні як раки постійно смажились на сонці. А ось білі і зелені боки знаходились у тіні листя. Така яблунева хитрість…

Одна з улюблених моїх яблунь домашнього саду родить через рік. Певної осені на ній небагато плодів, а ось іншої, як нинішньої, до прикладу, аж гілля гнеться і тріщить. Яблука красиві, вогнисті, запашні і на диво смачні, у перших днях жовтня будемо їх обривати…

Колись давненько уже, я виїхав із Києва у бік свого сільського дому, і буквально за містом побачив викладку дерев і кущів. Зупинився. Продавчиня повідомила, що це реалізується продукція з Донецької обласної державної науково-дослідної станції. Я прикупив дещо із зела, і, зокрема, вибрав дві смарагдові груші. Вони вже давно плодоносять і дивують всіх, хто б не завітав до мого рукотворного саду і своїм зовнішнім виглядом, і плодами також.

Ці дерева мають надиво густий листяний покрив, під яким вони, як гуси гусенят, неначебто приховують від світу свої пізньостиглі плоди. Їх можна розгледіти лише восени, коли груші перетворюються на тверді і великі кам’яні й зеленаві кулі, котрим тісно у материнському лоні.

А ось у жовтні, коли зірвати плоди і положити їх на вилежування тижнів на два-три, а то й більше, ви отримаєте такі апетитні, запашні, смаковиті груші, що, переконаний, кращих не знайти.

Погляньте на першу світлину. За яблуками на садовому столі, другим планом видніються якраз дві груші, донецької селекції. Бачите, які висять на них ваговиті, кам'янисті плоди, вони уже немовби глечики виглядають з-поміж листви. А ще ж не дозріли...

Дерева ці вельми активно реагують на полив. Нинішнього року опадів було без міри, тому плоди вдалися просто таки величезні. Уже готую місце їм для вилежування.

Як писав колись давно самодіяльний поет-початківець Юра Кірілов, фотокор Шаргородської районної газети:

Променем змахнуло Сонце, і зайшло,
Яблуками пахне ввечері село...
Десь біля сушарки кашлянув дідусь,
Я візьму "трьохрядку" - по селу пройдусь...

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net