Спідниця для українського Вашингтона

                   Хіба два роки не достатньо для того, аби зрозуміти просту істину: хто насправді знаходиться на чолі нашої держави? Майбутній Вашингтон чи згубник державності України, її територіальної цілісності? Марнотрат, пустослівник, поборник кумівства і офшорник чи герой-рятівник?  

                Більше того, посиленому розвалу суверенності не перешкоджають уже навіть завезені балтійські та грузинські специ, як і вславлений поляк Лєшик Бальцерович зі знаменитим словаком Іваном Міклошем укупі. Врятувати нас може, либонь, лише марсіанин, який не реагує на матеріальні статки, позбавлений почуття зиску і за ціль має одне – «Україна – понад усе!». Але ж де його взяти?

                Таким інопланетянином може стати пані Надія Савченко.

                Я не фантаст, і добре вчора зрозумів, напевне, як і ви, друзі, що перші години спілкування з бранкою московітських катівень показали: перед нами зразок яскравого діагнозу захворювання людини від перевтоми тривалою  у 709 діб згубною ізоляцією. Легка збуджуваність, неадекватно підвищений голос, часті зривання на фальцет. Тому для неї  нині найголовніше – здобуття врівноваженості і входження в стан адекватності. Все інше в пані Надії є. А найголовніше це – безстрашність.

                Чому, скажіть, будь ласка, потухли, так і не спалахнувши по-справжньому, здобувши депутатські мандати різні там парасюки, берези, на яких по-первах у народі покладалися великі надії? Присіли нині, ніде й не чути їх. Нікуди не висовуються. Ні з ким і ні за що не боряться, не воюють, начебто все їх влаштовує, хоча ситуація в економіці та політиці України розсипається буквально на очах. Відверта і безапеляційна зрада інтересів України та українців відбувається буквально у всіх на очах. Часто за активної підтримки депутатського корпусу Ради. І все лише тому, що вони так чи інакше пов’язані матеріальними статками, родинними зв’язками. На них, як і на більшість із нас з вами влада будь-коли може вчинити тиск, змусити замовчати, прикусити язик, підмити активістів боятися. Якщо не за себе особисто, то за рідних і близьких.

                Яскравою ілюстрацією подібного прикладу тут може слугувати досвід протидії київського начальства супроти народного депутата України, колишнього керівника «Правого сектору-Схід», комбата «Азову» Андрія Білецького. Варто було йому цими днями стати організатором і натхненником ходи тисяч людей з попереджувальним закликом до влади не бавитися з виборами на окупованих територіях Донбасу на догоду Кремлю, виступити з яскравим спічем під стінами парламенту з застереженням не чіпати устоїв Конституції України, як тут же його стали активно поливати брудом в провладних ЗМІ, публікувати статті про начебто нечесно придбане житло в столиці.

                Людей великими робила лише безстрашність. Безкомпромісність. Якщо ти ворог, а маскуєшся під героя-народолюбця, то це треба мати мужність встати в залі Верховної Ради і сказати при всіх. В обличчя. Не боячись того, що за дверима тебе візьмуть під білі ручки, чи спопелять твоє майно. Вхопити за краватку лизоблюда спікера парламенту, який виконуючи завдання головного повелителя (ще питання – у Києві чи Москві він?) взад-вперед проштовхує завдяки голосам ворогів української державності такі рішення Верховної Ради, які суперечать інтересам рідномовного народу, територіальної цілісності, громадянському спокою.

                Думаю, що така людина в законодавчому органі з’явилася. І її ви знаєте. За одне боюся. Щоб пані Надія не розмінювалася на дріб’язок. Щоб не дала себе скомпрометувати. Щоб не намагалася всьому дати оцінку, все прокоментувати. А до цього буде підштовхувати падка на сенсації нинішня преса. Тоді вона просто розмилиться, стане нецікавою. Щоб знала з ким потрібно гуртуватися. Напевне ж з такими фронтовиками, як Андрій Білецький, а не Тетерук.   Щоб сторонилася всяких послуг влади, бо кожна з них – це кайдани на руки вільної, незалежної людини. Щоб одганяла від себе різних чалих від влади.

                Цей останній посил стосується нинішнього посла України в США. Як нині пам’ятаю той день осені 2014 року, коли формувалися передвиборні списки партій і блоків. Права рука П. Порошенка  Валерій Чалий з піною біля рота розносив на одному з телеканалів керівництво партії «Батьківщина» за те, що вони посміли на чолі свого  персонального реєстру кандидатів у народні депутати поставити льотчицю Надію Савченко. Аргумент у нього був просто драконівський: це, мовляв, може розізлити Путіна, позаяк наша офіцер знаходиться в (так і хочеться написати) його величності російському полоні. І сьогодні цей лакиза з Вашингтону щось патякає на підтримку повернення бранки додому…