Яким чином повинен діяти суд, розглядаючи вимогу про зобов'язання органу влади прийняти певне рішення?
Останнім часом в черговий раз активізувалось обговорення питань, пов’язаних із співвідношенням дискреційних повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування (далі – суб’єкти владних повноважень, СВП) та повноважень суду зобов’язувати такі органи вчиняти певні дії або приймати певні рішення.
Лише протягом останніх двох тижнів дискреційні повноваження СВП в аспекті обрання способу захисту порушеного права стали предметом обговорення на черговому засіданні НКР при ВАСУ, а комітет АЮУ з податкового та митного права провів круглий стіл на тему «Проблемні питання судового контролю дискреційних повноважень органів державної влади».
Такий інтерес до вказаного питання зрозумілий, оскільки з огляду на відсутність навіть мінімального законодавчого регулювання або відповідних роз’яснень у цій сфері питання про існування у суду повноваження зобов’язати СВП вчинити певні дії або прийняти певні рішення залишається на розсуд кожного окремого судді. Враховуючи ж «статистичне» правило про існування трьох думок на кожних двох юристів, ситуація виглядає досить невесело.
Велика кількість спеціалістів справедливо зазначають про те, що прийняття судом рішення про зобов’язання СВП повторно розглянути певне звернення навряд чи можна назвати ефективним способом захисту порушеного права.
Разом з тим, ніхто не скасовував і принцип розподілу влад, а відтак ВАСУ абсолютно правильно у своїх рішеннях (наприклад, від 16.06.2015р. за № К/800/6863/15) вказує на те, що «суд, перевіряючи рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено закріплений Конституцією України принцип розподілу влади. Суд не повинен підміняти адміністративний орган, не повинен вирішувати справу по суті і приймати по ній рішення замість адміністративного органу.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень – єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства».
Таким чином з урахуванням Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятих Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями (вільним розсудом, адміністративним розсудом) СВП розуміють такі повноваження, які передбачають можливість СВП самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох юридично допустимих варіантів рішення або дій.
Зрозуміло, що за таких умов не можуть бути віднесені до дискреційних, наприклад, повноваження державного реєстратора щодо внесення записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців на підставі Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» або щодо реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки у випадку подання належним чином оформлених документів відповідно до встановленого законом переліку вказаний СВП зобов’язаний внести відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців або здійснити реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна.
Разом з тим, не слід забувати, що «суд не повинен підміняти адміністративний орган, не повинен вирішувати справу по суті і приймати по ній рішення замість адміністративного органу», а тому у випадку, якщо такий орган неправомірно відмовляє у розгляді звернення, єдиним можливим способом захисту у такому випадку буде зобов’язання СВП розглянути відповідне звернення.
Отже, яким чином повинен діяти суд, розглядаючи вимогу про зобов’язання СВП прийняти певне рішення?
1. Суду необхідно встановити, чи звертався позивач з відповідним зверненням до СВП та чи було розглянуто таке звернення у встановленому законом порядку.
2. Якщо звернення у встановленому законом порядку не розглядалось, суд відмовляє у задоволенні позову про зобов’язання прийняти певне рішення з мотивів неприпустимості виконання судовою владою управлінських функцій СВП. Водночас у випадку встановлення судом протиправної бездіяльності СВП щодо не здійснення розгляду у встановленому законом порядку відповідного звернення суд може (в тому числі, вийшовши за межі заявлених позовних вимог на підставі ч. 2 ст. 11 КАС України) зобов’язати СВП розглянути звернення позивача відповідно до вимог законодавства (в тому числі, з дотриманням встановлених законодавством меж дискреційних повноважень).
3. Якщо звернення позивача було розглянуто відповідачем, за результатом чого прийнято неправомірне рішення про відмову в його задоволенні, одночасно зі скасуванням такого рішення суд повинен встановити, чи належить прийняття рішення у цьому випадку до дискреційних повноважень відповідача. При цьому прийняте в межах дискреційних повноважень рішення може бути скасоване судом лише з підстав порушення СВП процедури його прийняття або інших чітко визначених положень закону, але не з підстав його недоцільності (неефективності тощо).
4. Якщо скасоване рішення СВП було прийняте в межах дискреційних повноважень відповідача, суд відмовляє у задоволенні позову в частині вимог про зобов’язання СВП прийняти певне рішення з мотивів неприпустимості втручання органів судової влади у сферу адміністративного (вільного) розсуду СВП. У такому випадку суд з метою належного захисту прав позивача може (в тому числі, вийшовши за межі заявлених позовних вимог на підставі ч. 2 ст. 11 КАС України) зобов’язати СВП повторно розглянути звернення позивача відповідно до вимог законодавства (в тому числі, з дотриманням встановлених законодавством меж дискреційних повноважень).
5. Якщо рішення не належить до дискреційних повноважень СВП, одночасно зі скасуванням такого рішення суд має право зобов’язати відповідача прийняти певне рішення на підставі ч. 4 ст. 105, ч. 2 ст. 162 КАС України.
