Незвичайні пригоди професорів у заповіднику…

Є у мене два давніх приятелі. Обидва професори, все своє життя трудяться в вищій школі.

Кар’єри починали в одному столичному вузі, на одній кафедрі. Один і по нині трудиться тут, інший, як тільки розступилася «залізна завіса», випурхнув за кордон. Він уже понад два десятки літ працює в Сінгапурі. Також читає лекції з обом їм рідної тематики, в тому числі й у США. «Буржуй»- мільйонер - так назву його тут люб`язно й ласкаво, позаяк і всім своїм зовнішнім виглядом, а особливо апетитом, він нагадує мені «дядю Сема» з давніх пропагандистських картинок карикатуристів (погляньте на фото нижче – переконаєтесь самі), без будь-якої корупції, лівих хабарів, лише чесним шляхом – читанням лекцій в університеті, давно перейшов до формування другого мільйону доларів США  статків на своєму банківському рахунку.

«Наш професор», як наш. Щоправда, надзвичайно вразив мене гострою критикою тих, хто пізньої осені 2013-го змели Леніна з постаменту у центрі Києва. Ні, він не комуніст, не совок, але «за те, щоб пам’ятники стояли, бо це наша історія». Ми сперечаємось про це й по нині…  

Майже щороку пан професор з Сінгапура приїздить відпочивати, набиратися сил в Україні. І тоді вони, колеги-науковці, обов’язково зустрічаються, їздять на рибалку. Обов’язково тиждень-другий у них відводиться на автомандрівки по визначних місцях нашої держави. Підкорилися вже давно їм Чернігівщина, Сумщина, Полтавщина зі своїми історичними, краєзнавчими славнозвісностями, природними, заповідними, ландшафтними родзинками. Нинішнього літа маршрут фотополювання двох професорів проліг через Межигір’я та Сухолуччя, - казати б, курсом барського раювання втікача Януковича. Після цього поїхали на Черкащину. Насамперед, до Умані, відвідали малу батьківщину Тараса Шевченка на Звенигородщині, потрапили до трипільського поселення-гіганту Тальянки – найбільшого в світі Музею розкопок поселень  тисячолітньої давнини в нинішньому селі Легедзин, де відтворено житло мешканців трипільської культури не менш як за шість тисячоліть тому.

«Наш професор», телефонуючи мені після мандрівки, захоплено казав:

-Ти можеш собі уявити, що майже сім тисяч років тому на території нинішньої України люди вже жили в двоповерхових будівлях… І було це за п’ятсот років до часу спорудження Єгипетських пірамід. У поселенні поблизу Тального нараховувалося до трьох тисяч осель в яких мешкало не менше п’ятнадцяти тисяч осіб…

Однак не це найбільше вразило моїх приятелів у цьогорічній подорожі. А ось що…

Відвідавши Легедзин,  професори замовили екскурсовода, який би провів їх експозицією Історико-краєзнавчого заповідника «Трипільська культура». Гід виявився фахівцем високого рівня. Людиною фанатично відданою своїй справі. Розповів про все, що знав, як мовиться, у барвах і деталях. Згадав і про те, що заклад вже давно не отримує коштів від держави, і не лише через відомі події в Україні, тому тут щоліта влаштовується всенародна толока на яку з’їжджаються люди зі всіх країв, аби підсобити науковцям та ентузіастам. Розчулений «буржуй»-мільйонер витягнув товстого гаманця, аби розрахуватися за екскурсію з гідом. Але той чемно подякував за увагу, хутенько розвернувся і пішов.

На відчайдушні крики навздогін про елементарне бажання сінгапурця зробити ще й фінансовий внесок до фонду заповідника, екскурсовод лише повідомив через плече, що, мовляв, з цим звертайтесь в адміністрацію установи. Там є людина, яка приймає благодійну допомогу.

Професорів справді відвели до жіночки, яка підтвердила, що вона може прийняти пожертву. Але коли побачила суму подання, відрахувала лише частинку її і сказала, що згодна прийняти тільки… 500 гривень. «Ви запропонували дуже багато. Я стільки не прийму…» Чому - пояснювати не стала...

Як розповів мені після подорожі «наш професор», з колегою всю дорогу до Києва вони лише обговорювали цю історію про порядність і доброчесність науковців далекого сільського заповідника. Загалом прийшли до однозначного висновку, що ніякі біди не здолають наш народ, якщо його середовище складатимуть такі праведні і вельми скромні люди…