Хто замовляв, хто і як затримував. Як "шили" справу, і де тепер ці "шевці". Вікопомні для мене подробиці...
Сьогодні у мене чорний день календаря. 30 вересня 1998 року була середа. Теплий сонячний день. Таке ж лагідне надвечір’я. Я збирався на футбол. Київське «Динамо» приймало французький клуб «Лілль».
Ураз двері мого робочого кабінету (головного редактора газети «Правда України») різко відчинилися. Зайшло декілька невідомих мені осіб у цивільному, один маленький, з рацією у руці. Вона вороже потріскувала, з неї, мабуть, очікували команд. Один із прибулих представився: начальник карного розшуку Радянського райвідділу внутрішніх справ м. Києва. Показуючи на інших сказав: «Це члени опергрупи. В коридорі і на вулиці також… Прошу вас без шуму і гамору з нами проїхати до райвідділу…»
Я запитав, чи можна мені зателефонувати бодай додому. Відповідь була: «ні». Тут же почався «шмон». Але що можна було компрометуюче знайти в редактора? Усе що знає, що думає - на сторінках газети. В холодильнику – хліб та сало. В морозильнику пляшка горілки для гостей: два з половиною роки я уже спиртного не вживав, 24 травня ц.р. – виповнилося уже двадцять літ…
Коли вийшли на вулицю, перед видавництво «Преса України», я моїм конвоїрам сказав, що редакційного водія відпустив, авто (ось воно) залишати тут без нагляду небезпечно. Біля мене залишили сторожа - не людину – ведмедя, з тих невідомих, що знаходились в периметрі приміщення, і далі стовбичили під вікнами редакційного комплексу, не зважаючи на те, що «Правда України» знаходилася на четвертому поверсі (начебто, я міг тікати від них через вікно): п’ятеро чи шестеро оперативників відійшли убік, стали в кружку стиха радитись. Вердикт виголосив старший, як потім я дізнався, це був заступник начальника Київського ГУ МВС України полковник міліції Педюков.
«Ви сідаєте за кермо вашого авто, попереду і позаду будуть супроводжувати наші машини з людьми опергрупи. Поруч з вами на передньому сидінні знаходитиметься наша людина. Прямуєте за нашим автомобілем до райвідділу. Уразі будь-якої спроби… ми застосуємо силу і до вас, і до авто…»
Їхати належало від метро «Більшовик» (тепер «Шулявка») на Нивки, там райвідділ міліції. Коли вибралися на проспект Перемоги, я й кажу горилі: «Дозволь я зателефоную бодай дружині». Він здивувався: «А у вас є мобільний телефон?(тоді це ще була рідкість - уточнення моє) Його не забрали?» Подумав і показав одного пальця. Мовляв, одна хвилина. «Але ж так, щоб не побачили ні в передній, ні в задній машині…» - зауважив. Я відповів, що вікна затемненні, ніхто не побачить.
Я набрав дружину і тільки вона обізвалася повідомив, що мене заарештували, везуть до Радянського райвідділу міліції, либонь, поки що я буду там… Супроводжуючий вправним рухом одірвав мою руку від вуха й поклав телефон-жабку до своєї кишені.
У райвідділі нас уже чекав слідчий з особливо важливих справ Київської міської прокуратури і поняті. Отож, до операції з мого затримання добре підготувалися. Мене почали обшукувати, ще група людей приступила до детального обстеження редакційного авто. Ось, виявляється, для чого їм потрібно було, щоб я приїхав за кермом…
На щастя прізвище слідчого я уже забув і за це вперше складаю щиру подякую своїй рідній пам’яті, що не тримає у своїх скрижалях імен покидьків. Позаяк те, що творив цей «важняк», намагаючись мене за всяку ціну впекти під статтю криміналу, не піддається навіть мислимому уявленню. Ви не повірите, але це факт: він підкинув, приміром, у мою справу документи кримінального переслідування щодо Горобця Олександра Олександровича, як і я 1950 року народження, як і я – уродженого 25 числа, але не січня, як у мене, а - лютого. Здавалося б, яка різниця. Цю людину десь там спіймали з рибою на Дніпрі, засудили до двох років тюрми. Покидьок у погонах у матеріалах моєї справи пише, що цей злочин учинив я - головний редактор газети "Правда України" Олександр Горобець, і це все скрив від слідства. А те, що я мешкаю в одному кінці міста, а Ол. Горобець, уроджений 25 лютого 1950 р. (не січня, як я) у протилежному районі столиці – це не береться до уваги, не сприймається. Що у мене дві вищих освіти, а в того – десять класів – яка різниця? Що я Заслужений журналіст України, а той роками в руки ручки не брав… Хіба не все одно, якщо є завдання начальства посадити...
Якщо ви думаєте, що це все смішно, не поспішайте. Не так все легко доказати, що ти тут ні при чому, коли тебе навіть у подібній дурні звинувачує ось такий «мастах-важняк…», а ти знаходишся у камері, та ще й під посиленою вартою, тому, що вважаєшся чи не найголовнішим ворогом правлячого режиму …
Таких «відкрить» цей повний дурень у прокурорських погонах упродовж моїх семи місяців і 24 діб ув’язнення вчиняє декілька. Аж поки зі Страсбурга, в камеру до мене не приїздить доповідач ПАРЕ по Україні знаменита Ханне Северинсен, а з нею ще двоє депутатів Європарламенту… Ми з адвокатами розповідаємо, показуємо все це цим людям, вони розводять руками, дивуються. А якби вони не приїхали?
Знаю одне, що цей «штатний швець кримінальних справ» проти неугодних режимові людей згодом перейшов у Генеральну прокуратуру, отримав звання генерала. Це він після усунення від керівництва справою про отруєння Ющенка генерала Галини Климович зайняв її місце - керівника спецгрупи Генпрокуратури. Я все хотів зустріти якось пана Ющенка, привітати його з «надзвичайно кваліфікованим» фальшувальником по справі. Давно не бачив "любого друга" Віктора Андрійовича, колись ми часто парилися поспіль в одній лазні… До Катерини...
Усі перепитії мого ув’язнення й кримінального переслідування (де викладені в деталях і не такі дурниці, як звинувачення у браконьєрстві, при тому, що я в житті ні разу не був на рибалці на Дніпрі) прочитаєте, при бажання, в моїй книзі «Босоніж по битому шклу» -http://www.content.net.ua/registration/index.php?id=5417
Видана вона ще 2003 року. Її можна знайти у розділі сайту «КНИГИ».
А нижче розповідь про те, хто замовляв і здійснював мій арешт вісімнадцять років тому, а також один документ на підтвердження цього всього злочинного дійства. Читайте про це в «Українській правді» -http://www.pravda.com.ua/columns/2010/10/26/5512280/
