Co komu do tego?

Як і кого кохають генії...

Усе в цій непростій історіїрозпочалося з одного телефонного дзвінка. Обізвався з Вінниці мійписьменницький батько Микола Рябий – автор понад сорока романівта повістей, здебільшого широких епічних, людинознавчих, історичних полотен,щирий побратим з студентської пори Василя Шкляра. Той, котрий прославився ще зарадянських часів, створивши і опублікувавши в журналі 1989 року (!) роман «Щене вмерла Україна» про безсмертний подвиг героїв Крут, упорядкував мандрівнийщоденник Павла Халебського „Україна — земля козаків“ про подорож „православногопатріарха Антиохійського і Всього Сходу Макарія ІІІ з Халеба до Московії й назворотному шляху через Русь-Україну за урядування христолюбивого й хороброгогетьмана Богдана Хмельницького. 

-Колись із Григором Тютюнником ми йшли по Києву,холодні й голодні, а в кишені не було ні гроша, - казав Микола Олександрович. -І так було щемко на душі. Ось Григір і каже: «Якщо тут, на Печерську, незустрінемо нікого з наших, зайдемо до Ліни Василівни Костенко. Вона добра і щирадуша нас приютить, дасть зігрітися". – Рябий передихнув. – Ось я пишу процей візит до нашої геніальної поетеси, а вже забув, як тоді вулиця звалася наякій вона мешкала. Допоможи з’ясувати…

З Інтернетом,електронною мапою, даними Вікіпедії за декілька хвилин усе встановили, і Рябийпродовжив десь там творити. Але вже за добу-другу, заледве не серед ночі, зновувисвітився знайомий номер телефону.

-А скажи-но, козаче,від твого Джурина (моя родинна колиска на Вінниччині, колишній райцентр, а всиву старовину - фортеця Чурилів – О.Г.) до Клекотини далеко?

-Дванадцять-тринадцятькілометрів, - кажу.

- А ти чув про такогочоловіка саме родом з Клекотини над річкою Мурафою – Аркадія ЗахаровичаДобровольського? Твого славетного земляка. Людину, неабияк якою захоплюваласяй, либонь, кохала сама Ліна Василівна. З якою вона створювала поспіль сценарійна кіностудії імені Довженка...

По-правді кажучи, незнав, що відповісти. Аркадій Доброволський з Клекотини? Не міг одразу нічого пригадати. 

Я з шістнадцяти літ –на рік раніше звичайного закінчив середню школу, працював у Шаргородськійрайонній газеті. Клекотина – це одне з сіл Мурафського конгломерату, зона діїтамтешнього костьолу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, який спорудженоще 1624 року. Мешкають там здебільшого представники римсько-католицької віри.Окрім нього над Мурафою-рікою до святого Храму стрімкими вулицями прив’язані щедва села – сама, власне, Муруфа й Слобода Мурафська. Загалом, це поселення - немовбиневеличка Варшава чи маленьке Мехіко. Здебільшого багатодітні сім’ї, бо вполяків суворе табу на аборти. Села не міліють, а, здається, розширюються незважаючи на загальну урбанізацію.

 Я тут часту бував, що називається"пасся" на різноманітну житейську інформацію для газети, знавбагатьох-багатьох із мешканців цих приворожливих поселень. А ось про АркадіяДобровольського, здається, не чув нічого, хоча потрібно позгадувати, погортатижурналістські блокноти….

***

ЗАМІТКИ НА ПОЛЯХ: Подільськісела Клекотина та Мурафа для мене, як альма-матер рожевощокого газетярства.Мабуть, сімнадцятилітнім хлопчаком я прибився вранці до контори колгоспу іменіЛеніна села Клекотини, щоб застати там голову колгоспу. Правив у цій окрузі,здається, колишній фронтовий розвідник, на смачне прізвище Сметана. Невисокогозросту, мало примітний дядько у фуфайці, кирзових чоботях, і неодміннонапідпитку. В редакції запланували, що в святковий жовтневий номер на 7листопада він мав розповідати про те, як у їхньому господарстві виростилинайвищий у районі урожай цукрових буряків. Мені ж доручалося поговорити зтоваришем Сметаною, допомогти йому написати ту програмну реляцію. 
У колгоспі голови правління я не розшукав. Конторські молодиці утаємниченошепнули, що цієї пори його можна віднайти лише в центрі містечка Мурафи. Або вСоні, або в Гені…

Поруч із віковічнимМурафським костьолом ліпилися скособочені єврейські мазанки. Історія свідчить,що за переписом початку двадцятих років минулого століття тут мешкала величезна,понад дві тисячі осіб, колонія євреїв, котра ще в середньовіччя прибиласязвідкілясь із Бессарабії. Нині, зазначу, в Мурафі немає жодної єврейськоїсім’ї! А ось у кінці шістдесятих, про які розповідаю, вони тільки починалироз’їжджатися по світу. І найбільш помітним пристанищем для чоловіків здовколишньої округи були скособочені халупи шинкарок Соні та Гені. Мужики в повноводійрічці, яка стрімко котилася до Дністра, ловили рибу, носили сюди в обмін навипивку. Так що тут майже цілодобово була свіжо смажена закуска до самогону.Ось осінній ранок тут і починав потрібний мені Сметана.

Дотепні місцеві жінки,які заледве не щодоби проклинали пристаркуватих гендлярок з сивухою, сплелинавіть таку веселу примовку про ті мужицькі приюти:

То до Соні, то до Гені

Три рублі нема вкишені…

В одній із задимленихзабігайлівок я й надибав уже добряче захмелілого товариша Сметану. Він,прикрикнувши на гамір у тісненькій халупі під загрозливо висячим сволоком,вислухав мене, а тоді гукнув:

 - Гєня, ану, налий кореспонденту з вершком…

Це був величезний,давно немитий, заслинений 250-граомовий стакан, повний самогону. З ним у мене йпонині асоціюються і Мурафа, і Клекотина…

А ще з авторитетним і мудримксьондзем Хоміцьким.

У Шаргородському районівирощувалося найбільше цукрових буряків в Україні. Вони займали щорічно неменше десяти тисяч гектарів. І в дощовий рік це була ціла проблема зі збираннямі вивезенням урожаю на переробні підприємства. Техніки ж бо ніякої. Тількистарезні, ще з тридцятих років випуску «Універсали» і «Фордзони», зате єдинімашини, які навіть у дощ можуть підкопувати три рядки коренів одразу. Але їхпотім потрібно вирвати вручну з землі, знести, скидати на купи. За погоди почистити,мішками і вилами накидати на авто, вивезти на кагатне поле цукрозаводу. Справжнєколгоспне пекло…

Дощової осені частинаврожаю обов’язково залишалася в полі під снігом.

Однієї сквирної осені,новий перший секретар райкому партії Василь Довгань, пішов на хитрість. Він таємнопослав свого гінця до ксьондза Хоміцького у Мурафський костьол. Це був вельмиповажний чоловік в католицькому світі, здається, доктор богослов’я, попросивсвятого отця закликати від свого імені громаду врятувати врожай. Канонік свою недільнупроповідь з костьольного амвона присвятив цій проблемі, і заявив, що він завтра– буде сонце чи негідь - бере дощовик, резинові чоботи і йде рвати буряки за трактором.

Усі люди у колгоспнихселах – Клекотині, Мурафі (тоді вона звалася Ждановим), у Слободі Мурафській –від малого до великого вийшли в поле. Бо ж отче (в просторіччі воно звучало,пригадую, як «ойче») там! За тиждень тутешні колгоспи зібрали до корінчика весьурожай цукрових буряків. Першими в «цукровому Донбасі», як звалася тодіВіннччина. Я про це писав у районці. Цю інформацію передрукували обласні іреспубліканські газети…

***
           Коли з Вікіпедії я дізнався,хто це такий, усе життя у моєму помешканні перевернулося догори дном. І осьчому. Аркадій Захарович Добровольський –український письменник, філософ, кіносценарист, перекладач з англійської(здійснив українцізацію романів Джона Голсуорсі, Алана Сілітоу для журналу"Всесвіт"), творів із польської та французької мов. Мій земляк неспівавтор, як дехто пише, у тому числі подібне помилково вказується і в Вікіпедії,а саме АВТОР (!) сценарію до знаменитої в СРСР культової музичної кінострічки"Трактористи».

Хто ж не знає цьогошедевру агітпропу кінця тридцятих років минулого століття, який вийшов післяжахливого Голодомору в Україні! Фільм, як відомо, на київській кіностудії зніме"заїжджий" режисер Іван Пирьєв і, відтак, стане назавжди знаменитимкіномитцем. "Трактористи" на десятиліття прославлять його дружину,сибірячку за походженням, артистку Марину Ладиніну, яка зіграє роль хохлушки,бригадира трактористів Мар’яни Бажан. З екранів у російську славу Мельпомени,бо на повен голос заспіває з екрану пісню «Три танкісти», котра тут же станевізитівкою всієї бурхливої мілітаризації, артист Микола Крючков. Вінвідобразить зі сценарію роль демобілізованого танкіста, старшини Клима Ярка.Вперше на екранах з’явиться і ввійде в історію кіно Борис Андрєєв, котрийвідтворить задуманого Аркадієм Добровольським, неотесаного сільськогоздоров’яка Назара Думку.

Ви ж погляньте,вслухайтесь у мелодію цих романтичних українських імен та прізвищ героїв села.У них духмяна, фольклорна душа нашого древнього подільсько-мурафського роду.Звичайно ж, жахливо зрусифікована. Аркадій Захарович Добровольський зобразитьдиректора МТС Кирила Петровича (його зіграє Степан Каюков), скопіювавшидіяльного свого батько. Адже старший Добровольський, Захар Іванович, увінницькій Клекотині тридцятих років працював директором машино-тракторноїстанції.

Звичайно, тут можна говорити про етичність теми одразу після жорстокого знищення комуністичним режимом українського селянства, про слизьке лакування колгоспної дійсності на фоні жахливих трагедій часу, коли вже запускалася кривава січкарня Сталіна, але іншого кремлівський агітпроп і не допустив би до знімального майданчика. До екрпану допускаються лише фільми типу "Вєсьолих ребьят". Тому ми можемо тут говорити лише про вміння молодого автора, адже Добровольському було лише двадцять п’ять – двадцять шість літ, створити сценічний твір на задану тему. Або писати так, як вимагали з Кремля, або ніяк...

Ви, напевне, можетезапитати, чому ж тоді всі провідні творці фільму удостояться найвищої державноїнагороди – Сталінської премії, персонально превеликої уваги самого вождянародів, а головної людини з якої починалися витоки культовогохудожньо-музичного твору – сценариста, в одній кінопробі прізвище пропишуть, ав рештах ні? Можливо тому, що він українець, а його народ ще зовсім недавно«вчили» жити по-радянськи голодом, мільйонами смертей, загороджувальнимизагонами? Хіба можна було юного українця возвеличувати так, та ще й публічно!?

Справді, народившись1911 року у Клекотині, Аркадій Добровольський з юних літ проявив неабиякий хистдо літератури. Працюючи на цукровому заводі, біля випарних апаратів, уночізаписував вірші, які начебто самі прилітали до його. Друкував їх у журналах ігазетах. Восени 1931-го, у двадцять років, став студентомлітературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти. Алене надовго, позаяк не було за що жити, належало йти працювати. Саме цієї порийого гукають на Перший Вседонецький з’їзд письменників і літгуртківців. Тоді жпідготував до публікації книжку поезій "Квітнуть жита", збіркуоповідань "Подільські аргонавти". Аркадій трудиться у Будинкулітераторів у Києві, потім – у сценарному відділі Київської кіностудії. 

Саме кіностудія у 1934-му стає фактично центром всього літерературно-мистецького життя України, оскільки у червні цього року Київ набуває статусу столиці України. Працюючи цієї пори тут, цілком ймовірно, що Аркадій Добровольський зустрічається, або й знайомиться з Михайлом Булгаковим, котрий 1934-го написав сценарій до кінофільму "Ревізор" за М. Гоголем і замало не щодня відвідував кіностудію. Дружби поміж ними, звісно, не могло бути ніякої, позаяк різниця в віці все таки складала двадцять років, а потім Булкаков - відвертий українофоб. Усе це, як на мене, сповна проявилося в його творах, і насамперед у "Білій гвардії", яку любив почитувати вусатий Сталін. Сам же Аркадій у сценарному відділі Кіностудії пише сценарій «Полюшко-поле», який незабаром перетвориться в натурні зйомки першого радянського музичного шедевру "Трактористи"-танкісти, так, мабуть, буде точніше назвати його. Бо ж тодішня радянська воєнщина, як і нинішня московітська путінівщина, без мілітаризації всього способу життя народу дихати ніколи не можуть. Це їхня родима пляма!

І ось, коли підстеповим селом Гур’ївка на Миколаївщині ще тривали зйомки картини, молодшийлейтенант управління Держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович, 15 січня 1937-го,зненацька заарештували Добровольського на квартирі у приятеля Аркадія – ЄвгеніяПомєщикова, з яким молодий подолянин трудився у сценарному відділі Київськоїкіностудії.

Добровольськогозвинуватили у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності.На допитах під впливом «фізичних методів» молодий чоловік змушений був визнатисвою вину, аби не стати калікою на все життя. 
У цих методах "зізнання" він уже мав певний досвід. У березні 1934року спецслужби «попрацювали» відповідно над Добровольським, поламавши ребра іпорахувавши зуби, готуючи до процесу над його улюбленим автором МиколоюКіндратовичем Вороним, чию поезію Аркадій шанував, як і театрознавчі книги. Длянього, починаючого сценариста, це були своєрідні підручники. Вороного тоді звинувачувалив "контрреволюційному трубадурстві", доказували що він є"ідеологом української національної буржуазії". І двадцятитрьохлітній літератор добре знав, що енкеведисти вчепилися до письменника, яквовки до ягняти, врятувати його не можна. 

Зрозуміло ж, у титрифільму замість Добровольського було вписано прізвище іншої людини - ЄвгенаПомєщікова, який, як стверджують очевидці, лише вичитував сторінки тексту вслідза автором - Добровольським. Що й казати, повезло товаришу, як курці білякрупорушки… 

А ось трибуналКиївського військового округу 10 квітня 1937 року виніс нещадний вирок: АркадіяДобровольського засуджено на сім років ув’язнення і на п’ять років позбавленняу політичних правах. Як же ж міг каторжанин бути представленим у титрахкінофільму, який першим мав переглянути, оцінити товариш Сталін?

Почалося для бранцяжиття, як колюча нива.

Покарання відбував утресті «Дальбуд». Це район Верхньої Колими. Гадаю цимусе сказано. Опинився, як на морі без весла. Полетіли роки, немовби осіннєлистя з дерева. Після завершення строку покути, свобода для нього тількиснилася: А. Добровольський знову засуджений до десяти років (!) позбавленняволі. Підстава — вірш «Мудрий Кролик», у якому прозорливі беріївці вбачалипрозорий натяк на культ особи товариша Сталіна. В Україну АркадійЗахарович повертається лише 1959 року. За цей час фільм «Трактористи»десятки разів обійде всі без винятку кіноекрани СРСР. Без імені справжньогосценариста. Відтак, було в автора кінотвору стільки творчого щастя, як укурки, котра вивела каченя. Вартові режиму геть відлучили його від творчості,намагалися стерти у порошок... Слава Богу, вижив…

З іншого коренявиростало не менш примітне гілля моєї оповіді, так би сказати, жіноча її віть.Під Києвом біля Дніпра-Славутича, 19 березня 1930 року, народилося дівча – ЛінаКостенко. У родині вчителів-інтелігентів. Батько її був справжній поліглот -володів дванадцятьма (!) іноземними мовами. Он який потужний інтелектуальнийзаряд родини в оцінці ваги і значення слова. Це, як бачимо, сповна проявилося віндивідуальній генетиці дочки. А коли з-під її пера з’являться зрілі, небесноїчистоти і свіжості вірші, усі зрозуміють – над Україною зійшла нова незбагненнапоетична зоря. 

Ліна Василівнаопиняється на навчанні у Московському літературному інституті імені Горького.Молода і хороша, як ягідка. Тут її життям і натхненням стає молодий польськийпрозаїк Єжи-Ян Пахльовський. 

Це ж дійсно такважливо знайти у житті свою щасливу половинку. Але в державі-тюрмі всі закониспрямовані лише на жорстоке покарання, катування людей. Залізний порядок можнапідтримувати тільки в країні-казармі…

15 лютого 1947 року вСРСР з’явився драконівський Указ Президії Верховної Ради «Про заборону шлюбівміж громадянами СРСР та іноземцями». Цим документом союзи з іноземцями булисуворо заборонені, а укладені раніше - визнані недійсними. Покарання запорушення цього регламенту совкової зони — кримінальний строк, відповідно дознаменитої статті 58-ім - за «антирадянську агітацію», під якою мався на увазісам факт укладення шлюбу, співжиття або навіть роман з іноземцем. У бажаючихпоєднатися офіційно з представниками інших країн та змінити громадянство,себто, відмова від радянського громадянства, розглядалася як зрада Батьківщини... 

За дикунських часівправління Микити Хрущова за роман з іноземцем звільняли з роботи, перешкоджалиновому працевлаштуванню і висилали з «вовчим білетом» у віддалені райони Сибіруяк нероб. Самі ж шлюби розцінювалися як «зрада», засуджувалися в радянськійпресі і на «зборах громадськості» за місцем роботи і мешкання. 

Подібного безглуздя неміг уникнути ніхто. Влада до запитів людей була глуха, як пень осиковий. Назгадку про це чарівне московське кохання київської поетеси Ліни Костенко і варшавськогописьменника Єжи-Яна Пахльовського дві сусідні країни – Польща та Українаотримали виняткову за емоційною і почуттєвою проникністю, журливу пісню –"Спогад". За пронизливий крик болю її щеназивають – "Поїзд у Варшаву". Слова Ліни Костенко, музика ВолодимираВирменича:

Поїзд із Варшави спогади навіяв,
Я ж на Україні згадую тебе.
Ти співав для мене пісню вечорами: |(2)
Co komu do tego, ze my tak kohamy! |

Поїзд із Варшави мчить крізь моє серце,
Сто доріг між нами, а печаль одна.
Іншого цілую, а бринить сльозами: |(2)
Co komu do tego, ze my tak kohamy! |

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але батьківщина в кожного одна.
І минають роки, роки за роками... |(2)
Co komu do tego, ze my tak kohamy! |

Дочка Ліни Костенко та покійногопольського письменника-мореніста Єжи-Яна Пахльовського – Оксана Пахльовська – українськийписьменник, як і мати - лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка (2010рік), удостоєна за книгу "Ave, Evropa!"; доктор філологічних наук,професор; мешкає і трудиться в Італії: викладає україністику в римськомууніверситеті. Виховує доньку Ярославу.

***
          (Картинка знинішнього життя. Вівторок, 2 травня 1995 року. Рим. 13 годин25 хвилин. /Деталі уточнюю зі збереженої мною програми «Офіційного візиту Л.Кучми до Італійської республіки»/.

Ось-ось президентУкраїни Л. Кучма має від’їжджати від «Гранд Отелю» до Президентського палацуКвірінало для зустрічі з президентом Італійської республіки Оскаром ЛуїджіСкальфаро. Ми, група українських журналістів, які прибули в літерному літаку зКиєва для висвітлення візиту глави держав, сидимо в мікроавтобусі, готовіприєднатися до колони супроводу. Двері напіввідчинені. Звідти долітає свіжийвітерець і гомін вулиці.

Враз через двері звулиці привітне, українське: «Доброго дня! Ви з Києва?»

Перед нами виринає прехороша,мила пані, світло русяве, злегка закучерявлене волосся, благородна, привітнаусмішка. Сама чарівність…

- Українці… Кияни, -почулося у відповідь.

- А які ж ви виданняпредставляєте, дозвольте дізнатися? – запитує вона.

На мить виникає пауза.Всі переглянулися.

-«Независимось» -зично поруч зі мною вигукує її головний редактор Володимир Кулеба. – «ПравдаУкраїни», - каже ж він, глянувши скоса на мене.

- Українське радіо,-чути далі. – «Урядовий кур’єр»… «Україна молода»…

- «Всєукрінскієвідомості» - з-під вусиків видавив Олександр Швець…

- «Зєркало нєдєлі» -каже Юлія Мостова.

- «Киевские ведомости»- мовить Лариса Івшина.

Видно, що мила панібіля дверей ледь помітно комизить губи.

- А яку ж ви газетучитаєте? – враз її запитує хтось.

- «Українську газету»,- сказала вона.

Всі у відповідь дружной голосно зареготали. Мабуть, тому, що це було видання, котре тоді ледь-ледьживотіло. Навряд чи хто з присутніх журналістів брав його до рук. А ось менівоно вже траплялася неодноразово, хоча з‘являлося рідко, бо редагована мною«Правди України» розміщалася у видавництві «Преса України» і мені, як головномуредактору, всі видання, котрі друкувалися в цехах "Преси…", клали настіл у порядку етикету. Подібним привілеєм міг користуватися і головред«Независимости» Володя Кулєба. «Українська газета» була виданням, котре тодівперше в Україні після стількох років замовчування, жорстокого переслідуванняза подібне, широко розповідало про ОУН-УПА, про Бандеру і жовто-блакитнийпрапор. Воскрешала імена справжніх борців за незалежність суверенної України. Аось переважна більшість журналістів, які були в президентському пулі Кучми,різко не сприймали цієї тематики. Вони були тоді ще з совєцкім ухилом іразговарівалі ісключітєльно по-моксовські…

Коли гамір стих, усівраз помітили, що чарівної молодої жінки біля дверей немає. Мабуть, образилася.І тут, здається, Михайло Сорока, головред «Урядового кур’єру», враз знайшовся:

-Хлопці-дівчата, такце ж, здається, Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенко…

Усі в одну митькинулися в двері. Зчинився гамір і тиснява. Коли вискочили на асфальт, дивноїспівбесідниці ніде не було видно: наче розчинилася в гаморі дня. Довкругиметушилося багато різного люду під теплим сонцем древнього Риму. Ніхто навітьне запам’ятав, як вона була зодягнена. Ми бепомічно озиралися, стенали плечима:така несподіванка. В цей час пролунала команда від італійських водіїв: «Йодєм,andare!»)

***

            Відтак, на перехресті шістдесятих, у сценарному відділі Київської кіностудіїімені Олександра Довженка зустрілися і волею долі стали спільно працювати надновим сценарієм про поетів фронтової пори Аркадій Добровольський та ЛінаКостенко. Він – умудрений досвідом складних років боротьби з комуністичнимлюдиноненависницьким режимом. На цьому шляху мав досвід понад двадцять одногороку каторжних робіт. Ледве не половина від усього прожитого. Але не ображенийна весь білий світ. Не драпучий, як кіт. З доброю, щирою душею, з м’якимсерцем. Просто принциповий, непідкупний і гордий. Українець з великої букви.

У своїй блискучійкнизі «Найбільше диво – життя. Спогади», трактаті просвою і сподвижників боротьби за волю й незалежність України, велет бунтарськогодуху, засновник Української Гельсінської групи Микола Руденко напише і про АркадіяДобровольського. Він так і скаже, що «Серед колишніх в’язнів особливу симпатіювикликав у мене Аркадій Добровольський, із яким я познайомився в Будинкутворчості письменників в Ірпені…» Микола Данилович підкреслить: «АркадійДобровольський був витончено інтелігентною людиною…», «Аркадій любив грати вбільярд із МиколоюЛукашем…»

А далі в його книзі цілакартина цих стосунків, характеристик подільського сценариста «Трактористів»:

«Микола був добримбільярдистом, а Аркадій Добровольський прийшов звідти,  де замістьбільярдних куль уживали свинцевих. Однак за більярдним столом він виявляв нетільки настирливість, а й уміння, тож був гідним суперником визнаного майстра.Що більше я придивлявся до цієї людини, то більше вона мені подобалася.Енергійний, із правильними рисами обличчя, провівши в сталінських концтаборахдвадцять два роки (тут би доречно виставити аж три окличних знаки), видавався,однак, порівняно молодим, вродливим, навіть сивина не торкнулася його волосся.Чарівність його образу доповнювали тактовність, широка ерудиція та культура. Недивно, що в нього закохувалися молоді жінки. Закохалася в нього й наша нинівидатна поетеса Ліна Костенко. Вони навіть пробували створити сім’ю — чому цене вийшло, не нам судити.

Не знаю чому, але я ненаважувався розпитувати Аркадія про пережите в концтаборах. Може, тому, що менібуло відомо: він епілептик. Одного разу серед ночі після чергового нападуепілепсії мені довелося везти його з Ірпеня до Києва. То було жахливевидовисько. Добре уявляю, що нерви Ліни Костенко не були пристосовані до такихпотрясінь. Потім я ходив до нього в лікарню, і він щоразу вибачався, що завдавмені клопоту. Я з великим смутком слухав ці недоречні благання пробачити йогослабкість. Дивлячись на Аркадія, я бачив цілу прірву людських страждань — девже було розпитувати про пережите в концтаборах. І без розпитувань легко булоуявити ті пекельні умови, які з цієї веселої, жвавої, витончено культурноїлюдини зробили інваліда. Адже епілептиком він повернувся з концтаборів. Власне,з ним сталося те ж саме, що з Достоєвським, але той провів на каторзі лишешість років, а страхіття «Записок з мертвого дому», якими він свого часувжахнув людство, і близько не можуть дорівнятися до того, що довелося зазнатив’язням сталінських «мертвих домів»…»

         Повернувшисьіз навчання у Москві і прийшовши працювати у сценарний відділ кіностудії іменіДовженка, Ліна Костенко привернула увагу всього чоловічого цеху українськоїлітератури й мистецтва. Вражаюча і прикметна поетеса, майстер блискотливоїдумки, променистого слова, а ще навдивовижу показна просто як жінка.Неперевершеною вродою, антуражем, шаленою принадною креативністю. У неї по вухабув закоханий ВасильСимоненко. Зовсім ще жовторотий стосовно неї, бо аж на цілих п’ять літмолодший, але ж, відомо, серцю не накажеш. 

І це, знаєте, зовсімне мій дослідницький висновок, таке стверджував найближчий друг ВасиляСимоненка, його університетський однокурсник, а потім справжня творча тіньпоета – відомий український красномовець Микола Сом.

Із Миколою Даниловичемми поспіль понад п’ять літ працювали на кафедрі журналістики університету «Україна»,і коли він з’являвся у виші, то це завжди було справжнє свято. Слово в ньоготаке, що як скаже, немов реп’ях прилипає: запам’ятаєш назавжди. Якось вінпоїхав виступати до Чернігівської жіночої колонії суворого режиму. Годину чаруєзал, другу, третю: читає вірші, розповідає свої поетичні байки, гуморески, повідуєбувальщини, молодиці геть мліють, аж ногами тупотять, не відпускають зі сцени.А тут всі почали співати його пречудову пісню «Без вітру не родить жито…» Але втюрмі, відомо, понад усе розпорядок доби, та ще й за суворого режиму установи.Підходить до мікрофону начальник коллонії і каже: «Гражданін Сом! Ви нам всємочєнь понравілісь, потому оставайтесь у нас навсєгда…»

Так ось гражданін Сомз приводу того, як відбувалися події на кіностудії імені Довженка, де там сталипрацювати мій клекотинський земляк Аркадій Добровольський та Ліна Костенко,одному з київських видань два роки тому, повідував так:

- У молодості вонабула красива і розумна. Кучерявенька. За нею впадали всі відомі в літературічоловіки, але Костенко вміло тримала потрібну дистанцію…

Висновок Миколи Соматут такий: «Думаю, Ліна Василівна була музою для багатьох. Чарівна, горда, дужевродлива жінка. Та ще й кебетлива…»

А ось що казавпокійний уже Микола Данилович Сом стосовно стосунків відомої поетеси з АркадіємДобровольським: 

"…у Києві Лінажила з кіносценаристом Аркадієм Добровольським. Він на дев’ятнадцять роківстаршим від неї був. Непогана людина, але вічно п’яний. Він їй допоміг написатисценарій фільму "Перевірте свої годинники". Що їх єднало — не знаю.Напевно, талановитий був. Як усі поети, бідний. Мабуть, відгорів ще давно.

Готували разом фільм"Перевірте свої годинники" — про українських поетів, загиблих уДругій світовій війні. На екрани не вийшов. Його так переробила цензура, щоКостенко відмовилася від авторства. (Більше щодо цього читайте тут.)

Є ще один погляд на тіподії з ретроспективи нинішніх днів. 
Під Києвом у Кончі-Озерній, на шикарній дачі мешкає, мабуть, найстарший звітчизняних письменників, 92-літній Олександр Сизоненко. Розповідалидрузі-журналісти, що на самому вході до помешкання мій тезка виставив великийсвій портрет, де він зображений з Петром Симоненком. Так би сказати, в обнімкуз вождем…

А найбільшою домашньоюгордістю господаря є те, що його часто дім відвідували Л. Кучма і колишнійпосол Росії в Україні В. Черномирдін і господар про це має неодмінно розповістисвоїм гостям. Це його велика гордість…

Цей чоловік на початкушістдесятих також працював у сценарному відділі Кіностудії імені ОлександраДовженка. З ним поруч трудилися Аркадій Добровольський і Ліна Костенко. Якщопочитати його статтю «Зоря і хрест Ліни Костенко», опубліковану до діамантовогоювілею авторки геніального поетичного роману «Маруся Чурай», то там заледве нечерез абзац відверте зізнання в любові. Звичайно ж, як до поетеси. Але з оглядуна те про що говорив Микола Сом, що всі чоловіки кіностудії шістдесятих роківна розпір відкрили свої серця перед чарами цієї надзвичайної жінки, то,можливо, стріли Амура літали і попри серце полум’яного комуніста. Я, приміром,інакше ніяк не можу оцінити це, особливо після слів товаришаСизозенка про стосунки Ліни Костенко та Аркадія Добровольського, якому, як меніздається, він просто по-чоловічому заздрив.

Читайте:

"…Вийшла заміж заАркадія Добровольського, який одсидів двадцять п’ять років у таборах. Нащо вінїй? У нього вибиті очі й зуби. Мабуть, зі співчуття. Вони вдвох написалисценарій "Перевірте свої годинники", бо і його прізвище було, алеДобровольським там і не пахло. Її був текст. Сценарій – про трьох поетів:Миколу Булаєнка і ще двох, які загинули 1944 року під час прориву Південногофронту. На студії п’ять режисерів поміняли, вони й угробили фільм. Назвали -"Кто вернется, долюбит".

Ліна приїхаларозгнівана, як фурія: "Та це для якогось кафешантана, а я писала про трагедіювійни!" Зачіска розкішна, вона сама висока, струнка, на каблучках. Якрубонула на художній раді: "Я знімаю своє прізвище!" – і тут женаписала заяву…"

Як бачите, довжелезнежиття змотав чоловік, а виходить так і не зрозумів, що люблять не за очі, не зазуби, а за серце і душу. А що коли це просто ревнощі? Які живуть і донині…

На початку цієїрозповіді я мимохіть замітив, що після дзвінка Миколи Рябого з запитанням проте, чи знаю, що геніальна українська поетеса Ліна Костенко була заміжня за моїмземляком, подолянином Аркадієм Добровольським, я написав, що життя в моєму домітут же перемінилося. Справді, всі домашні налаштували свої Інтернет ґаджети наці корінні прізвища і прикипіли до пошукових систем. І вже за кілька годин менідоповіли: в Аркадія Добровольського, либонь, є син Максим, 1954 рокународження. Було відомо, що, принаймні, 2006 року він працював перекладачем укиївському видавництві «Софія». 

Максим Аркадійовичсправді мешкає на Печерську, вже пенсіонер. Я тут же зв’язався з ним потелефону. Останнім часом працював перекладачем літератури у видавництві«Софія». Володіє англійською та польською мовами. У Клекотині, рідному селібатька, бував лише малюком. Смутно пам’ятає ту сторону. В свідомості зберігсялише костьол на пригірку, хоча, здається, з рідних ніхто до нього не ходив.Його мати, росіянка Олена Орєхова лікар за фахом – дружина Аркадія Захаровича,померла вісім років тому. За Аркадія Добровольського вийшла заміж на Колимі.Але батько марив Україною, кликав сім’ю в його рідні краї. Вони й приїхаливтрьох.

На моє запитання, що збереглосяз батькових речей, здається, дещо невпевнено Максим Аркадійович відповів:«Либонь, друкарська машинка…»

А знімки АркадіяЗахаровича є?

«Десь були альбоми.Мабуть, щось можна буде відшукати…»

За цими другоряднимиуточненнями я все готував головне запитання. Ходив із дріб’язком, як кітдовкола гарячої каші. Нарешті спромігся: "Подекуди пишуть, що АркадійЗахарович жив із Ліною Костенко. Це правда?»

Максим Аркадійовичспокійно і ввічливо відповів: "Ні, це вигадки. Вони просто співпрацювалинад одним кіносценарієм. Це була творча дружба…"

Є ще одна людина, якадобре посвячена у деталі стосунків життя мого земляка, у хитросплетіння доліподвижника Аркадія Добровольського і великої поетеси, а також і дружиниписьменника - Олени Орєхової. Йдеться про директора Клекотинської середньоїшколи Світлану Сергіївну Томчук. Саме вона організувала в навчальному закладікімнату-музей пам’яті великого борця за незалежність і суверенітет України,літератора і філософа. Така функціонує у селі над Мурафою-рікою ось ужеп’ятнадцять років. 

Світлана Сергіївна,наповнюючи музей спогадами, експонатами, зустрічалася і з Ліною Костенко, і зОленою Орєховою. Багато знає цікавих деталей цих непростих, іноді дивнихвзаємовідносин. З її розповідей стало зрозуміло, що поет жив якийсь час так,начебто не міг вирішити, до якого берега йому пристати. Але було це зовсімнедовго. Якби оцінювати з висоти нинішнього життя, то лише, напевне, якусьмить. Тому, що незабаром Ліна Василівна знайшла своє щастя в любові зчоловіком, якого покохала назавжди. Стала його дружиною. Він заради неї покинувусе – роботу, сім’ю. Це був Василь Васильович Цвіркунов, відомийкінознавець, великий організатор вітчизняного кіновиробництва. 1969-го у нихнародився син Василь. Нині він мешкає у США, за фахом - програміст. 

Я ж написав цю щиру йнебайдужу статтю лише для того, щоб підкреслити: на моєму солов’їному Поділлі єдостойні чоловіки, яких буває поважають і кохають геніальні жінки. І, власне,сo komu do tego?

***

         Коли на багатьох Інтернет ресурсах відшуміла читацькимишлягерами моя вище представлена публікація, вечірній телефон якось обізвався примітноюукраїнсько-білоруською говіркою мого давнього друга студентсько-журналістськоїпори Михайла Шведа. Мешкає він у Ріпках Чернігівської області, в районі, денайбільші мисливські вгіддя в Україні, а територію його омивають Дніпро і чи ненайчистіша річка Європи - повноводий Сож.

Водин із перших днів нашого знайомства в університеті, ми якось вийшли з Михайломіз жовтого корпусу вузу, де містився факультет журналістки, і мали прямувати наінші заняття до червоностінного приміщення, тут рудовусий мій одногрупник ікаже:

-Давайтут пЄрАйдєм, так буде швидше?

-Щозробимо? – начебто байдуже уточняв я.

-ПЄрАйдемвулицю, - повторив він свою пропозицію.

Язрозумів: ця дивна вербальна еквілібристика назавжди - всотано з молокомматері. Хоча на письмі всі слова викладає бездоганною українською. Це показав інещодавно зданий твір творчого конкурсу, який складають на журфаці. Просто пуповинаМихайла зарита за два кроки від білоруського кордону, через річечку з красивоюназвою Каганець перейти і там уже мешкають сябри, тут, власне, й криєтьсярозгадка цих діалектних коктейлів. А ще він уряди-годи підскубував мене тим, щоя ні разу в житті не бачив, як квітує льон. Чарівна, неповторно зваблива квіткаПолісся. Предковічна годувальниця, одягальниця наша. Це ж, неодноразово акцентував,таке неймовірне диво, ліпоти якого словами не поцінувати. Тільки потрібно особистоспізнати, власним світосприйманням оцінити. Тим часом, я знайшов венциклопедіях, що в червнево-липневу пору квітоношення поля льону буваютьнебесно-синього, а то й фіолетового кольору. Просто фантастика!

Осьподивуватися цьому феєричному чуду ми й поїхали з Мишком аж поза Нові Яриловичі,що на самому толі умовному кордонні з Білорусією. Від траси пішки чимчикувалидорогою, яка походила на морський піщаний берег моря, немовби дюни, йшли дойого села, щоб потрапити в обійми великої рідні. Почалися частуваннястудентів-журналістів ледве не в кожному сільському дворі, бо тоді побачитиживого університетського журналіста була замало не подібно, як космонавта. Позаяктієї пори в Україні лише два університети – Київський та Львівський випускалитаких фахівців. По двадцять п’ять осіб зі стаціонару та по 75 – з заочногонавчання кожен. Одне слово, дипломи «акул» пера і мікрофона отримували лише двісті(!) фахівців на 52 мільйони громадян республіки. Оце, скажу вам, була цінаспеціалісту! А не те, що нині, коли, приміром, чомусь Національний авіаційнийуніверситет лише на денну форму навчання набирає таких шістдесят студентів. Аще ж у Києві подібних фахівців готують Інститут журналістики Національногоуніверситету імені Т.Г. Шевченка, університет імені Драгоманова, університет «Україна»,міжнародний університет, кафедри й факультети журналістики створені ледве не вкожному виші обласних центрів. Явний, ніким не контрольований пербір.

Ми,звичайно ж, ганебно проспали свої два досвітки, в які збиралися сходити засело, де до сходу золотої діжі, всього лише з пів години – не більше, поки вонасповна не викотиться з-за горизонту, від краю до краю буяло безбереге феєричне мореквітучого льону, переходячи на видноколі в кольори неба, чашечки цієї луб’яної культуривідтак закривалися до наступного світання, і я заледве не плачучи повертався безпольових вражень до Києва: третього дня у нас передбачався надзвичайно складнийіспит у професора української мови Марії Устимівни Каранської. Його пропускати –означало благословити свій добровільний виліт з університету. Так я проґавивчерез наливку й пиво свою квіткову феєрію на Поліссі.

-Ати ж пригадай, - казав мені в трубку тепер Михайло, - що тебе просив уточнити Мукомела.Забув? Здається на другому курсі було. Хіба це не Добровольського стосувалося?

Ящодуху помчав у село, де в моєму помешканні зберігається архів давніхпублікацій і ще не розроблених тем. Для того, аби віднайти таку тонку деталь усвоїх старих записниках, потрібно бути надзвичайно організованою, навіть педантичноюлюдиною. Я ж у молоді журналістські роки здебільшого покладався на свою міцну пам'ять.Особливо ж за умови підготовки критичного матеріалу. Коли починаєш усе почутезанотовувати, люди мимоволі закриваються, начебто німіють і ніяких фактів,прізвищ, цифр не викладають під запис. Тому я завжди картинно закладу руки докишень, чи за спину, зодягну на обличчя маску байдужої до всього людини і знічев’язадаю запитання по темі, наче мене деталі не цікавлять. Спвбесідники помічають,що журналіст начебто нічого не записує, розкриваються, стають відвертими.Тільки так можна зібрати фактаж. А при цьому понад усе тренується пам'ять.

Осьтак, мабуть, було й тоді, коли 1974-го викладач кафедри журналістики університетуімені Тараса Шевченка ОлександрГнатович Мукомела, дізнавшись, що я родом з Шаргородського районуВінниччини, справді просив мене розвідати щось у Клекотині. Я все запам’ятав,нічого не вніс до записника. Однак точно пригадую, що тоді їздив до Мурафи,зустрічався з моїм односельцем Володимиром Паршаком, він трудився агрономомклекотинського колгоспу. Але ніяких відомостей Мукомелі я не привіз. Напевнетому, що як розповідає директор школи Світлана Сергіївна, після смерті АркадіяЗахаровича Добровольського на початку літа 1969-го, згодом померла й його мати.Захара Івановича не було вже давно. Близької рідні в Добровольських теж незалишилося. А 1974-ий – час особливого лютування КДБ. Ще тривали судовіпроцеси, які розпочалися двома роками раніше у Києві та Львові проти Івана таНадії Світличних, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, В’ячеславаЧорновола, Ірини та Ігоря Калинців і багатьох-багатьох інших. Люди булизалякані. Не всі навіть наважувалися говорити про репресованих…  

Донапрямку подібних думок, через сорок з лишком літ після подій мене підштовхуєте, що про Олександра Мукомелу Вікіпедія, зверніть увагу, пише таке:

"В останнє десятиліття О. Г. Мукомела також багаточасу віддав відновленню пам'яті журналістів, репресованих за роки радянськоївлади"…

Треба доповнити це резюме: не лише журналістів,а й письменників, сценаристів, перекладачів, ким насправді був мій славнийземляк.

Більше того, я звернув увагу, що все написанепро А.З. Добровольського в історичних довідках, енциклопедіях, проспектах – копіютексту, який написав про Аркадія Захаровича наш добрий університецький викладачОлександр Мукомила, який відійшов в інші світи 2009 року.

*** 

  Продовження розповідей про Аркадія Добровольського – десятиліттями замовчуваного владою московською, за тим і українською, відомого нашого письменника, поета, перекладача та кіносценариста читайте в статтях – «Жінка, перед якою Аркадій Добровольський став навколішки...», «Гулагівська одісея творця культових радянських кінострічок», а також у розділі «Посилання», на його персональній сторінці в української Вікіпедії – тут.