Бути викривачем: обіцянки влади vs судові реалії

У січні 2020 року я звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду. Подала позов про захист прав і свобод викривача (справа № 440/504/20). Відповідачами вказала Октябрський районний суд м. Полтави, де працюю, і Територіальне управління Державної судової адміністрації у Полтавській області.

Перший орган тоді очолював Олександр Струков, який кілька років поспіль порушував мої соціальні та трудові права – мстився за викриття корупційного злочину. Теруправлінням ДСА керував Іван Клочко, котрого я неодноразово застерігала не порушувати Закон і не виконувати протиправні накази Струкова стосовно мене.

Від адміністративного суду я хотіла:

визнати дії та рішення керівництва Октябрського райсуду (згідно з їх переліком) негативними заходами впливу на мене як викривача, а отже й неправомірними за суттю;

зобов’язати ТУ ДСА здійснити перерахунок суддівської винагороди, що протиправно не виплачувалась мені в повному розмірі з 2016 року;

стягнути з Октябрського райсуду на мою користь моральну шкоду, розмір якої визначить судово-психологічна експертиза.

Позаяк Закон України «Про запобігання корупції» передбачає компенсацію викривачу витрат на судовий збір, я також просила суд до ухвалення рішення у справі відстрочити сплату судового збору.

Кому цікаво, позовна заява викладена тут.

В адмінсуді розгляд справи дістався судді Євгенію Супруну.

Дії колеги неабияк здивували.

Ухвалою від 04.02.2020 суддя переформулював суть позову на «визнання неправомірними дій та рішень, зобов’язання вчинити певні дії». Штучно збільшивши кількість позовних вимог, зажадав, аби я сплатила понад 21 тисячу гривень судового збору, а також аби надала пояснення причин пропуску строку звернення до суду – окремо за кожною позовною вимогою (при тому, що в позові детально пояснювалося: дії Струкова та покірних йому підлеглих носили комплексний, системний характер і порушення моїх прав тривали).

Поведінка судді Супруна сумнівів не залишала – розглядати мій позов йому дуже не хочеться.

 

Письмово я навела адмінсуду додаткові приклади взаємопов’язаності дій Струкова. Коли, скажімо, за наявності десятків днів невикористаних з вини адміністрації відпусток мене не відпускали на навчання (хоча Закон зобов’язує суддю регулярно підвищувати свій фаховий рівень). А коли я все ж брала участь у навчальних чи інших заходах, голова суду оформлював мені «прогули», позбавляв зарплатні, подавав до Вищої ради правосуддя дисциплінарні скарги, домагався мого звільнення – як злісної порушниці трудової дисципліни.

 

У відповідь суддя Супрун ухвалою від 12.03.2020 вказав, що позивачка вимоги суду не виконала, недоліки позову не усунула, та повернув його в частині вимог щодо визнання дій і рішень керівництва Октябрського райсуду негативними заходами впливу стосовно мене.

Водночас суд вирішив, що я вже не вправі вимагати від ТУ ДСА виплати всієї суддівської винагороди за 2016–2017 роки.

Ухвалою від 16.03.2020 суддя Супрун прийняв до розгляду позовну заяву тільки в частині вимог щодо зобов’язання ТУ ДСА здійснити перерахунок мені зарплатні за 2019 рік. Про захист прав викривача тепер узагалі не йшлося. Національне агентство з питань запобігання корупції, котре я залучала як третю особу на своїй стороні, суд самоправно викинув з процесу. А розгляд справи, попри мої наполягання на участі сторін, призначив у письмовому провадженні.

Із тих документів, які я просила долучити до матеріалів провадження, суд витребував у ТУ ДСА лише копії наказів Струкова про оплату моєї праці і копії табелів обліку використання відпрацьованого часу (стосовно мене ж). Зрозуміло, що самі по собі такі «докази» не могли засвідчити ні дискримінацію мене порівняно з іншими суддями, ні причини переслідування головою суду.

Важливо підкреслити, що другу ухвалу оскаржити в апеляційному порядку неможливо.

Зігнорувавши реальний предмет позову, суд свідомо погіршив мою правову позицію як викривача, котрий зазнав негативних заходів впливу, істотно звузив мої можливості розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їхнього захисту. Відтак я змушена була подати заяву про залишення обчикриженого до непізнаваності позову без розгляду.

Останнє суддя Супрун зробив без зволікань – ухвалою від 15.04.2020.

 

Я ж звернулася до Другого апеляційного адміністративного суду, що в Харкові. Просила скасувати ухвалу судді Супруна від 12.03.2020, яка заблокувала мені можливості судового захисту порушених прав.

Аргументів щодо доцільності відстрочення сплати судового збору в справах за позовами викривачів, які зазнали переслідувань, харківські колеги теж не сприйняли. Тому розгляд апеляційної скарги коштував мені понад 2100 гривень.

 

Нарешті, ухвалами від 05.06.2020 підготовку до розгляду справи було завершено, апеляційне провадження відкрито.

Одначе кінцевої постанови апеляційного адмінсуду довелося чекати аж до 17.11.2020.

Причина – Володимир Зеленський. Ні, не Президент, а суддя, який входив до складу колегії та подав заяву про відставку.

Наведу деякі цитати з постанови апеляційного суду:

«…висновки суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження є такими, що перешкоджають позивачці скористатися її правом доступу до правосуддя.

…вимоги про визнання неправомірними дій та рішень (наказів голови суду) в поєднанні з вимогами про перерахунок та виплату суддівської винагороди слід диференціювати як одну вимогу, з якою позивач не обмежена в строках звернення до суду (ст. 233 КЗпП України) та не має обов’язку сплачувати судовий збір (п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір").

…порушення норм процесуального права призвело до того, що суд першої інстанції неправильно визначився зі змістом та кількістю позовних вимог, що мало наслідком неправильне обрахування судового збору, який справляється за подання цих позовних вимог.

В свою чергу, помилкове визначення в ухвалі про залишення позовної заяви без руху розміру судового збору, який необхідно сплатити при зверненні до суду, призвело до передчасного висновку суду першої інстанції про повернення позовної заяви в іншій частині позовних вимог…

Суд першої інстанції ухвалив судове рішення при неповному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи, із порушенням норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, у зв’язку з чим ухвала Полтавського окружного адміністративного суду від 12.03.2020 підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі з урахуванням наведених вище висновків суду апеляційної інстанції та залученням у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Національне агентство з питань запобігання корупції».

Проте й апеляційна інстанція, на мою думку, не сповна врахувала суть спірних правовідносин. Колегія суддів упритул підійшла до їх розуміння, ведучи мову про «право позивачки на звернення до суду із вимогами про визнання негативними заходами впливу формально правомірних рішень і дій голови суду, які носять вибірковий характер, зокрема, не застосовуються до інших суддів/працівників у подібних ситуаціях та/або не застосовувалися до судді/працівника у подібних ситуаціях раніше».

Та все ж суд лишився у парадигмі «визнання неправомірними дій та рішень, зобов’язання вчинити певні дії», а не захисту прав і свобод викривача, тобто моїх соціальних і трудових прав як предмету спору.

Тому колегія суддів відхилила мої аргументи, що визнання дій та рішень керівництва суду негативними заходами впливу є однією позовною вимогою. Попри очевидну вибірковість таких дій та їхню обумовленість викриттям мною корупційного злочину.

Суд уважав, що наведені в позові випадки переслідувань мене «стосуються різних обставин, періоду часу, підстав виникнення, способів реалізації, що вимагає від суду ретельного з’ясування обставин та надання правової оцінки окремо кожному заявленому випадку застосування негативних заходів впливу. При цьому кожна з заявлених вимог потребує окремого визначення кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного права і обов’язку».

Отже, судовий процес мав стати тривалим і виснажливим. У першу чергу – для мене. Хоча абз. 3 ч. 2 ст. 77 КАС України й передбачає, що в справах щодо застосування суб’єктом владних повноважень чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача у зв’язку з повідомленням ним або його близькими особами про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень ЗУ «Про запобігання корупції» іншою особою обов’язок доказування, що прийняті рішення, вчинені дії є правомірними і не були мотивовані діями позивача щодо здійснення цього повідомлення, покладається на відповідача.

Та я чудово розумію, що це мені довелося б переконувати адміністративний суд у своїй правоті, адже керівництво «мого» суду вдавалося до формально правомірних дій і рішень. Довести ж дискримінацію можна лише порівнюючи моє становище з іншими суддями, до яких подібні заходи не вживалися (вище йшлося, як суддя Супрун витребував документи виключно щодо мене – встановити вибірковість за такого підходу неможливо).

Добре, хоч позовних вимог апеляційний суд нарахував тільки 14 (і їх мені належало оплатити, аби розгляд справи розпочався).

Нагадаю, однією з форм переслідування було систематичне позбавлення мене частини зарплатні. Тим часом суд твердив, що сплата судового збору має на меті «дисциплінувати фізичних та юридичних осіб від подання до суду необґрунтованих заяв та клопотань».

Окремо колегія суддів вказувала, що «позивачкою не конкретизовано розмір моральної шкоди, яку вона просить стягнути за застосування до неї негативних заходів впливу». Виходить, що вартість завданих мені страждань я мала визначити «на око» і за це теж сплатити судовий збір – пропорційно до тієї умоглядної суми.

Найцікавіше, що сплачені за судову тяжбу кошти потім все одно мали повернутися мені, щоправда дещо знецінені інфляцією. Незалежно від результатів розгляду судової справи. Це подібним до мене позивачам гарантує ЗУ «Про запобігання корупції». Тож логічніше було звільнити викривачів від сплати судового збору, ніж давати судам право дисциплінувати зухвальців.

Крім того, як обумовлює п. 13 ч. 2 ст. 3 ЗУ «Про судовий збір», останній не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовою або службовою особою. Дану вимогу ні полтавський, ні харківський адмінсуди до моєї справи застосовувати теж не забажали. Це тільки підкріплює передчуття, що весь тягар доказування у справі ліг би на мої плечі.

 

Виконуючи рішення апеляційної інстанції, суддя Супрун ухвалою від 01.12.2020 вирішив залишити позовну заяву без руху, надавши мені 10 днів для сплати майже 12 тисяч гривень судового збору плюс те, що вийде залежно від розміру моральної шкоди.

 

На щастя, на той час у моєму становищі відбулися значні зміни. Оновлена команда НАЗК 11.08.2020 внесла припис про усунення порушень та поновлення трудових прав викривача на ім’я нового очільника Октябрського райсуду Полтави (Струков пішов у відставку).

Припис вказував, що виключно стосовно мене, на відміну від решти суддів і працівників, кілька років поспіль посадові особи суду застосовували такі негативні заходи впливу, заборонені ст. 53-4 (до 01.01.2020 ст. 53) ЗУ «Про запобігання корупції», як:

фіксація відсутності на робочому місці та безпідставне оформленні прогулів у табелях обліку робочого часу;

неповна виплата суддівської винагороди;

безпідставна відмова у наданні невикористаних у попередні роки відпусток;

перешкоджання підвищенню професійного рівня та участі в навчальних та публічних заходах.

Новий голова суду спробував був удатися до бюрократичного пінг-понгу й відписок. Та після отримання від Департаменту запобігання та виявлення корупції НАЗК листа із додатковими роз’ясненнями видав наказ щодо перерахунку суддівської винагороди мені за 2016–2019 роки.

Щоправда залишилися фактично нереалізованими вимоги припису НАЗК провести службове розслідування з метою виявлення причин та умов, що призвели до порушення моїх прав посадовими особами суду та вжити заходів щодо притягнення винних осіб до дисциплінарної відповідальності за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією.

Крім того, в червні 2020-го управління Держпраці провело інспекційне відвідування суду та виявило порушення ч. 5 ст. 80 КЗпП України, а саме наявність 95 календарних днів (з них 63 робочих оплачуваних) основних щорічних і додаткових відпусток, які я не могла використати вчасно, починаючи з 01.06.2015.

18.11.2020 ТУ ДСА виконало наказ голови Октябрського райсуду. Загальний розмір донарахованої мені суддівської винагороди, до сплати податків, склав 23903,84 грн (плюс індексація – 21,40 грн). Застосовувати компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати, як обумовлює відповідний Закон, ТУ ДСА відмовилося.

Таким чином, із початкового переліку актуальною залишилася тільки вимога з позову щодо виплати компенсації.

Уже не потребує доведення в судовому порядку неправомірність дій та рішень керівництва Октябрського райсуду стосовно мене як судді та викривача корупційних правопорушень. Це визначив належний і компетентний орган – НАЗК (приписом № 705 від 06.09.2017 за період із грудня 2015 по червень 2017 року включно, приписом № 23-07/25/20 від 11.08.2020 за другу половину 2017 – 2019 рік).

Своїми діями після отримання додаткових роз’яснень НАЗК обидва позивачі фактично визнали протиправність попередніх вчинків стосовно мене та частково усунули допущені порушення.

При цьому в судовому процесі через майже рік з моменту подачі позову ми залишились усе ще на стадії вирішення питання про відкриття провадження.

Мені довелося змінити позовні вимоги, що й відображено у відповідній ухвалі судді Супруна від 11.01.2021.

Найцікавіше, так уже виписана ч. 5 ст. 21 КАС України, що для стягнення з Октябрського райсуду моральної шкоди за зазнані переслідування я муситиму тепер звертатися до цивільного суду. Почавши все спочатку.

 

Однак і добитися виплати компенсації я не змогла.

24 лютого 2021 року суддя Супрун вирішив, що до моєї ситуації не слід застосовувати ані згадані вище вимоги законів, ані рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2013 від 15.10.2013 у справі № 1-18/2013 (де сказано, що компенсація втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків виплати здійснюється без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем).

Так само проігнорував суддя практику Касаційного адміністративного суду (наприклад, у справах №№ 521/940/17, 816/301/16, 21-2003а16, 6-58цс11).

 

Причина відмови – суддя не знайшов у ст. 53-4 ЗУ «Про запобігання корупції» вимоги виплати компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати. Хоча вказана стаття гарантує викривачу поновлення порушених прав у повному обсязі та без жодних винятків.

Потім мені довелося додатково звертатися до Полтавського окружного адміністративного суду та до Державного підприємства «Центр судових сервісів». З’ясовувати, чому впродовж 50 (!) днів з моменту складення я не отримала повного судового рішення. У жодній формі – електронній чи паперовій.

Тепер, нарешті одержавши судове рішення, пишу апеляційну скаргу. Водночас прошу суд поновити пропущений (не з моєї вини) строк на оскарження.

І не впевнена, що розгляд справи завершиться апеляційною інстанцією та не триватиме ще рік. Чи два…

 

Отже, якщо мене спитають, чи готові українські суди захищати інтереси викривачів корупції, відповідь буде негативною.