блоги

Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.11.2016 03:35

Як мене на службу проводжали...

Зворушлива історія старої фотографії...

  Ось уже 47 років, як я вважаю, що 12 листопада для мене особисто – чорний день життя. Бо саме цієї доби далекого-далекого вже 1969-го мене призвали виконувати, як тоді називалося, – «свій священний обов’язок». 

У мене з призовом на службу в армію виникла просто дивна історія. Ставши школяриком на рік раніше звичайного, оскільки з малолітства гарно читав книги й газети, рахував до тисячі, я її закінчив у 16-ть літ, і з понеділка після випускного вечора почав трудитися літературним працівником у районній газеті. Через пару років я вже був своєрідною творчою «зіркою» цього видання, і коли мені одного дня прийшла повістка з військкомату, її з моїх рук вихопив редактор і щодуху помчав до першого секретаря райкому партії - примітного місцевого князька. Заявив тому щось подібне до того, що начебто він знайшов, навчив грамоти, тримати перо у руках хлопчака зі школи, тепер на ньому тримається уся газета, а тут воєнком Боженов вирішив його забрати на службу в армію. Оголює штат редакції. Насправді ж це абсолютно не відповідало дійсності, адже ніхто нікого, в тому числі й ніякий університет, не те, що редактор-начальник не навчить людину літературному хисту, якщо мати дитину не нагородила цим Божим даром. Тому, коли він уже є, то й далі, мабуть, розквітатиме, а коли подібного утробно не сталося, то ні звідки цей дар не візьметься. Нехай хоч гопки поруч з молодою людиною скаче редакційний начальник...

Підполковник Боженов, районний військовий комісар, чоловік зовні опецькуватий, неповороткий, любитель випити і закусити на дурняк, з вигляду вагою кілограмів 140, а то й більше. По-військовому - самодур і служака. Йому одразу по приїзді у район приліпили курйозну кличку «жеребець у погонах». Бо попри всю свою громіздку кубатуру, казали, був вельми ласий до чужих молодичок. Якось на одній з великих районних нарад, за участі першого секретаря і людей з обкому, цей комічний «міністр оборони» заснув із диким храпом, і впав поміж крісла районного будинку культури, та й там… застряг. Його довго не могли звідти витягнути мужики, під дикий регіт усього командного люду. Я про це написав перший свій смішний фейлетон. Увесь район гомонів і хихотав, носив із хати в хату нашу газетину. Переказували, що воєнком поклявся мене провчити...

Секретар райкому, викликавши «жеребця в погонах» Боженова, порвав перед самим його носом мою повістку і наказав призовника з редакції не чіпати. Я, мовляв, потрібен районній газеті тут, а не десь там на службі. І йому вже пора стати патріотом району, бо інакше  доведеться поїхати звідси у якусь військову частину до лісу.  Я неймовірно радів цьому, думав, що мені добряче везе. Ровесників забривали у рекрути, а я залишався дома. І весняного призову, і осіннього. 

Але менше, ніж за рік мене запросили на роботу до зональної республіканської газети «Комсомольське плем`я» (КП) (видавалася вона тоді аж на три області Поділля - Вінниччину, Хмельниччину й Тернопільщину, ще й на Буковину), і восени 1969-го повістка від підполковника Боженова з Шаргорода мене вже знайшла у Вінниці, де я був, звичайно ж, без райкомівського захисту. Я показав її тодішньому редактору КП Володимиру Конюку. Він покрутив папірець у руках, а потім поглянувши на мене, співчутливо сказав:

-Що поробиш, доведеться йти служити. Що раніше відправишся в новобранці, тим швидше знімеш це ярмо з шиї… Військкомат же, знай, нізащо не відстане. Невже тоді краще буде йти служити у двадцять п`ять років, коли заведеться сім`я? 

Дощового осіннього вечора, 11 листопада 1969 року, у тіснуватій, сільській батьківській хаті зібралося багато людей – родичі, сусіди, приїхали колеги з тутешньої районної газети,  і з зональної - КП. Коли вже всілися всі, враз з`явилися ще одні дорогі гості: приїхав голова місцевого колгоспу Микола Володимирович Попов, якого всі в селі надзвичайно поважали, поспіль з гарною своєю дружиною, місцевою вчителькою. Моя мати, член буряківничої ланки з тринадцяти своїх дівчачих літ була надзвичайно рада й щаслива з цього несподіваного візиту, що самі голова зайшли до хати. Під тости, яких було надзвичайно багато, пили самогон. Навіть не самогон, а перегін. Це коли самогон для додаткової очистки його від сивушних масел іще раз переганяють через апарат і видають продукт градусів за сімдесят. Концентрат близький за міцністю до медичного спирту. Дві таких чарки прозорої, як сльоза рідини "на борт", і найміцнішому хлопаку можна йти відпочивати…

А ось наступного дня, коли вже під ворітьми стояла вантажівка, котра мала відвезти новобранця зі своїми найближчими друзями за двадцять кілометрів до райвійськкомату, ми вийшли на город побіля хати, щоб на пам’ять сфотографуватися. І як бачите, світлина ця збереглася. Мені зненацька її 2015-го прислав електронною поштою голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, відомий український поет Михайло Каменюк. Фото дивом збереглося в його сімейному архіві. Як написав, мав відправити його мені на військову службу ще в шістдесяті роки, але чомусь не вийшло, не склалося це. Можливо, й слава Богу, що здійснилося все саме так. Зате тепер є гарна нагода з висоти майже півстолітнього віку поглянути на все і всіх. Повернутися подумки в осінь 1969-го...  

Отож, подивімося на світлину, зроблену погожого ранку 12 листопада 1969 року в моєму рідному селі Джурин, на Вінниччині. Буквально перед хатою на городі. Попереду всіх - мій дядько Євдоким Сайчук, чоловік сестри моєї матері Гафії, який уже ковтнув чарчину, стояти, звісно ж, на міг, і тому приліг у ногах гурту, що вишикувався для зйомки за його спиною. Це був надзвичайно цікавий і мудрий чоловік, який всю Другу світову війну пройшов зв’язківцем, і повернувшись додому без найменших ушкоджень, увесь трудовий вік прокладав телефонні лінії, радіофікував довколишні подільські села, і надзвичайно гордився своїм фахом та громадянською місією. Для нього пошта - це була вершина всього світу. Він завжди розхвалював цю контору, до якої був приписаний назавжди. Якщо не помиляюся, то дід Євдоким був 1903-го року народження, дожив до проголошення української Незалежності. Отже, на момент фотозйомки мав лише 66 років, а виглядав, даруйте за відвертість, як беззубий старезний дідуган. Таким його зробило багатотрудне життя. 

Варто було дідусю Євдокиму хильнути чарчину і він уже бадьоро заспівував: "Як піду я в ліс по дрова, наламаю лому..."  Всі при цих словах змовкали за столом, а дід Євдоким красиво виводив: "...Завів мене чужий розум на чужу сторонку."

А в чужій і сторононьці

Ні батька, ні неньки,

Тільки в саду вишневому

Поють соловейки.

 

Після соловейка у цій же співанці мовиться журливе про рожу на воді.

                                                            

Ой, зірву я з рожі квітку

Та й пущу на воду:

Пливи, пливи, з рожі квітко,

Аж до мого роду!

 

Плила, плила з рожі квітка,

Та й стала кружиться.

Ждала, ждала мати доню,

Та й стала журиться.

 

Плила, плила з рожі квітка,

На воді зів'яла.

Ой, чого ж ти, моя доню,

Така стара стала?

                                              

Дід Євдоким завжди багато працював. Мав великого города. З обох боків по межах його обійстя від сусідів, котрі тяглися з долини до високого подільського пагорба, розросталися родючі сливи. Ще була при хаті старезна, надзвичайно духм ` яна своїми плодами спасівка-груша, і декілька яблунь А на самій горі, з-поміж дикої скали, де й взялася, піднеслася черешня. Висока, над усім селом нібито вивищилася. Мені чомусь здається, що це була єдина в окрузі оманлива ягідниця з-поміж вишеньок-дичок, на котру ми, пастушки, завжди нападали саранчою, і нас повсякчас ганяв-полохав суворий дід Євдоким з вусиками «а-ля Гітлєр». Та принадна черешня щороку щедро обдаровувала людей гіркими до блювоти ягодами, але ж які водночас привабні були вони для нас - пастушків! Їх відразливий присмак сниться і по нині.                        

Дід мав сушильню, де з початку осені до перших заморозків не згасав вогонь з димком, на великих деках засмагали різноманітні фрукти, і тітка Гафія завжди нам на зиму приносила трохи сушні. Були там окрім слив і духм`яні яблука та груші. Мені здається, що якби я нині дуже забажав згадати ті неповторні п`янкі пахощі їхнього давнього городу-саду, я міг би їх відтворити у пам`яті, заплющивши очі, і повернувшись подумки в далекі роки минулого століття... 

Жив дід з молодшим сином Василем. Його синьоока дружина Валентина, як і її чоловік електрик, бо познайомились вони, подружилися у Брацлавському сільськогосподарському технікумі електрофікації, куди дівчина ходила на заняття з ближнього села Вовчок, що розкинулося понад Південним Бугом, має пречудовий голос, нині, тільки сядуть до столу в торжество, заспіває дідової:

Пойте, пойте, соловейки,

Всіма голосами,

А я піду, послухаю,

Заллюся сльозами.

 Пані Волентина з дідової улюбленої пісні увібрала сум і тугу за своїм кучер`явим Надбужжям. Вона завжди невимовно гордилася тим,  що походить фактично з козацької столиці Брацлавщини. Що це край, де писала свої знамениті твори незабутня Марія Вілінська, яка поіменувалася там Марком Вовчком. Працюючи в школі тривалий час, розповідала це дітям. 

Чоловік її, Василь Євдокимович тільки скромно пересмішкувато хмикає: "От дає..."

Вася, мій найближчий двоюрідний брат, позаяк майже мій ровесник, ніколи їй у цьому не перечив. Бо багато цікавого сам розповів Валентині про знамениту письменницю, котру свого часу, та дехто й нині вважає другим номер у рівневі торчої сили українців, услід за самим Тарасом Шевченком. Василь Євдокимович у тамтешній вінницькій окрузі, мабуть, є чи не найбільш, казати б, начитаною людиною. Він перечитав усі книги Джуринської сільської бібліотеки, Валентина Сергіївна носила йому окремі твори з шкільної книгозбірні. 

  Коли я почав працювати в редакції районної газети, дядько Євдоким, як випивав чарчину, завше запитував мене: "Слухай, мов, ти мені правду скажи: війна буде чи ні?" Він надзвичайно боявся нової людської бойні, переживши ненависне лихоліття битви з фашизмом. Це дивне слово "мов", дід вставляв часто, як зв`язку для піднесення важливості суті свого запитання. Коли він випивав трохи довшу чарчину від того, що треба було б, ще міг залюбки вжити свою веселу, непереквітну примовку, проти тих, хто намагався покерувати за столом: "Ти не пи*ди і не грай "Бариню", - весело казав. Що воно насправді означало - тільки можна здогадуватись.

У дядька Євдокима було четверо дітей. Старший Іван, себто мій двоюрідний брат, ще в п`ятдесяті роки закінчив Ленінградський інститут інженерів залізничного транспорту. З вузу направлений на роботу до Білорусії, у Гродно. Трудився він на "чугунці" на самому радянсько-польському кордоні, все життя ходив там у залізничному начальстві. Смуглявий, з циганкуватими вусиками, як у батька, "а-ля Адольф", у чорному костюмі з золотими кокардами - дід Євдоким дуже гордився Іваном. Бо ж ви уявляєте, що таке мати вищу освіту у ті далекі часи. Цим могли похвалитися буквально одиниці з Джурина, який був тоді райцентром. Десь там, на кордоні з Польщею, зустрів інженер-залізничник красуню польського походження пані Яну, з якою прожив багато літ. Нині йому за вісімдесят, залишився одинаком, має двох синів і троє правнуків. Часто телефонує до рідних в Україні. Ще була дочка Ганна, он вона стоїть першою ліворуч у першому ряду. Інша дочка Олена, агроном за фахом, мешкає в сусідньому селі. А Василь Євдокимович, ще один мій двоюрідний брат по материнській лінії, ровесник і побратим, хазяює на батьковому обійсті. На цю світлину вони чомусь не потрапили...

Примітне, що далеко на задньому плані, в серпанку осені, ледве видно, мовби на художньому полотні, стоїть у задумі частинка вулиці Джурина, яка пролягла по високому протилежному подільському пагорбу. Щоб дістатися туди, де видніються хати протилежного сільського бугра, потрібно від материнської хатини спуститися крутосхилом униз, перейти долину, кладкою здолати в`юнисту річечку, що тече поміж верболозом, подолати ще одну долину і піднятися на протилежний крутий берег. Там, паралельно нашій, пролягла вулиця, яку ми в просторіччі називали «за річкою», або «тим берегом». Одним своїм кінцем вона впирається в далекій, за три кілометри від тих хат, які видніються, центр села, інша веде до сусіднього села Вербівки. Зеленого, під густими вербами й тополями населеного пункту. Туди благоліпної літньої пори ми з хлопчаками на велосипедах по декілька разів на добу їздили купатися. 

На межі наших двох сіл стояв старезний млин. До нього згори, себто зі сторони Вербівки, притулився порослий комишами й татарським зіллям ставок. Добу, або й дві на ньому були підняті заставки, і вся вода, яка стікала річкою наповнювала водоймище. Коли збиралося вдосталь млива, старий вусатий млинар, весь у білому, бо одяг його уже не відпирався і не витріпувався, запускав жорна, відкривши заставки. Вода з веселим шумом ринула до бетонного котловану, з нього кидалася на лопаті млинарної мащини. Усе наразі у млині починало надтужно гудіти, вода бурхливо шуміти, кам’яні колеса – жорна - крутитися,  білою цівкою в прийомник згори, де засипали золотисте зерно, починало сіятися запашисте борошно. Це було незгладиме, вікопомне видовище, густо насичене свіжим мливом.

Джуринські навколишні крутосхили наповнені покладами вапняків, позаяк це колись було буцімто дно моря, тут з п`ятдесятих років минулого століття почався видобуток каменю-ракушняка. Це гарний будівельний матеріал. З нього за часи розробок тут корисних копалин вимуровано десятки тисяч осель, громадських приміщень у подільському краї. Тому всі наші пагорби в розробках кар`єрів з протяжними, подекуди у декілька кілометрів завдовжки, підземних виробок, які тут називають штольнями. Це проходки на глибині 5-8 метрів від поверхні ґрунту. Відтак, частина моїх односельців, окрім хліборобів, ще й шахтарі з підземного видобутку вапняків.   Про людей села, про наземний і підземний Джурин більше можна прочитати у моїй есеї – « Родинна колиска – Джурин ». (http://www.ozarinci1.narod.ru/download/dzhurynb.pdf )

Одначе, повернемось до старого фото. 

Сподіваюся, що новобранця ви пізнали – я у білій капроновій краватці, як і в зеленій також капроновій сорочці. Таким тоді був модний, але не зовсім зручний для тіла парубоцький одяг. Я окрім цього, пригадується, гордився ще й капроновим чи точніше сказати б, - целофановим плащем, котрого можна було зіжмакати в руці… 

За спиною, обпершись мені на плечі стоїть чорночубий, закучерявлений Мишко Каменюк, молодіжна поетична зірка Вінниччини, у майбутньому відомий український поет. Ми з ним поспіль трудилися у зональній газеті. Його вірші вже гриміли на всіх усюдах, друкувалися не лише у газетах, але й у товстих журналах та альманахах, декламувалися й по радіо. Він увечері за столом сказав слова, які я пам’ятаю й по сьогодні:

-Добиралися довго – не близький світ із Вінниці до Джурина. Але ось нарешті і начебто й ваша хата. Заходимо в подвір’я, однак не знаємо, чи правильно потрапили на проводи. А тут бачимо, батько запрягає коней. Значить не помилилися: воза споряджають, коли син збирається у дорогу…

Нещодавно відомому українському поету Михайлові Каменюку виповнилося вже 68-ім. Якщо бажаєте прочитати більше про нього, знайдіть    пост мого блогу, озаглавлений «Буде так, як скаже дощ…», читати тут -   http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/24770.aspx

Більшості з цих людей, сфотографованих рівно 47-ім літ тому, вже давно немає на білому світі. І не дивно: навіть тому маленькому хлопчику, якому кашкетика поправляє мати, пані Надія Свідніцька-Зеленюк, незабаром виповниться 55-ть. Час невблаганно летить уперед.

lkjy

Ось ліворуч від мене зображений чубатий красень з гармошкою. Це мій двоюрідний брат Володимир Чорний. На два роки старший за мене. Він на той час був уже жонатий. Ліворуч від мене його тодішня дружина Олена. Голосиста співачка на все село. Сімейне життя у них, на жаль, не склалося, народився син.

У середині дев’яностих років, коли я працював головним редактором газети «Правда України», мені одного дня з відділу листів наші дівчата принесли послання з рідного села. Писав племінник, син Володимира та Олени. Сповістив, що не може знайти роботи в рідних краяв, просив посприяти з цим у Києві. За десяток-другий діб по цьому, я нарешті розшукав по телефону через сільраду двоюрідного брата по батьковій лінії, став уточняти, яку ж роботу може виконувати, ким хотів би працювати його Олег. Володимир мені відповів, що турбуватись не треба: сина його зараз у селі немає, він повернувся на службу в російську армію, де його раніше застав розвал Союзу. А через деякий час із Чечні прийшло страшне повідомлення: хлопець підірвався на фугасі в ході бойових дій. За що і за кого він поклав свою буйну голову в російсько-чеченській війні? Відповіді на це питання, мабуть, не складе ніхто...

Ви, мабуть, мене запитаєте, а чому ж усе-таки на початку цієї публікації було вказано, що 12-е листопада для мене чорний день. Тому, що за складом своїх душевних якостей я переконаний пацифіст. Сказати б, глибоко антивійськова людина. Вільнодух, надзвичайно свободолюбива персона. І для мене щось виконувати за командою, та ще й тоді, коли розпорядження подане від обмежених людей, буцімто командирів, яким начепили лички, а до голови не дали нічого, - немовби зносити принизливі знущання. До того ж, «жеребець у погонах», районний військовий комісар підполковник Боженов таки познущався наді мною за дошкульний фейлетон про його падіння між стільці на велелюдній районній нараді, – він спровадив мене служити на флот. Себто, на цілих три роки, тоді, коли всі хлопці несли лямку лише два роки в армії, Цей час виявився практично безцільно вирваним із мого життя. Нічим на тій їхній службі я не збагатився, тільки надивився на знущання одних людей над іншими. Бо побут строкової служби це неймовірно важкий тягар, особливо для таких людей, як я.

На військовій службі мені було надзвичайно смутно  морально, бо прийшов я на службу дещо старшим за інших, маючи за спиною роботу в районній і зональній газетах, і вже щось побачив, спізнав у житті. Рятувало лише те, що дуже швидко налагодив стосунки з флотською газетою «Флаг Родины», у Севастополі, яка з великою охотою публікувала всі мої статті, оповідання. Бо навряд чи хто міг там зрівнятися зі мною в творчій викладці фактажу статей. Я першого ж року служби удостоївся другої премії на конкурсі оповідань, опублікованих у газеті.  І офіцери-журналісти з потужної флотської газети заходили до мене у військову частину, як до рівного їм колеги. Це справляло на всіх тамтешніх офіцерів-стройовиків та мічманів, які завжди за ніщо мали матросів строкової служби, разюче враження. Попри те, я отримував за свої публікації на диво високі гонорари. А друкувався часто. За зароблені кощти пошив чотири чи п’ять шикарних костюмів. І всі командири та політпрацівники мене аж дещо побоювались. Хоча я ніколи проти будь-кого не скористався гостротою свого пера. Просто знав, що треба відбути цю жахливу оказію, і забути за неї, вийшовши за поріг в/ч. Так воно й сталося. Я буквально за КПП переодягнувся в цивільне, а форму вкинув до сміттєвого бака… 

Привіз лише безкозирку...

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.

Контакты

E-mail: blog@liga.net