У Клекотині на Вінниччині відкривали меморіальну дошку пам`яті відомого українського письменника, перекладача і кіносценариста Аркадія Добровольського. Як те все виглядало і що залишилося за бортом урочистостей...
Немає кращої пори в року, як чарівне передліття. Все уже в зав’язі і в ранніх, молодих плодах. А в школах завершується навчальний рік… Такої ось благословенної доби, дев’яносто років тому, на Вінниччині прощався з місцевою семирічкою у селі Клекотина, над Мурафою-рікою, симпатичний хлопчина Аркадій Добровольський. Знав би він, що доведеться йому пережити на своєму майбутньому віку, якою неймовірно важкою, горьованою буде його дорога до рідного дому. Через десятилітня ГУЛАГу, замовчування, а потім і забуття в творчості, краснописьменстві. Але якщо ти живеш інтересами своєї держави, рідного народу, готовий на пожертву заради українців і українства – слава тебе неодмінно знайде.
Яскравим доказом цього стали події в Клекотині минулого вівторка, 19 травня ц.р. До місцевої середньої школи зійшлося, з’їхалося багато людей. А вчителі, школярня – при повному параді. Тут на фронтоні навчального закладу відкривали меморіальну дошку пам’яті українського поета, письменника, перекладача і кіносценариста Аркадія Захаровича Добровольського.
Про нього читайте в моїх публікаціях тут, тут, а також тут.
Якщо чесно, то за справу повернення благородного імені митця сучасному електорату, я попервах узявся просто з цікавості: пан Добровольський мій близький сусіда, з села через межу. А потім зрозумів: якщо серйозно не підставити плече, все й далі залишиться на стадії непритомності, лінивої дрімоти. Коли ім’я в’язня сталінських таборів начебто й згадали, але чи будуть пам’ятати надалі – важко сказати.
Ось тому я й почав розшукувати людей у рідних краях, які готові були взятися за виготовлення меморіальної дошки пам’яті Аркадія Добровольського. І тут мені неймовірно повезло. Першою відгукнулася місцевий літератор Анна Іванівна Боярська. Немислимо цікава, неординарна жінка з Шаргорода – районного центру Поділля. Вона не лише автор ряду поетичних збірок, а й творець роману-трилогії «Дзвони «Малого Стамбулу». «Малим Стамбулом» у 17-му столітті називали подільське містечко Шаргород. Анна Іванівна повідала в прозі й поезії долі своїх предків з сивих старожитностей. Кажуть, надзвичайно цікаві сторінки, сам ще не встиг прочитати…
Виступає Анна Іванівна Боярська. Аби хто не подумав, що, можливо, вона зачитує свій виступ з аркушика, поясню: мила пані виконує пісню на свої ж слова. А вірш "Клекотина" вона написала лише вранці, перед церимоніалом... Аби ж не забути поезію...
Так ось, пані Боярська, яка спершу зголосилася з капелюхом обійти місцевих бізнесменів, якось зателефонувала й сказала:
-Не піду я, Сашку, з простягнутою рукою поміж люди. Не для мене ця роль. Порадилася з старшою дочкою Оксаною, її чоловіком і прийшли ми до того висновку, що нам краще виготовити таку пам’ятну дошку за власний рахунок, а ніж старцювати. Подарувати її людям. Нехай хто може – наслідує наш приклад…
А ще за два тижні після цієї розмови Анна Іванівна з дочкою Оксаною завезли до школи свіжо виготовлену стеллу.
Ще мене приємно порадувало те, що на урочистості до Клекотини приїхала з Вінниці заступник голови обласної ради Наталя Петрівна Солейко. Якщо ви не знаєте, що це за жінка, то, будь ласка, послухайте. За фахом – дитячий хірург. Що називається - професіонал від Бога. Тому коли її свого часу в Вінниці висунули кандидатом у народні депутати України, плем'я подолян поспішило до урн. Ось таку чесну жінку хотіли бачити люди своїм обранцем у вищому законодавчому органі влади. І вона начебто набрала найбільше голосів на виборчому окрузі. Її, здається, навіть було проголосили нардепом. Але тут почалися суди-пересуди, і важко зрозуміти, як таке взагалі могло статися в реальності, переможцем в окрузі люди у мантіях оголосили колишнього голову обласної державної адміністрації О. Домбровського. Пригадуєте, цього навіть збридилися в правлячій тоді Партії регіонів. У Домбровського відбирали мандат, а ось пані Солейко до Верховної Ради так і не допустили. Мабуть, через високу підтримку в народі. Таких у владі просто таки бояться…
Сельчан Клекотини з поверненням сина додому через дев`яносто літ вітає застуник голови обласної ради Наталя Солейко.
Тому, коли виступала Наталя Петрівна, говорила про долю Аркадія Добровольського, про справедливість у ставленні до оцінки заслуг людей перед державою, мені здалося, люди слухали найбільш уважно.
А голова тамтешньої районної ради Володимир Павельський взагалі видав фразу, над якою я вже міркую другу добу і вона дзвенить у мені немов струна. «Зверніть увагу, - сказав він людям,- що ім’я Аркадія Захаровича Добровольського складається з двох високих понять – «добро» і «воля». Хіба ж він міг бути «слюньтяєм», а не борцем? Ось звідки його наполегливість і упертість - від родинного кореня…»
Письменник Микола Рябий розповів про те, як у його новому романі «Домбас» Аркадій Добровольський поспіль із Григорієм Косинкою, Борисом Антоненком-Давидовичем відправляється на з’їзд молодих письменників, який відбувається у шахтарському краї, потрапляє в копальню і зустрічає там сліпих коней. Яке це незабутнє враження справляє на нього…
Його колега, письменник Вадим Вітковський поділився творчими планами на майбутнє, говорив про призначення митця в сучасному світі, коли неймовірно зростає роль інформаційного фактора, правдивості творів.
Пам’ятну дошку відкрили. І що, мабуть, запитаєте, тепер? Усі, гадаєте, будуть тепер згадувати в’язня сталінських таборів Аркадія Добровольського? Як би ж то не так. Збираючись до Клекотини на урочистості я написав два листи до урядових інстанцій – Сергію Тримбачу, голові Національної спілки кінематографістів України та Пилипу Іллєнку, голові Державного агентства України з питань кіно. Цих двох діячів просив: привітайте громаду села Клекотина, яка через дев’яносто років нарешті дочекалася повернення свого сина додому в гранітній стелі. Добровольський діяч якраз вашої когорти, українець-патріот. А дзуськи! Хоч би обізвалися великі діячі та люди з холодними серцями, примороженими мізками. Все як завжди. Вони, чиновники, вищі і розумніші за всіх…
Як же все це набридло!
Третього чолобитного листа скерував я до генерального директора Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. Просив виписати посвідку кіностудії, на якій свого часу була знята знаменита кінострічка «Трактористи», у котрій би чітко вказувалося, що саме українець Аркадій Добровольський є автором сценарію цього культового радянської доби фільму, який був удостоєний Сталінської (Державної) премії СРСР. Давайте вручимо її односельцям Аркадія Добровольського. Адже і нині, де не подивишся цей кінофільм, – по телебаченню, в Ютюбі, всюди й досі у титрах зазначено, що даний кінотвір авторства сценариста якогось Є. Помєщікова. Не А. Добровольського! Але ж це суща неправда. І чи не пора тут нарешті встановити справедливість?
Читайте, що відповіли мені з кіностудії:
Якщо коротко резюмувати зміст листа-відповіді на моє прохання, то гендиректор і всі на кіностудії знають, вірять, що автором сценарію був Аркадій Добровольський, а ось як виправити публічну несправедливість у титрах не знають. Що ж, підказую. Справу про визнання авторства сценарію потрібно вирішувати через суд.Тому давайте шукати людей, які, можливо, ще залишилися в живих зі спогадами про ті далекі часи кінозйомок, збирати письмові свідчення тих, хто трудився на кіностудії. Але не можна гаяти головного – часу.
Цікава деталь. Першою на цю мою пропозицію відгукнулася заступник голови Вінницької обласної ради Наталія Солейко. Вона там же, в Клекотині заявила: Вінницька обласна рада може виступити стороною в судовому процесі в пошуку істини щодо публічного повернення статусу автора сценарію фільму «Трактористи» Аркадію Добровольському.
Сельчан Клекотини з поверненням сина додому через дев`яносто літ вітає застуник голови обласної ради Наталя Солейко. 
