Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
23.04.2014 15:29

Як я здобував папаху нардепа в Слов’янську…

Про людей, яких покинула київська влада. Залишила віч-на-віч із терористами...

Так уже сталося вмоєму житті, що влітку 1998 року довелося протягом п’ятдесяти діб безвиїзномешкати в нині гірко всім знайомому Слов’янську Донецькоїобласті. Не пригадаю з яких саме причин, але там звільнився мажоритарнийвиборчий округ. Працював я тоді головним редактором газети «Правда України».Отож,  мої друзі запропонували, а зібравши в дорогу певну суму грошей,переконали в тому, що потрібно балотуватися там  кандидатом на довиборахдо Верховної Ради України. Так я став претендентом на папаху нардепа якраз самев Слов’янську.

Тодішнійвиборчий округ це місто Слов’янськ, Слов’янський і Олександрівський сільськірайони. Словом, майже двісті тисяч виборців. Але головна частина їх – понад 120тисяч це, зрозуміло, жителі міста. (Нині чую, що повідомляють про 100 тисяч,невже за неповних шістнадцять літ їх чисельність так помітно скоротилося?)

Загалом же жя провів там 277 зустрічей із виборцями. Переважно в міських дворах, наперехрестях вулиць, на спортивних майданчиках, навіть у домоволодіннях. Словом,мій робочий день починався рівно о четвертій ранку. Ми із редакційним водіємЛеонідом, приймали холодний душ (на дворі стояли липень і серпень), і виїздилив дальні села районів. Тоді ще подекуди збереглися колгоспи й радгоспи. Ось я йз’являвся на вранішнє доїння до здивованих сільських доярок, тваринників, утракторні бригади. Мені часто казали тамтешні люди, що до них  уже рокаминіхто не приїздив, не цікавився їхнім життям-буттям, тому залюбки вділяли попів годинки на такі теплі, задушевні зустрічі. Іноді вони тривали годинами. Бідним,розчавленим злиденним життям селянам часів переходу до дикого капіталізмухотілося просто висловитись, навіть виплакатись. І я був терпеливим слухачем,своєрідним громовідводом, на який люди скидали всі свої блискавиці ненавистіщодо влади, різних вельмож, безладу життя, недолугості порядків і домострою.

Іще важчимвидавалося буття міських жителів. Слов’янськ тієї пори – це суцільні трущоби згеть розваленим міським господарством, з суцільним безробіттям. Із надзвичайновисоким рівнем озлобленості мас. За сім років незалежності розвалилося вже все,що тільки трималося на підпорках державної підтримки, начальницькоговолюнтаризму. Практично  зупинилося все промислове виробництво. Тоді якразвибухнув скандал довкола крадіжок керівництва на одному з найпотужніших уколишньому СРСР тамтешньому содовому комбінаті. Потужне виробництво, на якомупрацювало тисячі мешканців Слов’янська зупинилося, здається, назавжди. І якосьнадвечір мої помічники влаштували зустріч із жителями мікрорайону, в якомумешкали  переважно содовари, людьми з лачужних гуртожитків і робітничихбараків. А перед цим, здається, оголосили в розшук їхнього керівника ЕдуардаКреча. Сподіваюся, розумієте, що за настрій панував на тому зібранні, якавладарювала атмосфера.

Це був стогінсотень обездолених, спустошених рабським життям людей, які втратили останнюнадію на існування, бо їх годувальник комбінат уже помер. Його убили крадії ірозтягаї. До пізньої ночі під кучерявими вербами чулися плачі і прокльони. І понині, як згадаю, серце защемить від болю…

Чомусь частозгадується залізничний вокзал геть запруджений керамічними  яскравимивиробами. Від шикарних ваз до різнобарвних свистків. Різноманітні гончарнітурки, сувеніри, вироби, як називалося, темнені молоком. Еге ж, так і казали:«темнені молоком». Це екологічна продукція, позаяк виготовлена без застосуванняхімічних барвників та поливів. Замість них, їх обробляли  звичайним білиммолоком, а технологія так і зветься – темнення молоком… Парадоксально, алефакт.

Слов’янськякраз славиться покладами своєю білої та червоної глин, які придатні, зокрема,і для промислового керамічного виробництва. Скажімо, для виготовленняізоляторів, чудової сантехніки, особливо ж для гончарного начиння.

Ось цевиробництво кілька днів на тиждень там якраз і працювало. Але грошей робітникамне виплачували. Сотні виробів, отриманих у розрахунок за зайнятість напідприємстві люди виносили на залізничну станцію, аби хто з мандрівниківпобачив це диво з поїзда, вискочив та купив. Бо продавати їх у місті – даремнетратити часи. Ніхто не придбає: у місцевих людей просто не було грошей…

Я привіз ізтого тривалого відрядження на згадку дві красиві великі вази, якими милуюся йпо нині, різноманітні чудові дріб’язкові вироби, котрі давно роздарив своїмдрузям.

Очолюванамною тодішня «Правда Україна» була єдиною в державі центральною газетою, гостроопозиційною до режиму Л. Кучми. І це накладало відбиток на всю мою передвиборнукампанію. Влада все робила для того, щоб я не міг, приміром, навіть зустрітисяз людьми в установах, організаціях. Хіба що на вулицях, у підворіттях…

Іще до виїздуна виборчий округ, наш тодішній власкор у Донбасі Анатолій Єременко домовився зодним керівником у Слов’янську, що бригада моєї підтримки, до складу якоївходили переважно працівники столичної редакції, мешкатимемо в якомусь тамкотеджі у центрі міста. Але варто було нам поселитися, як вже другого, читретього дня прилетів цей не на жарт  стривожений чоловік-господар іпояснив, що його зранку викликали в Донецьк, до обласної держадміністрації (аїї вже тоді очолював В. Янукович), і суворо зажадали, аби він негайно виселивнас із свого дому. Того ж дня до вечора. І доповів про це особисто заступникуголови облдержадміністрації.

НеподалікСлов’янська є селище Миколаївка, там працює потужна тепло електростанція (ТЕС).Якось я навідався туди, попередньо зателефонувавши генеральному директору. Вточно призначений час зайшов до його кабінету. Повідомив про те, що як кандидату народні депутати, відповідно до чинного законодавства хочу зустрітися з членамитрудового колективу.

Усміхнувшисьсобі під носа, він на пів весело відповів: ніяких, мовляв, питань, зараз усеорганізуємо. Тут же позвав до себе головного інженера, а також, здається,технолога, чи економіста, і, коли вони всілися на стільцях під стіною,несподівано для мене,   сказав: «Починайте! Ми вас слухаємо…»

Було чомуздивуватися. Від несподіванки, я аж нібито онімів. Виступати перед цими трьомавгодованими телепнями, які, схоже, несуть тут свою управлінську вахту ще відчасів Микити Хрущова, в чомусь їх переконувати? Ні, кажу, мені потрібно долюдей. У вас же понад дві сотні робітників. Є ж обідня перерва, якщо не можнавідірватися на хвилин двадцять в робочий час, чи після зміни. Я будь-колиготовий з’явитися перед їхні очі, якщо не можна це зробити зараз…

Гендиректорзаперечно махає головою. Ні в якому разі. Подібне просто таки виключається. Унас, каже, режимне підприємство. Тут мітингувати не можна. Та й коли чесно іпо-секрету, то вас взагалі заборонили до людей пускати. Не хочу ж я бути завтразвільненим із роботи. Тому можете виступити лише перед нами трьома… Ми ж тежчлени трудового колективу, а всі ваші думки і викладки обов’язково донесемо долюдей. І так хитрувато, з прижмуром очей, дещо аж нібито  придуркуватообводить поглядом напівпорожній свій великий кабінет…

Спершу ядумав демонстративно встати і піти. Про що ж можна говорити з цимизапрограмованими дятлами. А тоді в мені проснувся тип Васі з водокачки, якийтакож уміє прикидатися водовідводним шлангом. Я вирішив, що ж, коли ви зі моютак по-собачому ведетеся, то й я над вами також позбиткуюся.

Попросивначальника, аби він секретаршу попередив, щоб вона його ні з ким не з’єднувалапо телефону і нікого не пропускала до кабінету.

«А ви довговиступаєте?» – тривожно так запитує головінженер. «Довго» - відповідаю. «Аскільки?» - швиденько уточняє директор. «Як мінімум півтори години…» «Ог-г-го!– виривається у нього. - А щоб коротше…» «Ні, - категорично відповідаю, - неможу. У мене, знаєте, своя система викладу доводів, аргументів і фактів,узагальнень. А потім треба, щоб ви все добре зрозуміли та запам’ятали, вам жеж, як ви сказали, потрібно людям у цехах це все передати…»

Дивлятьсяздивовано і дещо з острахом. Думають, напевне, - повний дурень, чи так вдалоперевтілюється в лантуха…

Я знущавсянад ними годину й сімнадцять хвилин. Ураз директор ТЕЦ зірвався і з матюкамипобіг із кабінету. Либонь, до печінок достало. «Ви сидіть, - крикнув з порогасвоїм підопічним, які теж повскакували з своїх місць, - нехай уже закінчитьсвої доводи й аргументи, щоб він уже усрався зі своїм виступом…»

 Приїхавшидо Слов’янська зі своїми друзями-журналістами, ми поділили виборчий округ нашістдесят невеличких дільниць. Підібрали туди агітаторів із числа місцевих. Їхзавдання було роздавати нашу інформаційну продукцію, розповідати про кандидатав депутати, і приблизно раз на тиждень готувати на зустріч зі мною виборцівсвоєї округи.

Уже незабаромвиявилося, що один вельми балакучий чоловічок, який, до речі, відшукав наспершим із пропозицією попрацювати на мою перемогу, а з ним і молодичка, яку вінпривів із собою, успішно трудяться на… двох кандидатів одразу. Банальнозаробляють гроші не агітуючи ні за кого...

Запам’яталасяжінка-агітатор із п’ятьма дітьми. Навдивовижу вродлива, років тридцяти п’яти звигляду, таку лише в кіно знімати. Великі карі очі, дві дуги як вимальованихбрів над ними. Чарівне каштанове волосся. Напевне, ідеальна постава. Колірначебто шліфованої шкіри аж матовий. Глянеш – не одвести очей. Чомусь одинока,і страшенно бідна, безробітна. Діти голодні. Це навіть було видно по їхзболених очах. Я коли приїздив на цю ділянку, завжди привозив малечі ковбаси,консервів, молока, цукерків. Бо з матір’ю людей скликали на збори всі їїп’ятеро дітлахів. Поки я виступав перед виборцями, Льоня-водій, відкрившибагажник авто частував ораву за рогом будинку. Мати стояла не оддалік мене імені було помітно, як чоловіки, котрі прийшли на зустріч із кандидатом ународні депутати, кидають масні і ласі погляди на неї. Я так і не відважився запівтора місяці запитати, чому вона одинока.  Аж якось недавно, боСлов’янськ у всіх на устах тепер, подумав, що, можливо, вона залишилася вдовою… 

А щезапам’яталася Олена, Лєна Степанян. Теж мій колишній агітатор. Чарівнасмуглянка вірменка. І її, здається, трилітня донька – біла-біленька, як умолоці викупана. Така примітна, вразлива пара моїх помічників.

Оленарозповідала, що вона родом із вірменського міста Спитак, де 7 грудня 1988року, о 10 годині 41 хвилина ранку, стався найпотужніший на планеті удвадцятому столітті землетрус. Вона тоді навчалася в випускному класі школи.Приміщення упало на голови учням, вона дивом вибралася живою і неушкодженоюз-поміж панелей перекрить і поваляних стін, які похоронили майже всіх їїдрузів. Тоді ж із батьками переїхала до Слов’янська. 

Лєна збиралалюдей на зустрічі в міських дворах, а це маленьке білоголове дівчатковискакувало до дороги, спостерігало за тим, коли ми приїдемо з Леонідом. Вартомені було вийти з авто, як на всю округу на диво голосисте дитя щосили кричало:«Мама! Гарабец прієхал! Зові людей…»

Цікаво, яківони тепер, через шістнадцять літ!?

На довибораху Слов’янському виборчому окрузі 16 серпня 1998 року переміг донецькийгорілчаний магнат. У день голосування, як писала місцева преса, сюди прибулотридцять авто з оковитою. Добра половина виборців того дня була, щоназивається, вдриз п’яною і правильно здійснювала своє волевиявлення... Апередвиборним штабом того кандидата в депутати керував… Дмитро Табачник.

Я тодіподружився з багатьма людьми із Слов’янська. І, насамперед, із Ігорем Алєксандровим, керівником і телеведучиммісцевої телекомпанії «ТОР». Він скільки міг допомагав мені на виборах, хоча всамого його було тоді стільки проблем. Розповідав про переслідування і погрозичерез правдиві його виступи проти князьків, котрі обдирали, спустошували кишенібідного місцевого люду. На пам'ять про нього у мене залишилася касета наших ізним кількох гарячих інтерв’ю, які він видав в ефір. Його по-звірячому потімубили негідники, яким він публічно наступив на хвоста. Є багато доказів того,публікацій на цю тему начебто до цього були причетні тодішній донецькийпрокурор В. Пшонка, глава регіону В. Янукович. Стверджувати не буду, що це такі є, – судового рішення немає. Але негідників усе одно покарає Бог. Ігорю –земля пухом, царство небесне…

Здається, щонавесні 2006 року мені випало знову побувати в Слов’янську. Я тоді трудивсяначальником патронатної служби, прес-секретарем міністра АПК. Удвох із ним миприїхали на зустріч із колективом тамтешнього аграрного технікуму.

Поки міністрвиступав, мене з президії покликав за куліси інтелігентного вигляду чоловік.Зняв окуляри, пильно приглянувся до мене, і каже:

-Скажіть,будь ласка, це ви той Олександр Горобець, що працював головним редактором«Правди України», що обирався тут у нас кандидатом у народні депутати?

        -Я, - ствердно відповідаю.

        - О-йой! Я так і подумав. А ви знаєте, що ми в технікумі вашу газету завждипередплачували, а в ті часи, коли вона знаходилася в опозиції до Кучми, коженномер як бестселер із рук у руки передавали. І всі ваші статті про Слов’янськ,часів виборчої компанії, до дірок, зачитували. Я їх всі зібрав, акуратнопідшив. Хочете зараз принесу, покажу, я тут поруч живу?

Поки яроздумував, що відповісти він уже зник. А згодом у кабінеті директора технікумуми всі разом розглядали номери «Правди України» дев’яностих років, які зберігзаступник директора навчального закладу… Мені особливо було радісно і приємно.Наче через десятиліття знайшов давніх родичів і друзів.

Ось такі уСлов’янську різні, але  по-своєму напрочуд красиві живуть люди. І мені вельми боляче, що нинішня влада покинула їх фактично напризволяще, залишившивіч-на-віч із терористами, не захищає…

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net