Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.11.2016 03:35

Як мене на службу проводжали...

Зворушлива історія старої фотографії...

  Ось уже 47 років, як явважаю, що 12 листопада для мене особисто – чорний день життя. Бо саме цієїдоби далекого-далекого вже 1969-го мене призвали виконувати, як тодіназивалося, – «свій священний обов’язок». 

У мене з призовом наслужбу в армію виникла просто дивна історія. Ставши школяриком на рік ранішезвичайного, оскільки з малолітства гарно читав книги й газети, рахував дотисячі, я її закінчив у 16-ть літ, і з понеділка після випускного вечора почав трудитисялітературним працівником у районній газеті. Через пару років я вже бувсвоєрідною творчою «зіркою» цього видання, і коли мені одного дня прийшлаповістка з військкомату, її з моїх рук вихопив редактор і щодуху помчав допершого секретаря райкому партії - примітного місцевого князька. Заявив томущось подібне до того, що начебто він знайшов, навчив грамоти, тримати перо уруках хлопчака зі школи, тепер на ньому тримається уся газета, а тут воєнкомБоженов вирішив його забрати на службу в армію. Оголює штат редакції. Насправдіж це абсолютно не відповідало дійсності, адже ніхто нікого, в тому числі йніякий університет, не те, що редактор-начальник не навчить людинулітературному хисту, якщо мати дитину не нагородила цим Божим даром. Тому, коливін уже є, то й далі, мабуть, розквітатиме, а коли подібного утробно несталося, то ні звідки цей дар не візьметься. Нехай хоч гопки поруч з молодою людиноюскаче редакційний начальник...

Підполковник Боженов,районний військовий комісар, чоловік зовні опецькуватий, неповороткий, любительвипити і закусити на дурняк, з вигляду вагою кілограмів 140, а то й більше.По-військовому - самодур і служака. Йому одразу по приїзді у район приліпиликурйозну кличку «жеребець у погонах». Бо попри всю свою громіздку кубатуру,казали, був вельми ласий до чужих молодичок. Якось на одній з великих районнихнарад, за участі першого секретаря і людей з обкому, цей комічний «міністроборони» заснув із диким храпом, і впав поміж крісла районного будинкукультури, та й там… застряг. Його довго не могли звідти витягнути мужики, піддикий регіт усього командного люду. Я про це написав перший свій смішнийфейлетон. Увесь район гомонів і хихотав, носив із хати в хату нашу газетину.Переказували, що воєнком поклявся мене провчити...

Секретар райкому,викликавши «жеребця в погонах» Боженова, порвав перед самим його носом моюповістку і наказав призовника з редакції не чіпати. Я, мовляв, потрібенрайонній газеті тут, а не десь там на службі. І йому вже пора стати патріотомрайону, бо інакше  доведеться поїхатизвідси у якусь військову частину до лісу.  Я неймовірно радів цьому,думав, що мені добряче везе. Ровесників забривали у рекрути, а я залишавсядома. І весняного призову, і осіннього. 

Але менше, ніж за рікмене запросили на роботу до зональної республіканської газети «Комсомольськеплем`я» (КП) (видавалася вона тоді аж на три області Поділля - Вінниччину,Хмельниччину й Тернопільщину, ще й на Буковину), і восени 1969-го повістка відпідполковника Боженова з Шаргорода мене вже знайшла у Вінниці, де я був,звичайно ж, без райкомівського захисту. Я показав її тодішньому редактору КПВолодимиру Конюку. Він покрутив папірець у руках, а потім поглянувши на мене,співчутливо сказав:

-Що поробиш, доведетьсяйти служити. Що раніше відправишся в новобранці, тим швидше знімеш це ярмо зшиї… Військкомат же, знай, нізащо не відстане. Невже тоді краще буде йтислужити у двадцять п`ять років, коли заведеться сім`я? 

Дощового осінньоговечора, 11 листопада 1969 року, у тіснуватій, сільській батьківській хатізібралося багато людей – родичі, сусіди, приїхали колеги з тутешньої районноїгазети,  і з зональної - КП. Коли вже всілися всі, враз з`явилися ще однідорогі гості: приїхав голова місцевого колгоспу Микола Володимирович Попов,якого всі в селі надзвичайно поважали, поспіль з гарною своєю дружиною,місцевою вчителькою. Моя мати, член буряківничої ланки з тринадцяти своїхдівчачих літ була надзвичайно рада й щаслива з цього несподіваного візиту, що саміголова зайшли до хати. Під тости, яких було надзвичайно багато, пили самогон.Навіть не самогон, а перегін. Це коли самогон для додаткової очистки його відсивушних масел іще раз переганяють через апарат і видають продукт градусів засімдесят. Концентрат близький за міцністю до медичного спирту. Дві таких чаркипрозорої, як сльоза рідини "на борт", і найміцнішому хлопаку можнайти відпочивати…

А ось наступного дня,коли вже під ворітьми стояла вантажівка, котра мала відвезти новобранця зісвоїми найближчими друзями за двадцять кілометрів до райвійськкомату, ми вийшлина город побіля хати, щоб на пам’ять сфотографуватися. І як бачите, світлина цязбереглася. Мені зненацька її 2015-го прислав електронною поштою головаВінницької обласної організації Національної спілки письменників України,відомий український поет Михайло Каменюк. Фото дивом збереглося в йогосімейному архіві. Як написав, мав відправити його мені на військову службу ще вшістдесяті роки, але чомусь не вийшло, не склалося це. Можливо, й слава Богу,що здійснилося все саме так. Зате тепер є гарна нагода з висоти майжепівстолітнього віку поглянути на все і всіх. Повернутися подумки в осінь1969-го...  

Отож, подивімося насвітлину, зроблену погожого ранку 12 листопада 1969 року в моєму рідному селіДжурин, на Вінниччині. Буквально перед хатою на городі. Попереду всіх - мійдядько Євдоким Сайчук, чоловік сестри моєї матері Гафії, який уже ковтнувчарчину, стояти, звісно ж, на міг, і тому приліг у ногах гурту, що вишикувавсядля зйомки за його спиною. Це був надзвичайно цікавий і мудрий чоловік, якийвсю Другу світову війну пройшов зв’язківцем, і повернувшись додому безнайменших ушкоджень, увесь трудовий вік прокладав телефонні лінії, радіофікувавдовколишні подільські села, і надзвичайно гордився своїм фахом та громадянськоюмісією. Для нього пошта - це була вершина всього світу. Він завжди розхвалювавцю контору, до якої був приписаний назавжди. Якщо не помиляюся, то дід Євдокимбув 1903-го року народження, дожив до проголошення української Незалежності.Отже, на момент фотозйомки мав лише 66 років, а виглядав, даруйте завідвертість, як беззубий старезний дідуган. Таким його зробило багатотруднежиття. 

Варто було дідусюЄвдокиму хильнути чарчину і він уже бадьоро заспівував: "Як піду я в ліс по дрова, наламаюлому..."  Всі при цих словах змовкали за столом, а дід Євдокимкрасиво виводив: "...Завів менечужий розум на чужу сторонку."

А в чужій і сторононьці

Ні батька, ні неньки,

Тільки в саду вишневому

Поють соловейки.

 

Після соловейка у цій же співанці мовиться журливе про рожу на воді.

                                                            

Ой, зірву я з рожі квітку

Та й пущу на воду:

Пливи, пливи, з рожі квітко,

Аж до мого роду!

 

Плила, плила з рожі квітка,

Та й стала кружиться.

Ждала, ждала мати доню,

Та й стала журиться.

 

Плила, плила з рожі квітка,

На воді зів'яла.

Ой, чого ж ти, моя доню,

Така стара стала?

                                              

Дід Євдоким завжди багато працював. Мав великого города. З обох боків по межахйого обійстя від сусідів, котрі тяглися з долини до високого подільського пагорба,розросталися родючі сливи. Ще була при хаті старезна, надзвичайно духм ` яна своїми плодами спасівка-груша, і декілька яблунь А на самій горі,з-поміж дикої скали, де й взялася, піднеслася черешня. Висока, над усім селомнібито вивищилася. Мені чомусь здається, що це була єдина в окрузі оманлива ягідницяз-поміж вишеньок-дичок, на котру ми, пастушки, завжди нападали саранчою, і насповсякчас ганяв-полохав суворий дід Євдоким з вусиками «а-ля Гітлєр». Тапринадна черешня щороку щедро обдаровувала людей гіркими до блювоти ягодами,але ж які водночас привабні були вони для нас - пастушків! Їх відразливийприсмак сниться і по нині.                        

Дід мав сушильню, де зпочатку осені до перших заморозків не згасав вогонь з димком, на великих декахзасмагали різноманітні фрукти, і тітка Гафія завжди нам на зиму приносила трохисушні. Були там окрім слив і духм`яні яблука та груші. Мені здається, що якби янині дуже забажав згадати ті неповторні п`янкі пахощі їхнього давньогогороду-саду, я міг би їх відтворити у пам`яті, заплющивши очі, і повернувшисьподумки в далекі роки минулого століття... 

Жив дід з молодшим синомВасилем. Його синьоока дружина Валентина, як і її чоловік електрик, бопознайомились вони, подружилися у Брацлавському сільськогосподарськомутехнікумі електрофікації, куди дівчина ходила на заняття з ближнього селаВовчок, що розкинулося понад Південним Бугом, має пречудовий голос, нині,тільки сядуть до столу в торжество, заспіває дідової:

Пойте, пойте, соловейки,

Всіма голосами,

А я піду, послухаю,

Заллюся сльозами.

 Пані Волентина з дідової улюбленої пісні увібрала сум і тугу за своїм кучер`явим Надбужжям. Вона завжди невимовно гордилася тим,  що походить фактично з козацької столиці Брацлавщини. Що це край, де писала свої знамениті твори незабутня Марія Вілінська, яка поіменувалася там Марком Вовчком. Працюючи в школі тривалий час, розповідала це дітям. 

Чоловік її, Василь Євдокимович тільки скромно пересмішкувато хмикає: "Отдає..."

Вася, мій найближчий двоюрідний брат, позаяк майже мій ровесник, ніколи їй у цьому не перечив. Бо багато цікавого сам розповів Валентині про знамениту письменницю, котру свого часу, та дехто й нині вважає другим номер у рівневі торчої сили українців, услід за самим Тарасом Шевченком. Василь Євдокимович у тамтешній вінницькій окрузі, мабуть, є чи не найбільш, казати б, начитаною людиною. Він перечитав усі книги Джуринської сільської бібліотеки, Валентина Сергіївна носила йому окремі твори з шкільної книгозбірні. 

  Коли я почав працюватив редакції районної газети, дядько Євдоким, як випивав чарчину, завше запитувавмене: "Слухай, мов, ти мені правду скажи: війна буде чи ні?" Віннадзвичайно боявся нової людської бойні, переживши ненависне лихоліття битви зфашизмом. Це дивне слово "мов", дід вставляв часто, як зв`язку дляпіднесення важливості суті свого запитання. Коли він випивав трохи довшучарчину від того, що треба було б, ще міг залюбки вжити свою веселу,непереквітну примовку, проти тих, хто намагався покерувати за столом: "Тине пи*ди і не грай "Бариню", - весело казав. Що воно насправдіозначало - тільки можна здогадуватись.

У дядька Євдокима булочетверо дітей. Старший Іван, себто мій двоюрідний брат, ще в п`ятдесяті рокизакінчив Ленінградський інститут інженерів залізничного транспорту. З вузунаправлений на роботу до Білорусії, у Гродно. Трудився він на"чугунці" на самому радянсько-польському кордоні, все життя ходив таму залізничному начальстві. Смуглявий, з циганкуватими вусиками, як у батька,"а-ля Адольф", у чорному костюмі з золотими кокардами - дід Євдокимдуже гордився Іваном. Бо ж ви уявляєте, що таке мати вищу освіту у ті далекічаси. Цим могли похвалитися буквально одиниці з Джурина, який був тоді райцентром.Десь там, на кордоні з Польщею, зустрів інженер-залізничник красуню польськогопоходження пані Яну, з якою прожив багато літ. Нині йому за вісімдесят,залишився одинаком, має двох синів і троє правнуків. Часто телефонує до ріднихв Україні. Ще була дочка Ганна, он вона стоїть першою ліворуч у першому ряду.Інша дочка Олена, агроном за фахом, мешкає в сусідньому селі. А ВасильЄвдокимович, ще один мій двоюрідний брат по материнській лінії, ровесник іпобратим, хазяює на батьковому обійсті. На цю світлину вони чомусь непотрапили...

Примітне, що далеко назадньому плані, в серпанку осені, ледве видно, мовби на художньому полотні, стоїтьу задумі частинка вулиці Джурина, яка пролягла по високому протилежномуподільському пагорбу. Щоб дістатися туди, де видніються хати протилежного сільськогобугра, потрібно від материнської хатини спуститися крутосхилом униз, перейтидолину, кладкою здолати в`юнисту річечку, що тече поміж верболозом, подолати щеодну долину і піднятися на протилежний крутий берег. Там, паралельно нашій,пролягла вулиця, яку ми в просторіччі називали «за річкою», або «тим берегом».Одним своїм кінцем вона впирається в далекій, за три кілометри від тих хат, яківидніються, центр села, інша веде до сусіднього села Вербівки. Зеленого, підгустими вербами й тополями населеного пункту. Туди благоліпної літньої пори миз хлопчаками на велосипедах по декілька разів на добу їздили купатися. 

На межі наших двох сілстояв старезний млин. До нього згори, себто зі сторони Вербівки, притулився порослийкомишами й татарським зіллям ставок. Добу, або й дві на ньому були піднятізаставки, і вся вода, яка стікала річкою наповнювала водоймище. Коли збиралосявдосталь млива, старий вусатий млинар, весь у білому, бо одяг його уже невідпирався і не витріпувався, запускав жорна, відкривши заставки. Вода звеселим шумом ринула до бетонного котловану, з нього кидалася на лопаті млинарноїмащини. Усе наразі у млині починало надтужно гудіти, вода бурхливо шуміти, кам’яніколеса – жорна - крутитися,  білою цівкоюв прийомник згори, де засипали золотисте зерно, починало сіятися запашистеборошно. Це було незгладиме, вікопомне видовище, густо насичене свіжим мливом.

Джуринські навколишнікрутосхили наповнені покладами вапняків, позаяк це колись було буцімто дноморя, тут з п`ятдесятих років минулого століття почався видобутоккаменю-ракушняка. Це гарний будівельний матеріал. З нього за часи розробок туткорисних копалин вимуровано десятки тисяч осель, громадських приміщень уподільському краї. Тому всі наші пагорби в розробках кар`єрів з протяжними,подекуди у декілька кілометрів завдовжки, підземних виробок, які тут називають штольнями.Це проходки на глибині 5-8 метрів від поверхні ґрунту. Відтак, частина моїходносельців, окрім хліборобів, ще й шахтарі з підземного видобуткувапняків.   Про людей села, про наземний і підземний Джурин більше можнапрочитати у моїй есеї – « Родинна колиска– Джурин ». (http://www.ozarinci1.narod.ru/download/dzhurynb.pdf )

Одначе, повернемось достарого фото. 

Сподіваюся, щоновобранця ви пізнали – я у білій капроновій краватці, як і в зеленій такожкапроновій сорочці. Таким тоді був модний, але не зовсім зручний для тілапарубоцький одяг. Я окрім цього, пригадується, гордився ще й капроновим читочніше сказати б, - целофановим плащем, котрого можна було зіжмакати в руці… 

За спиною, обпершисьмені на плечі стоїть чорночубий, закучерявлений Мишко Каменюк, молодіжнапоетична зірка Вінниччини, у майбутньому відомий український поет. Ми з ним поспільтрудилися у зональній газеті. Його вірші вже гриміли на всіх усюдах,друкувалися не лише у газетах, але й у товстих журналах та альманахах,декламувалися й по радіо. Він увечері за столом сказав слова, які я пам’ятаю йпо сьогодні:

-Добиралися довго – неблизький світ із Вінниці до Джурина. Але ось нарешті і начебто й ваша хата.Заходимо в подвір’я, однак не знаємо, чи правильно потрапили на проводи. А тутбачимо, батько запрягає коней. Значить не помилилися: воза споряджають, колисин збирається у дорогу…

Нещодавно відомомуукраїнському поету Михайлові Каменюку виповнилося вже 68-ім. Якщо бажаєтепрочитати більше про нього, знайдіть    пост мого блогу,озаглавлений «Буде так, як скаже дощ…», читати тут -   http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/24770.aspx

Більшості з цих людей,сфотографованих рівно 47-ім літ тому, вже давно немає на білому світі. І недивно: навіть тому маленькому хлопчику, якому кашкетика поправляє мати, пані НадіяСвідніцька-Зеленюк, незабаром виповниться 55-ть. Час невблаганно летить уперед.

lkjy

Ось ліворуч від менезображений чубатий красень з гармошкою. Це мій двоюрідний брат ВолодимирЧорний. На два роки старший за мене. Він на той час був уже жонатий. Ліворучвід мене його тодішня дружина Олена. Голосиста співачка на все село. Сімейнежиття у них, на жаль, не склалося, народився син.

У середині дев’яностихроків, коли я працював головним редактором газети «Правда України», мені одногодня з відділу листів наші дівчата принесли послання з рідного села. Писавплемінник, син Володимира та Олени. Сповістив, що не може знайти роботи врідних краяв, просив посприяти з цим у Києві. За десяток-другий діб по цьому, янарешті розшукав по телефону через сільраду двоюрідного брата по батьковійлінії, став уточняти, яку ж роботу може виконувати, ким хотів би працювати йогоОлег. Володимир мені відповів, що турбуватись не треба: сина його зараз у селінемає, він повернувся на службу в російську армію, де його раніше застав розвалСоюзу. А через деякий час із Чечні прийшло страшне повідомлення: хлопецьпідірвався на фугасі в ході бойових дій. За що і за кого він поклав свою буйнуголову в російсько-чеченській війні? Відповіді на це питання, мабуть, не складеніхто...

Ви, мабуть, менезапитаєте, а чому ж усе-таки на початку цієї публікації було вказано, що 12-елистопада для мене чорний день. Тому, що за складом своїх душевних якостей япереконаний пацифіст. Сказати б, глибоко антивійськова людина. Вільнодух,надзвичайно свободолюбива персона. І для мене щось виконувати за командою, таще й тоді, коли розпорядження подане від обмежених людей, буцімто командирів,яким начепили лички, а до голови не дали нічого, - немовби зносити принизливізнущання. До того ж, «жеребець у погонах», районний військовий комісарпідполковник Боженов таки познущався наді мною за дошкульний фейлетон про йогопадіння між стільці на велелюдній районній нараді, – він спровадив мене служитина флот. Себто, на цілих три роки, тоді, коли всі хлопці несли лямку лише двароки в армії, Цей час виявився практично безцільно вирваним із мого життя.Нічим на тій їхній службі я не збагатився, тільки надивився на знущання однихлюдей над іншими. Бо побут строкової служби це неймовірно важкий тягар,особливо для таких людей, як я.

На військовій службімені було надзвичайно смутно  морально, бо прийшов я на службу дещо старшимза інших, маючи за спиною роботу в районній і зональній газетах, і вже щосьпобачив, спізнав у житті. Рятувало лише те, що дуже швидко налагодив стосунки зфлотською газетою «Флаг Родины», у Севастополі, яка з великою охотоюпублікувала всі мої статті, оповідання. Бо навряд чи хто міг там зрівнятися зімною в творчій викладці фактажу статей. Я першого ж року служби удостоївсядругої премії на конкурсі оповідань, опублікованих у газеті.  І офіцери-журналісти з потужної флотськоїгазети заходили до мене у військову частину, як до рівного їм колеги. Цесправляло на всіх тамтешніх офіцерів-стройовиків та мічманів, які завжди заніщо мали матросів строкової служби, разюче враження. Попри те, я отримував засвої публікації на диво високі гонорари. А друкувався часто. За зароблені кощтипошив чотири чи п’ять шикарних костюмів. І всі командири та політпрацівникимене аж дещо побоювались. Хоча я ніколи проти будь-кого не скориставсягостротою свого пера. Просто знав, що треба відбути цю жахливу оказію, і забутиза неї, вийшовши за поріг в/ч. Так воно й сталося. Я буквально за КППпереодягнувся в цивільне, а форму вкинув до сміттєвого бака… 

Привіз лишебезкозирку...

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net