Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
22.02.2015 11:16

Приємна неточність у списках полонених

Відгомін боїв під хатою у автора неофіційного гімна української нації "Любіть Україну!" Володимира Сосюри, який народився у Дебальцевому і незрівнянно описав своє українське гніздо - село Третю Роту під Лисичанськом.

Учора пізно ввечері опублікували списки перших тридцяти дев’яти наших хлопців, звільнених з полону. І хоч мені там начебто нікого розшукувати, уважно читаю прізвища, бо все ж все це наші люди, борці за незалежність України. І коли це враз завмираю від несподіванки: Олег Сінкевич…

Перше, що подумалось: «Він так і не заїхав…»

Є у мене журналістський побратим – Георгій Сенкевич. Колись ще дев’ятнадцятилітнім парубчаком мене з далекої районної газети позвали на роботу до обласної молодіжної у Вінницю. Газета величалася «Комсомольським племенем», видавалася великим форматом, у ній вже тоді трудилося двоє чи троє письменників, драматургів, і виходила вона тоді аж на чотири області одразу – Вінницьку, Хмельницьку, Тернопільську і Чернівецьку. Так зване, регіональне видання. А в тому колективі чи не першою творчою зіркою був Жора Сенкевич – блискучий журналіст. Його статями я буквально зачитувався. І ось стоячи в коридорі редакції, очікуючи аудієнції у редактора, де мала, власне, вирішитись моя доля – беруть мене чи ні до «КП», я з величезною увагою розглядав стінну газету журналістів, зіткану з різних курйозних світлин із життя працівників редакції з кумедними і жартівливими підписами до них. Як нині пам’ятаю, що на одному із знімків був зображений Георгій Сенкевич із маленьким сином. А поруч стояв підпис: «Тато є тато…»

Я вчився журналістської майстерності у Жори, а потім, коли в кар’єрі випередив його, перейшов працювати уже в газету «Сільські вісті», рекомендував його у власкори цього видання в Донбасі. Звідти Г. Сенкевича, як чудового майстра газетного рядка, перевили в апарат редакції до столиці. Вийшовши на пенсію, Жора створив видавництво, і за головну скрипку у ньому став  грати син Олег. Він чудово верстає книги. Має грані художні смаки дизайнера. Готував до друку тритомник Івана Драча, десятитомник Володимира Яворівського, багато книг Миколи Рябого.

Останній, власне, й сказав мені якось, що підготував до друку новий роман, але шкода, що Олега Сенкевича немає, а так гарно, як це вміє робити він, книгу зладнати не може ніхто. «А чим зайнятий син Жори?», - уточнив я. «Добровольцем пішов на фронт», - відповів Микола Олександрович. Ще він сказав, що воює Олег Сенкевич «під хатою Володимира Сосюри», себто в Дебальцевому, де народився поет. І бував там опріч Лисичанська, де колись містилося оспіване в поезіях творця бідарське село  Третя Рота – родинна колиска Сосюри.

Після тієї розмови, я став переглядати томики Володимира Сосюри і наштовхнувся на одну примітну деталь, якої раніше не застеріг в біографії великого поета. Виявляється, Володимир Миколайович вперше одружився на, як і він, студентці, Вірі Каперівній Берзіній - колишньому політруку червоноармійського ескадрону. Мешкали в Харкові. Очарування юнацьких стосунків вилилося с поему, яку він присвятив її – «Робфаківка». Але вроджена московітська пихатість, страшобратське ставлення навіть до близької людини взяло верх, і відраза до всього українського, а понад усе до віршів поета, стали нестерпними. Вони розлучилися, не зважаючи на те, що з’явилося двоє синів.  Сосюра, яким згодом напише неформальний гімн нашої нації – «Любіть Україну!» - не міг допустити того, щоб над ним насміхалися, як над представником мовбито нижчої раси.

З цього приводу він згодом напише:

Ми з тобою зійшлися в маю,

Ще не зав я, що значить ідея.

Ти й тоді Україну мою

не любила, сміялася з неї.

Сказано це 1930 року – вісімдесят п’ять літ тому. Одначе проблема, як бачимо, не потухла, а навпаки лише загострилася. «Брати» з ментальністю орди, вирішили довести свою зверхністю уже з допомогою зброї. Все повернулося смертоносною ординською навалою, атаками «Градів» і вогненних смерчів. Ніяк не втихомириться московітство у своїй ненависті проти українства.  

Від Миколи Рябого дізнався, що Олег Сенкевич у січні нинішнього року з’явився на кілька діб у Києві. Це була коротенька відпустка з передової. Набрав його телефон, запропонував взяти в дорогу з десяток примірників моєї нової книги «Свічка на вітрі». Нехай хлопці почитають. Він пообіцяв, що неодмінно заїде, забере. Але, мабуть, труба швидше позвала в дорогу – не з’явився на моєму порозі…

І ось це повідомлення у списку звільнених військовополонених.

Першим уранці телефоную батькові – Георгію Іполитовичу Сенкевичу. Телефон вимкнено. Набираю Олега. Обзивається. Кажу, що прочитав у переліках… Він сміється. «То, - каже, - не я… Виходить, ще є такий побратим… Ми зараз у Маріуполі. Відпочиваємо, набираємось сил, поповнюємо ряди, а тоді на передову…»

Вітаю батьків і рідних Олега Сінкевича, якого вчора звільнили з полону!

 

 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]