Людина, яка врятувала планету...

 «ПРО НАС ЗАБУЛИ, АЛЕ МИ ЩЕ ЖИВІ…»
Велике щастя зустріти в житті добру, надійну, щиру людину. Бог мене рясно обдарував такими миттєвостями, бо подібних милостивців на моїх стежках-дорогах випало чимало. Але до числа найближчих доброчинців я завжди відношу одну людину – Віктора Івановича ПОЛТАВЦЯ.

Звичайно, що багатьом українцям це ім’я добре відоме. Віктор Іванович двічі в історії України був міністром вугільної промисловості, останній раз з 2007-го по 2010 рік. Загалом, я переконаний, що це найбільш удатний фахівець героїчної гірничої справи нашої держави. Не дарма на пост очільника галузі його висунули в 72 роки. І не зважаючи на те, що випало йому галуззю вдруге кермувати в період пекучого світового фінансово-економічного колапсу, видобуток вугілля в Україні відчутно зріс. Тоді вперше було запроваджено відкриті торги готовою продукцією, вугільна галузь, яка все життя повсякчас потребувала величезних дотацій з держбюджету, готувалася виходити навіть на самоокупність. І це не передноворічний жарт.

Одначе, за Віктора Івановича нині я згадав не тому, щоб похвалити за минулий видобуток палива в мирну пору. А через те, що 14 грудня щорічно відзначається особлива дата – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. А Віктор Іванович до цього має безпосереднє відношення. Чи не найбільше в Україні.

Тридцять років тому, в травні 1986-го, після того, коли сталася жахлива й трагічна катастрофа на атомній станції, тодішнього заступника міністра вугільної промисловості УРСР В. І. Полтавця призначили керівником зведеного загону шахтарів, перед якими поставили надзвичайно важливе завдання – фактично врятувати життя в нашому регіоні, а, вірогідно, й на всьому континенті, від можливого витоку радіації з пошкодженого реактора. Гірники, мали прокласти тунель під зруйнований четвертий блок ЧАЕС, облаштувати під ним дублюючий захисний фундамент. Він мав складатися з бетонного поясу, чи краще б сказати охолоджуючої подушки, розмірами 30х30 метрів і висотою 2,4 метри, з заведенням в нього охолоджуючих речовин, як, приміром, рідкий азот, вода тощо. Ця захисна, монолітна твердь мала завдання недопустити можливого витікання смертельного розчину з реактора і перешкодити ймовірність потрапляння його до Бучанського водоносного горизонту, що могло наяву сотворити смертельну загрозу для всього живого на сотні і тисячі кілометрів довкруги.

Перший загін із 400 прохідників Віктор Іванович вишикував 2 травня 1986 року. Змалював усю трагічність ситуаціі перед людьми, визначив можливі ризики, попередив про обережність усіх оперативних дій. Розподілив людей по восьми цілодобових змінах, які мали працювати за вахтовим методом безперевно.

Попередив: ті, хто приступає до роботи, повинні трудитися швидко і високоякісно впродовж своїх трьох годин. Хто, можливо, втомиться, його тут же підмінять у забої. Проходка здійснюється відбійними молотками, зачистка, вантаження грунту до вагонеток, відвезення їх, вивантаження на поверхні – вручну. Жодної секунди простою ні вдень, ні вночі. Жодної!  

Тунель, на глибині 8-10 метрів від поверхні, прокладали висотою 2,15 метра на відстань 170 метрів. Там належало змонтувати охолоджувальний захисний пояс-подушку, куди потрібно було закачати 2550 кубометрів бетону...

-У середини травня, - згадує Віктор Іванович, - на об’єкті, як на людському мурашнику, трудилося уже до півтори тисячі шахтарів. В основному це були добровольці з Донбасу і Львівсько-Волинського вугільного басейну. Прибували позмінно й уральці, гірники з Караганди, Підмосков’я. Для всіх було одне правило – відпрацював у змінах п'ятнадцять діб, і відправляйся відпочивати. Ми зустрілися з таким масовим героїзмом, його нині не описати. Люди розуміли, що вони рятують Європу і світ від реальної загрози радіоактивного забруднення. За добу просувалися, залежно від грунту, на 10-14 метрів. Тунель тут же одягалася в залізобетонні шати. А 24 червня 1986 року я вже доповідав союзному уряду – завдання з попередження можливого прориву радіоактивної маси з пошкодженого четвертого блоку аварійної АЕС виконано. Шахтарі перекрили загрозу проникнення радіації в водоносні горизонти регіону, які могли б потрапити в Дніпро, Чорне та Середземне моря, до світового океану.

Цікавлюся у Віктора Івановича, чи будь-коли доводилося йому хоча б частково збирати свій героїчний загін потім, після ліквідації аварії на АЕС.

-У Донецьку був споруджений пам’ятний знак з нагоди вшанування шахтарів-ліквідаторів, прохідників тунелю під четвертий аварійний блок атомної станції. В цей день ми, учасники того героїчного прохідницького десанту, щорічно збиралися там. Звичайно, приїздили ті, хто міг, кому дозволяло здоров’я і час. Але, як я помітив, з кожним роком цих людей ставало помітно менше й менше. А ось впродовж останніх трьох років, з відомих причин, таких врочистостей не відбувається. Я з нетерпінням чекаю на той час, коли на нашу землю повернеться довгоочікуваний мир…

-Віктора Івановичу! – кажу. - А сьогодні, скажіть, будь ласка, в День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на АЕС до вас, одного з головних рятувальників ланети, будь-хто з керівників держави, уряду, відповідного міністерства, відомства зателефонував, привітав з цією подією?

-Ви, напевне, жартуєте, - дещо знітившись, відповідає пан Полтавець. – Ви, чесно кажучи, перший, і, мабуть, єдиний згадали про це... Жаль, звичайно, що про нас забули. Але ми ще живі…

Друзі! Не вподобайтесь до нашої нікчемної влади, щиро й сердечно привітайте з Днем героїчних ліквідаторів аварії на ЧАЕС, в тому і В. І. Полтавця, головну людину, яка своїми винятково вмілими організаторськими здібностями, відмінними командирськими якостями відвернула загрозу забруднення радіацієї водного горизонту України і всієї планети.
Довгих років здоров`я й добра на життєвій ниві, дорогий Вікторе Івановичу!