Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
20.04.2017 20:02

Табличка з прізвищем для найвищих кабінетів...

Чому батько, який "вовка з`їв" на чиновницьких хлібах з усіх сил проти того, щоб його сини покидали власний бізнес, йшли на найвищі посади в державі?

                                   НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

      Якщо для всіх людей Великдень це часвідпочинку, зустрічей з рідними і близькими, то для невтомних журналістів,письменників, це нерідко нові зустрічі з оригінальними і славними людьми,розгадки певних, порою далеких і навіть позабутих подій. Для мене особисто так,власне, сталося і цього року. У приватних справах я на Пасху потрапив дорайцентру Іваничі на Волині, це під самим польським кордоном. Отож Полонія булау мене з одного боку, з іншого – територіальна меже з Львівщиною. Цікаво, щоодразу за городами мешканців доволі чепурненького містечка починаються землісусідньої області.

     Про чоловіка, з яким мав зустрітись, знавнебагато. Тільки те, що він земляк мій – вінничанин, родом з села Тропова. Єтакий населений пункт у Могилів-Подільського районі чарівного і неповторногоПоділля і притулився він своїми полями до мого рідного Шаргородського району.Більше того, позаяк Віталію Івановичу Обштиру вже за вісімдесят, то першу своюфахову спеціальність – агронома-ентомолога, себто агронома з захисту рослин,він здобував у Шаргороді. А технікум той працював над річкою Мурашкою лише уп’ятдесяті роки минулого століття. Містився він у келіях древнього монастиря,де свого часу освіту здобували Степан Руданський та Михайло Коцюбинський. Хтосьз високого начальства побувавши в тому закладі прийняв високе рішення: технікумзакрити через невідповідність умов підготовки кадрів. Але особисто для ВіталіяІвановича справа була вже зроблена: він завершив навчання саме у Шаргородськомуагрономічному закладі, і незабаром фактично всю їхню групу забрили в солдати. Іхоч подібне в Радянській армії рідко траплялося, але тут цей випадок стався:дванадцять одногрупників з технікуму потрапили служити в один і той жеРівненьский ракетний дивізіон. Армії конче потрібні були молоді освідченнікадри, з середньотехнічною освітою.

    Їдучи на рандеву в Іваничі, я часто думавпро те, що десь уже чув розповіді про цей освітній заклад, про навчання укеліях, оповіді про його випускників, жалості місцевих з того, що цю «бурсу»так невчасно ї непродумано прикрили, діти там здобували добротну освіту, назавждизалишалися біля землі. І вже  напередоднізустрічі з паном Обштиром я згадав, звідкіля це все до мене прийшло, від когосаме чув.

   Я в шістнадцять літ закінчив середню школу ібуквально з випускного вечора приїхав, бо моє село розташувалося за 18кілометрів від райцентру, на роботу в районну газету, так назавжди поєднавшисвоє життя зі світом преси. А моїм учителем, наставником, першим журналістськимбатьком був заступник редактора районки Борис Олександрович Ковтун. Чоловікнавдивовижу тонкий, чесний, нехалтурний, інтелігентний і принциповий. Я нанього дивився як на журналістського Бога. Із його текстів переймав тонкощівикладу й аналізу фактів у публікаціях, навчався добору аргументів дляпереконань,  Саме з його вуст я чималонаслухався розповідей про їхній технікум, про його випускників. Таких як МиколаБурчак, Василь Андрійчук – нинішній академік НАН України.

   Відтак, готуючись до зустрічі зі своїмземляком на Волині, я мав готове запитання до нього. І тільки ми почали розмовупро Вінниччину в Іваничах, про його Тропову, про Шаргород, я візьми й запитай:

-Віталіє Івановичу, а такого вашого випускника, якБориса Ковтуна ви знали, пам’ятаєте?

   Він солідний у віці візаві на мить аж здригнувся,ніби аж відсахнувся від мене. Якусь мить розширеними від здивування очима споглядавна мене.

    -А ви його знаєте? – Була його відповідь наце запитання.

     -Це мій найперший журналістський батько.

     -Оце ж, скажіть, буває таке, - вимовивдещо спантеличений пан Обштир. - Справді світ тісний. Боря Ковтун, - замріяносказав Віталій Іванович, - це мій найкращий друг у технікумі і на службі вЗбройних силах. Коли нас згодом доля розвела, я після демобілізації подавсянавчатися до Львівського сільськогосподарського інституту, він працював уколгоспі, а потім навчався в партійній школі, вибрав газетярську стезю, митривалий час переписувалися. Я знав усі перепитії його життя. І дружину йогоЛарису, вона була наша одногрупниця, і сина Сашка. А потім усе це потрохустиралося, забувалося. Стільки ж часу поминуло… Тільки буває уночі проснуся,пропаде сон, немовби вилами перевертаю в пам’яті давні події. Вони такі рідні йяскраві…

swer

   Віталій Іванович наполіг і ми зустрілисявдруге в його помешканні. Там у вітальні на стіні висить у гарній рамці цілийфотомонтаж світлин з його великого і доладного життя. У самому центрі поміжфото великої родини Обштирів (з дружиною Надіє Михайлівною у них четверо дітей,понад десятеро онуків), у центрі цього розмаїтого життя є один, але вельмикрупний знімок з військової служби діда Віталія. Четверо солдатів переддемобілізацією: крайній справа Борис Ковтун, поруч з ним найкращий друг - ВіталійОбштир, далі ще двоє друзів із технікуму…

hgtyr

   Зверніть увагу, всі троє колег з личкамимолодшого командного складу у погонах, і лише Б. Ковтун – рядовий. Сказати б,що за українець без лички? Просто Борис був людиною вельми принциповою іраціональною. Не лизоблюдом. Він як міг боровся на службі проти муштри, хоч самбув гарним спортсменом. І тому завжди виступав особливим об’єктом увагикомандирів-самодурів. Гостре і влучне слово Ковтуна брало на кпини недалекоглядних«отців-командирів». Хто ж такого висовуватиме бодай на найнижчі командніпосади?  На грудях «дембелів», як і націй світлині продемонстровано, - ряди різноманітних значків. В Обштира лишекомсомольський значок, а в Б. Ковтуна, зверніть увагу, взагалі нічого, сказатиб, рядовий на всі сто відсотків.

   Розповідаю Віталію Івановичу, що я все своєжиття намагаюся вчиняти так, аби ніколи не залишатися боржником перед ким би тоне було. За все добро, зроблене мені людьми, розплачуюся тим же. Ось і вирісшидо посади завідувача відділом сільського господарства газети «Сільські вісті»,я ще в вісімдесяті роки минулого століття запропонував керівництву редакціївзяти на вакантну посаду власного кореспондента видання по Хмельницькій,Тернопільській і Чернівецькій областях редактора бершадської обласної газети Вінниччини Бориса Ковтуна. До моєїпропозиції прислухались. Так що пан Ковтун виходив на пенсію в Хмельницькому. Атри роки тому, його й зовсім не стало: пішов, як кажуть, в інші світи. Це моєповідомлення геть розхвилювало дідуся Обштира. Але нічого не поробиш: така гіркаправда життя…

ЗДОБРОГО КОРІННЯ

  Про життя-буття Віталія Івановича можнанаписати справжню книгу – достойне воно цього. Позаяк усякого було в ньому. Ікрутих поворотів, і відповідальних завдань, проявів боротьби за справедливість,виступів проти свавілля і навіть чиновничого самодурства. Ніде й ні перед ким несхилявся, не прибіднявся, завжди залишався сам собою, таким, якому б вірилилюди.

  Сяк-так, каже пан Обштир-старший, закінчив вінтехнікум, а як вдалося поступити до Львівського сільгоспінституту буквальновзявся за науку. Не останню роль тут зіграла і студентка Надія, перед якоюстало соромно за своє вряди-годи неуцтво. До кінця вузу буквально не виходив збібліотеки, все наздоганяв раніше втрачене. Зате результат виявився блискучим:Віталій Обштир інститут закінчив з відзнакою. Таких направляли на роботу вдостойні господарства, на командні посади. І його кар’єра невдовзі покотилася нарівні керівника господарства. Раз призначили головою правління найбільшвідстаючого колгоспу в Іваничівському районі. Економіка його взагалірозсипалася. А виявилося насамперед через те, що вироблене добро попростурозкрадалося. Новий хазяїн такий налагодив контроль, відповідальність задоручену справу, що все те, що тікало за межі складів і комор залишилося підконтролем, не пропадало за пороги господарських схронів. І вже за два рокиколгосп під проводом Віталія Обштира було визнано кращим за економічними показникамиу районі: з останнього місця перемістився на перше. Дивна ця метаморфозавідбулася завдяки лише одному: змінився тільки один чоловік в господарстві –голова правління. Надійний, принциповий, не баламут. І люди підтримали його.

   У Іваничах зрозуміли: такого толкового, вмілогоорганізатора виробництва годі тримати на затиканні дир. Йому потрібно доручатисерйозне, крупне господарство. Так Віталій Іванович Обштир на цілих дев’ять літбув «засватаний» головою колгоспу в селі Літовеж. Розташувалося воно на березіЗахідного Буга. Було це давнє, історичне містечко, яке віддавна й по ниніпоклоняється двом рукотворним святиням – древній Свято-Введенській церкві здревнім образом Богородиці, що зберігся ще з вісімнадцятого століття  та парафіяльному костьолу, спорудженому здерева ще 1615 року. До таких людей не пошлеш в поводирі горлохвата і грубіяна,тут потрібен делікатний і пластичний чоловік. Почасти філософ і майстерпереконувати. А головне – вести за собою.

   Люди визнають: для Літовежа це були кращіроки колективного господарювання, бо пан Обштир був людиною делікатною ізваженою. Кожного вмів вислухати, сприйняти його точку зору, але свою лініюгнув напористе й уперто.  Понад усе –порядок в господарстві, економічні показники, кроки вперед, впровадженняпрогресивних технологій.  І порядок,дисципліна…

   Коли виникло питання, кому довірити сільськугалузь району, звичайно, кращої кандидатури на посаду начальника райсільгоспуправління,першого заступника голови райвиконкому окрім Віталія Івановича Обштира не було.

   Чи варто все перераховувати із зробленогодіяльною, активною, цілеспрямованою людиною? Тепер на схилі літ її важливішесказати про те, що проросло з його пагона. У Віталія Івановича та НадіїМихайлівни четверо дітей – троє синів і дочка. Старший – Олександр здобуваваграрну освіту у Львові, двоє середульших – Віктор та Валентин – випускникиТернопільського Національного економічного університету. Власне, вони ниніголовна рушійна сила батька. І гордість. Валентин Віталійович Обштир відомапостать в банківській справі. Під стать йому і брат-близнюк Віктор. Об’єднавшизусилля з старшим Олександром, практиком лісового господарства, а точніше бсказати майстром вести хазяйство, вони добилися того, чого не знав древнійволинський край. Брати Обштири заснувати Товариство з обмеженоювідповідальністю «Старий Порицьк». Вони чи не найпершими на Волині почаливидавати унікальну молокопродукцію за європейськими стандартами.

СИНИІДУТЬ ДАЛІ

   ТзОВ спеціалізується на виробництвіекологічно чистої органічної продукції, якість якої підтверджує сертифікатвизнаний у Європейському союзі та Швейцарії формату «Органік стандарт». Яквважає головний натхненник цього проекту Валентин Обштир, наразі основнимивидами діяльності підприємства є розведення великої рогатої худоби молочногонапряму продуктивності та розвиток галузі органічного рослинництва длязбалансованої годівлі тварин. Завдання – стати в регіоні головним виробникоммолока і молочних продуктів, насамперед найвищої якості сирів, без впливу наних хімікатів. Адже однією з вимог європейського стандарту є вирощування кормівбез найменшого доступу мінеральних компонентів.

    Природна метикуватість ВалентинаВіталійовича, феноменальне знання умов роботи банківської системи, угодкредитування бізнесу, принесли для загальної справи величезні стартовіпріоритети. Адже саме тут, у лабіринтах фінансових сполук, відомо, гинутьтисячі блискучих проектів. Банкіри брати Обштири провели своє дитя в світ бізнесутак, що воно, образно кажучи, й не замочило ніженьки. Бо на місці старого колишньогоколгоспу обладнали гарну сучасну молочну фабрику. Тепер тут знаходиться 300корів чорно-рябої породи. Встановлено високоякісний доїльний зал американськоговиробництва фірми «Bou-Matic» з ялинкою 2?10 та обладнанням для безприв’язногоутримання тварин. Власне, все відповідно до найвищих стандартів Європи. Молоко,без дотику людської руки потрапляє до танкерів. І нинішньої квітневої порип’ять тонн продукції щодоби відправляється за призначеннями. Зауважу, добовийнадій на корову складає в Старому Порицьку 16-ть кілограмів, тобто пудпродукції!  За цим цілющим органічно  відфільтрованим продуктом у регіоні, до речі,великий попит. Бо ж воно екологічно чисте, без будь-яких впливів гербіцидів,пестицидів та інших хімічних сполук.

wre


l;jy

    Нещодавно в ТзОВ запущено і цех з виробництванайякісніших сирів світових стандартів. Серед них сир «Швейцарія» з 50відсотками жиру в сухій речовині, сир органічний розсольний «Сулугуні», сирорганічний «Старопорицький», сир органічний розсольний «Бринза» з 40 відсоткамив сухій речовині. Це все відноситься до того, що називається найтонший пискєвропейської харчової моди. А ще масло вершкове органічне з 80% жиру. За що іполяки, і інші посланці з ЄС готові платити достойні гроші. Так що із запускомсироварного виробництва фінансове життя ТзОВ «Старий Порицьк» оживилося вельмипомітно.

   На старшому синові Віталія ІвановичаОлександрові чи не найважливіша ділянка роботи – організація догляду замолочним скотарством, виробництвом повноцінних кормів. Всього в колективі підйого орудою трудиться 60 осіб. Вимогливість до виконання всіма службовихобов’язків надзвичайно висока. До загону тваринників, сироварів відбираютьзамало, як колись до загону космонавтів…

   Олександр Віталійович Обштир пройшов добрушколу господарювання в лісовому господарстві Сумщини, куди його заслали післязакінчення Львівського вузу. Працював головним лісничим державного підприємства«Краснопільське лісове господарство», котре займало площу понад 23 тисячігектарів земель і обіймає обшири аж трьох сусідніх районів сходу Сумщини.Головний лісничий на цьому обійсті найсерйозніша особистість. Він управитель і господардля всіх.

   У Старопорицькому масштаби, звісно, менші,зате відповідальність у стократ більша, а  про ціну продукції і взагалі й говоритинічого. Тому на території господарства Олександр Віталійович замало не днює йночує. Тим паче, що господарство невпинно розширюється, розвивається. З’явилосянещодавно поголів’я темношкірих, кучерявеньких свинок. А яка ж достойна іпригожа продукція виявилася з них! Невибагливі до умов розведення, утриманні, вонивиявилися доволі швидкорослі. А зовсім нещодавно засновники господарствавиділили кошти і вже придбали коней елітної спортивної породи. Мабуть, тут незабаромз’явиться і школа з верхової виїздки…

NHGFD

    -Сини ваші, - кажу Віталію Івановичу, - як напідбір знавці своєї справи, так уміло, раціонально поєднують фінансово-банківськийкапітал з фінансуванням найбільш прогресивних, перспективних агропромисловихпроектів.  За цим, очевидно, майбутнєУкраїни.

    -Вони грамотні, самодостатні, сучасні людиі я лише щиро радий тому, що вони свої проекти реалізують у селі, дають робочімісця нашим людям. І працюють на славу нашої України…

    -Кажуть, що таблички з прізвищам «Обштир»,вже давно готові для найвищих кабінетів…

    -Ні, ні, тільки не це, - сміється ВіталійІванович, - я б не радив би нікому з них сірої  чиновницької долі. Ну, ніякого щастя в цьомунемає. Ніколи всім не догодиш. Тому значно легше і перспективніше займатися власнимисправами, такими ось надзвичайно важливими бізнес проектами, як уСтаропорицьку. Отримання екологічно чистої продукції надалі займатиме все більшважливого значення, і тут просто таки непочате поле роботи. А перші кроки надзвичайнообнадійливі. Ось тут нехай би наше загадкове прізвище «Обштир» і прокладало вЄвропу собі дорогу…

   -До речі, що означає слово «Обштир», себто ваше прізвище?

   -Я займався розгадкою цієї таїни. Скажулише, що занесли його з Австрії, хоча певного відповідника для такого слова внімецькій мові немає. А ось у моєму рідному селі на Вінниччині, в Троповій,людей з таким найменням – замало не пів села…

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net