Кожна птиця знайде свого Гриця

  Досліджуючи життя і творчість унікальної жінки й письменниці Марії Вілінської, відомої за псевдонімом Марко Вовчок, я пізнав стільки цікавого, неймовірно оригінального з її діянь і вчинків, що могло б скласти не одну захоплюючу повістину. Це справді була вельми спокуслива і фатальна пані, яка завжди йшла до мети напролом, ставила перед собою на коліна навіть найвидатніші літературні авторитети Росії і Європи. Вела себе, як справжня Богиня спокуси і чародійства.

Ні, не Опанас Маркович, до половини дев’ятнадцятого століття уже відомий у літературних колах науковець-етнограф вибрав її собі в жінки, а шістнадцятилітня Марія фактично змусила його женитися на собі. За сприяння своєї тітоньки Катерини Петрівни, дружини секретаря судової палати Орловської губернії Михайла Мардовіна. Відомий збирач малоросійського фольклору потрапив у ті краї, після розгрому Києво-Мефодіївського братства в Києві, до складу якого входили Тарас Шевченко, Опанас Маркович, Панько Куліш, Микола Гулак та інші, після висилки з Києва і України.

Зберігся документ, датований 10 січня 1851 року. Орловський губернатор, генерал від кавалерії Петро Трубецькой писав:

«Пред’явник цього, службовець у канцелярії моїй, титулярний радник Опанас Васильович Маркович має намір одружитись з донькою підполковника дівицею Марією Олександрівною Віленською, - чому і даю йому це свідоцтво в тому, що з мого боку перешкод до цього немає, що засвідчую моїм підписом і гербовою печаткою». 

Цей документ потрібен був, позаяк Опанас Маркович вважався державним злочинцем і до Орла його заслали відповідно до вироку суду. Інша справа, що другові Шевченка явно усміхнулася доля. Тараса Григоровича згідно з тим же вердиктом забрили в солдати, а Марковича після прибуття з України призначили молодшим помічником начальника канцелярії в службі Орловського губернатора. Куди вже вище і краще можна було прилаштуватися, якщо після арешту він не міг ніяк отримати навіть посвідчення з Київського університету про захист звання кандидата наук. Аж поки чолобитний папір про це не підписав губернатор, не спровадив його з Орла на береги Дніпра.

Кілька разів поспілкувавшись із молодим науковцем, генерал від кавалерії, князь П.І. Трубецькой, знайшов юнака, як винятково розумну молоду людину, з великою перспективою і тут же перевів Опанаса Марковича в асесори, за півроку – зробив старшим помічником, а згодом і титулярним радником. Такий ріст по службі нікому й не снився, тим паче арештанту, політичному вигнанцю з України. Вітер удачі віяв у його вітрила...

А ось вище приведена довідка, про що свідчила вона? Хіба після отримання такого серйозного документу на руки можна було не женитися на означеній особі? Подібне вказує на те, що даний манускрипт є вірогідно справою рук тітоньки Марії Вілінської – Катерини Петрівни, чий чоловік був вхожим до губернаторського дому, з ким князь П. Трубецькой іноді грав навіть у карти. 
Тим часом за душею в Опанаса на ту пору не прозирнуло й ламаного грошва: вся маєтність батька на Полтавщині виявилася розданою за борги. Колись маєтне, грошовите обійстя предків Марії Вілінської теж було програне вітчимом-п’яницею у карти. Дійсно ж уже, який їхав, таку й здибав…

Весілля справили в будинку орловського поміщика Петра Киреєвського, близького приятеля Опанаса Марковича. На його ж кошти. Фата була позичена в багатої жінки, що теж пророкувало начебто великі сімейні блага. Все було зроблено і мовбито багато, і розкішно, але не з власного розрахунку молодих. Медовий місяць повінчані відправилися проводити в Україну - на Полтавщину, Київщину, Чернігівщину – у друзів і родичів Марковича. Благо на руках Опанаса була уже «вольна», багато людей знало, щиро його поважали. Ділилися з ним і його дружиною всім, чим багаті були щедро. Виходило насправді, як десь саме тієї пори записали почуту примовку молоді етнографи: «кому ведеться, тому й півень несеться»…

Найдовше Марія Вілінська та Опанас Маркович провели тієї пори в селі Сорокошичі, що неподалік Козельця. Саме тут мешкав брат етнографа Василь. Він служив лісничим офіцером. За помічника у нього була дружина, привозна іноземка, француженка Антуанетта Францівна де Олів. Родичі люди були не багаті, але благородні та готові на будь-яку пожертву. Василь для Опанаса старався як міг. 

Село розташовувалося в справжній лісовій глухомані. До Дніпра рукою подати. Відділене від цивілізованого світу кордоном віковічних сосон і ялин – майже 60 верств до Козельця. Більшу частину року туди годі було дістатися через суцільне бездоріжжя. Навкруги розстелялися повселюдні болота, озера. Зате це був справжній рай для дикої фауни. Чого тут лише не водилося. Особливо багато було лосів, вовків, хазяювала навіть рись. Із птахів – рідкісний журавель сірий, лелека чорний, сорокопуд сірий. Дуже багато чаплі сірої. Дичини розмножилося без ліку. Люди їх не полювали, навпаки, підживлювали в холодні пори, годували тих, які не відлетіли вчасно у вирій. Цим, власне, якраз і займалися Василь Маркович та Антуанетта. Тепер їм на поміч прийшли і Опанас з Марією.

Саме тут вперше завела і розгорнула власні записники Марія Вілінська, наслідуючи приклад чоловіка. Один з них відводився у неї під запис пісень, інший – байок, оповідок, третій – для гарних слів, повір’їв, прислів’їв та приказок. 

Молоді були надзвичайно щасливі з того, що потрапили нібито на новий Ковчег. Люди тут, у заліссі, на болотах, жили немовби в застиглому часі: літнє взуття на більшості сельчан – луб'яне, а одежа здебільшого конопляна, домоткана. Гонили смолу і дьоготь. А співали те, що передалося з дідів-прадідів. Опанас був від щастя на сьомому небі і навчав Марію відбирати все найбільш цінне з почутого. Десь тоді вони записали: «Не хотіла чапля рибок, а тепер їсть жаби», «Сорока у ворони просить оборони», «Соловей тоді починає співати, як нап’ється води з березового листя», «Старого горобця на полову не зловиш», «Кожна птиця знайде свого Гриця»…

В історичних записах віднайшов я відомості про те, що Сорокошичі, часу перебування в них молодожонів Марковичів, були центром волості. За станом на початок 1859 року тут мешкало 1154 особи, з них 552 – чоловічої статті та 602 – жіночої. Тут же налічувалося 87 дворових господарства, працювала православна церква. Молода сім’я етнографів швидше за все мешкала на лісовому кордоні, в брата Опанаса - Василя 1852 року. Себто, кількість селян у цьому заліссі, на березі Дніпра мало відрізнялася від тієї, котра названа вище. Ну, було селян менше на десяток-другий. Так що фольклористам було з ким попрацювати…

Цікавлюся тим, яка ж спадщина нині древнього села. Якщо однослівно висловитись – плачевна. За даними Козелецької райдержстатистики у віддаленому лісовому селі Сорокошичі, в понизов’ї Дніпра (за станом на 2013 рік), обліковувалося лише 43 жителі. Боюсь, що нині там громадян мешкає ще значно менше, оскільки вся сучасна сільська статистика, відомо, від’ємна. Молодих, продуктивних сімей у таких віддалених поселеннях практично немає. А всі найбільші події нинішнього села на тих висилках – похорони. Тому, думаю, важливо, зберегти бодай історію оселища.

Відтак, заглядаю до Вікіпедії. А тут і зовсім немає ніякої згадки, що будь-коли тут тимчасово мешкали: український фольклорист, етнограф, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства, побратим Тарас Шевченка Опанас Маркович, що саме тут, оволодіваючи тонкощами української мови, проводила перші етнографічні записи з уст місцевих селян його молода і вродлива дружина Марія Вілінська, яка згодом виросте до другого пера України, стала в рівень замало не самому Кобзарю – Марко Вовчок. 

Що ж, напишу я про це статтю до Вікіпедії, затулю цю прикру залисину в нашій публічній історії. Приємно лише те, що справа з охорони природнього багатства краю, якою займався Василь Васильович Маркович, рідний брат Опанаса, не заглухла. Сорокошичі є частиною 2002 року організованого Міжрічинського регіонального ландшафтного парку. Міжрічинський, позаяк розташований між двома могутніми водними артеріями України – Дніпром та Десною. Більше того, в районі даного населеного пункту знаходиться так званий Сорокошицький чапельник. Під суворою забороною на полювання знаходиться не далеко від села розташований оазис мешкання рідкісний сірих чапель. Тут же ростуть понад столітнього віку сосни та ялини. Окремі з них точно бачили під собою Марію Вілінську і Остапа Марковича – молодих і красивих людей, які своїм життям прославили Україну.