Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.11.2017 23:45

Веселі комуністичні помідори

Як жила і здраствувала партноменклатура.

Оце нещодавно, 7 листопада, (тільки ж подумати лишень, який знаменитий день (!)), у мене враз обізвався скайп. Я натиснув кнопочку з’єднання, і на екрані виринув мій давній приятель і друг, Анатолій Рєзников із Кривого Рога. 

-Сан Саничу, - каже привітно, - щиро й сердечно вітаю тебе з століттям великої жовтневої соціалістичної революції…

Ми довго з ним і від душі сміялися з цього жарту. Й справді, така пам`ятна дата з часу петербурзького майдану з державним переворотом, а зовсім ніхто і не святкує. Якась дивина…

З Анатолієм ми познайомились за одних доволі цікавих обставин. 1982 року секретаріат цк кпу затвердив мене на посаді завідувача відділом і члена редколегії газети «Сільські вісті». Відтак, як номенклатурного працівника, прикріпили до так званого Четвертого лікарняного управління при Раді Міністрів УРСР і котрогось там наступного за цим роком я вирішив скористатися правом відпочити з привілеєм у котромусь медичному закладі цієї загадкової структури. Мені, вчорашньому сільському хлопаку, було просто цікаво подивитись, як же ж купається в добрі партноменклатура, дбає про себе милу. Вибрав я для наснаги будинок відпочинку «Гантіаді» у Грузії, на березі Чорного моря. Путівку буквально за копійки виписали на мене і мого дев’ятилітнього сина, і ми якось увечері зайшли до потягу і потерликали у теплі краї, з кінцевим пуктом зупинки - Адлер. 

Обіцяний нам рай знаходився майже на кордоні Росії й екзотичної закавказької республіки, котра тоді починалася з автономної Абхазії. Одне слово, в Адлері сідаєш на міський автобус і він везе тебе на умовний кордон з Абхазією. А вже за річкою Псоу тоді починалася Грузія. На абхазькій частині траси лежало одне крупне приморське село, густо заселене грузинами й абхазцями, а ось Гантіаді було наступним. 

Не доїжджаючи до його центру, під розкішними тінистими деревами, у запаморочливих пахощах непереквітних кущів, простилаючись аж до пірсу і звабливих блискіток моря, купався у причорноморській красі, файно доглянутий український будинок відпочинку, названий по імені населеного пункту. Це був запаморочливий затишок, до якого тяглися всі начальники, починаючи від перших осіб районів, областей, республіканські канцеляристи вищих рівнів, включаючи й представників апарату цк. 

Якщо вийти подалі на пірс, то можна було відчути, що ти знаходишся немовби в центрі якоїсь природньої підкови, чи улоговини. Бо коли поглянути назад, звідки щойно приїхав, то десь там у морському серпанку можна, либонь, було надибати ледве вловимі обриси краснодарського Адлера, далі за ним знаходилося Сочі. Якщо ж поглянути вперед, то серпантином над морем нависала траса, котра вела в бік Сухумі, а зовсім поруч, буквально за поворотом гори, розкинулася тепла й благословенна Гагра. Добре виднілися її будівлі, пальми, рясні мандаринові дерева  Чимсь невловимим манила вона до себе.

Пляж будинку відпочинку «Гантіаді» з двох боків відгороджений високою сіткою, на вході також стояла варта. За примітною огорожею вздовж берега, і в один бік, і в інший, скільки видно було, як немовби моржі на снігу, ніжилися під пекучим сонцем тіла «дикарів», які тяглися сюди з усього срср. Тутешні кучматі причорноморські села були геть забиті відпочиваючими. У цьому скопищі було брудно і сморідно, і просто навіть тісно. Тутешнє ж, українське привілейоване, парноменклатурне панство вишукано купалося групками, манірно ховалося від спекотного сонця під грайливими навісами, або ж показувало свої апетитні боки, зваблюючи одні одних на вільних, чистеньких пляжах. Пісочок був немовби провіяний, виглядав аж золотистим. Ось що таке партноменклатура...

Відпочиваючі нашого санаторію заселяли висотний будинок з одно і двомісними номерами. На самому березі моря, так що іноді пінисті хвилі докочувалися майже до їхніх порогів, розмістилося декілька двоповерхових будиночків з плоскими дахами, де можна було і прогулятися, І посмажитись у штормову погоду. А при потребі сушити мокрі рушники та одяг. 

Нас із школярем моїм Тарасом спровадили на помешкання якраз до однієї з споруд над самісіньким морем. 

-Там уже розташувався чоловік з таким же хлопчаком, як ваш, - сказали нам в адміністрації закладу. - Відпочиватимете поки що разом, бо вільних номерів просто немає: батьки спатимуть у кімнаті, а підлітки на балконі. Потім, можливо, вас розселимо… якщо побажаєте... 

Двері до помешкання на другому поверсі виявилися зачиненими, ми відкрили їх своїм ключем. Аж тут і хазяї нагодилися. Поріг переступив симпатичний русявий чоловік мого, а можливо, дещо старшого віку, років під сорок літ, за ним його потомок, дійсно таки ровесник мого сина.

Швидко розселилися, накрили стола, і почалися розмови. Андрій повів Тараса знайомитись із морем, а батьки заглибилися в оповіді. Мій візаві виявився другим секретарем Криворізького сільського райкому партії. Згодом стало відомо, що він закінчив надзвичайно престижний тієї пори вуз - Московський історико-архівний інститут, ректором якого працював надзвичайно цікавий, зовсім не комуністичний чоловік Юрій Афанасьєв, про якого писали і говорили замало не всі інтелігентні люди. В той період, повального захоплення народу літературою, історією, різноманітними дослідженнями, книгами насамперед, вуз цей був у багатьох на устах. Анатолій Олександрович постав переді мною, як своєрідна його жива візитна картинка, - начитаною, грамотною, цікавою, приворожливою людиною, що я ледве не змінив через нього думку про других секретарів райкомів партії, яких не без причини вважав тупими партійними солдафонами, котрі лише добре знали статут кпрс. Що поробиш, на таких мені переважно везло до цього часу. А тут разючий, унікальний виняток. 

Резников постав повною протилежністю цьому: про яку б книгу не починав я розмову, він її уже прочитав, якого б явища буття не торкнувся в розмові, в Анатолія була своя виважена й концентрована думка. Час із ним летів легко, непомітно. Він був всебічно підготовленою, неординарною людиною.

Три тижні в «Гантіаді» виявилися для мене порою своєрідного інтелектуального збагачення, часом насиченим рибною ловлею, походами в гори, мандрівками по ближніх містах і парках, зборами диких ягід й ожини, екзотичних кавказьких плодів. Ми ходили до місцевих мешканців смакувати вина й чачу. І зовсім не звертали уваги на чужих жінок і дівчат… Ось тут, звичайно, жартую…

Після відпочинку робота нас засмоктала настільки, що ми передзвонювались не рідше разу у півроку.
dfsw

Але одного пізнього літа увечері, чи майже уночі, позаяк було вже по одинадцятій, в двері моєї столичної квартири різко й протяжно подзвонили. На порозі стояв молодик у майці, весь загорілий, і як мені здалося, стомлений, чомусь з брудними руками. Він попросив спуститися вниз, оскільки привіз подарунок від, як висловився, «Анатолія Олександровича». 

Неподалік будинку стояв величезний КаМАЗ з причепом до верху завантажений ящиками. Підійшов ближче. «Помідори» - зрозумів я. І, напевне, ж передав їх Толя Резников з-під Кривого Рога. Тим паче, що державні номери авто були Дніпропетровської області. Уточняти не став, бо він так переконливо назвав ім’я та по батькові, що я їх неодмінно мав знати.

Тим часом водій з височенного кузова подавав мені вже величезний дерев`яний ящик. Я ледве втримав його над головою, потім, витрачаючи максимум зусиль, поставив на колесо, перехопив в іншу позицію, опустив нарешті на землю. Як же ж, як важко... На око поклажа важила за кілограмів сорок – не менше... 

За третім ящиком я був у стані, начебто, хто на мене вилив відро води, бо й надворі стояла серпнева задуха.

-Досить уже, - гукнув я на гору. – Дякую!

-Та ви що, - обізвався обурливо шофер, - у мене розпорядження доставити вам двадцять п’ять ящиків. Я повинен всі передати їх вам…

Це був просто кінець життю. Навіщо мені аж 25-ть? Що з ними маю робити? Всі мої домашні роз`їхалися по відпочинках, я сам дома. Ні закрити продукцію в банки, ні накрутити з них томатного соку я не міг – настільки був зайнятий на роботі. Та й просто не вмів я цього всього робити: не того гатунку маю руки. 

Тим часом ящики з гори поступали й поступали. Хоч бери й тікай від цього невимовно щедрого подарунку…

Коли ваговоз від’їхав від мого дому, в чиїсь квартирі радіосигнал запустив відлік нової доби. Ситуація вигладала так. Купа ящиків з помідорами розмістилася за півсотню метрів від мого під’їзду. Я стояв у розпач біля них і не знав, що далі діяти. Мешкав я тоді на четвертому поверсі хрущовки, та ще й без ліфта. Роботи - на всю ніч без передиху. Та й чи вистачить сил, ящики більш як на два пуди кожен з гарним привісом...

Якщо цю продукцію навіть підняти на гору, під наші двері, - міркував я собі далі, - то вона займе все вільне приміщення квартири. Хіба ж це мислимо нести все до хати?! Але й покинути якось також було не по-людьки... 

Точно виходило, як у байці про чемодан без ручки: ні нести, ні пожбурити...

«Боже, - крутилися думки в голові, - за що ж це таке вітамінне покарання мені добром? І придумав же ж його той фантаст Резников!»

Караючись-мучаючись спершу переніс я помідори під під’їзд. Потім чотири ящики, відпочиваючи з кожним поворотом сходів на перилах поверхів, з горем навпіл доставив за двері квартири, п’ятий поставив перед помешканням сусіда, і не зважаючи на глупу ніч натиснув кнопку дзвоника. 

Було вже добре за першу годину ночі. Виглядав я, напевне, жахливо: весь червоний як рак, з носа, брів капає піт, стікає на піборіддя, я як кінь фуркаю, сорочка розстібнута, пузо від патьоків блищить, штани ледве удержуються на поясі. До того ж сам я тримався за стінку, аби не впасти від безсилля.

Заспаний сусіда Євген Іванович Хоменко, начальник якогось там спецмонтажного управління по сталі й сплавам, виглянув і перелякався, аж назад відступив:

-Що з тобою сталося? – зиркає то на мене, то на величезний ящик помідор на порозі його квартири. Нічого збагнути не може…

-Подарунок з аграрного Кривбасу, - кажу. – Комунізм прийшов. Кожному вітамінна продукція за потребою…

З Євгенієм Івановичем удвох ми підняли ще десяток ящиків. Частину з них занесли в свої домівки, частину поставили під двері сусідам. Колективіст, який знає всіх у під’їзді, він підняв на ноги ще двох мужиків із різних поверхів, і з ними розніс продукцію під кожну квартиру. Поставили їх людям на порозі, проснуться - заберуть. Я ж геть знесилений побрів спати, не дочекавшись кінця цієї операції.

Скільки років я жив у тому будинку, мешканці, здебільшого старенькі бабусі, яких я зовсім і не знав, усе навздогін запитували, чи не буде й цього року ще помідор. 

«Ой, які ж смачні вони були…» - чув від людей. А одна з жіночок, якось упіймавши мене за руку, тицяла якісь гроші. 

«Ви ж, казали, так старалися для нас, на пиво візьміть…»

Тепер почувши жартівливе привітання від пана Резникова з століттям жовтневого перевороту в Росії, я сказав, що найбільш пам’ятним для мене з того періоду життя, який вів нас до комунізму, мені згадується ніч із подарованими х Кривого Рогу 25-ма величезними ящиками помідорів. То справді був від нього комуністичний подарунок. Але ця манна небесна дуже швидко скінчилася...
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net