Проблема доказування у справах про позбавлення батьківських прав

Позбавлення батьківських прав - винятковий захід впливу на батьків, саме тому суди часто відмовляють позивачам

Стаття виконана у співавторстві з Мартою Роговик, юристом Адвокатського бюро "Лесі Дубчак"

У одній зі своїх справ «М.С. проти України» Європейський суд з прав людини якось наголосив на тому, що при визначенні найкращих інтересів дитини необхідно брати до уваги два міркування:

- по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною;

- по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Переймаючи занадто буквально позицію щодо збереження зв’язків дитини із сім’єю, українська судова практика сформувала досить категоричну, на нашу думку, позицію в справах про позбавлення батьківських прав.

Зокрема позивачі в таких справах повинні не лише надати докази того, що відповідач не піклується про дитину, ігнорує та ухиляється від своїх батьківських обов’язків, але й те, що така поведінка не може змінитись в майбутньому.

Звучить парадоксально: навіть якщо один із батьків “вийшов за хлібом” і не повернувся, ігноруючи будь-які права та інтереси дитини, не виявляючи ані матеріальної, ані моральної участі в її житті, суди однаково намагаються виправдати таку поведінку та хочуть отримати підтвердження її “невиправності”.

Вважаємо, що такий підхід фактично ставить права батьків вище за інтереси дитини, перетворюючи процес позбавлення батьківських прав на складний та, подекуди, безрезультативний.

Виникає ситуація, коли дитина, не маючи без згоди другого з батьків можливості вчинити багато юридично значимих дій, таких як зміна зареєстрованого місця проживання, виїзд за кордон, відчуження майна тощо, повинна очікувати на ймовірну зміну поведінки. Чи дійсно це є саме ті “найкращі інтереси” дитини, про які говорять всі міжнародно-правові акти?

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

У пункті 16 постанови Пленуму ВСУ №3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз'яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

У постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц зроблено висновок щодо застосування пункту 2 частини 1 статті 164 СК України і вказано, що «ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками».

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року в справі №755/3644/19, від 23 червня 2021 року в справі №953/17837/19.

У постановах від 06 травня 2020 року в справі № 753/2025/19 та від 09 листопада 2020 року в справі № 753/9433/17 Верховний Суд зазначив, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки для батька (матері), так і для дитини (ст. 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо і лише за наявності вини у їхніх діях. Питання щодо сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці.

У справі «Strand Lobben and Others v. Norway» (№ 37283/13) від 10.09.2019 ЄСПЛ зазначив, що у випадках, коли відповідні інтереси дитини суперечать інтересам батьків, стаття 8 Конвенції вимагає, щоб органи влади держав відповідачів встановлювали справедливий баланс цих інтересів і при встановленні балансу особливе значення надавалося найкращим інтересам дитини, які в залежності від свого характеру та важливості можуть переважати інтереси батьків. Як правило, найкращі інтереси дитини вимагають, з одного боку, щоб зв'язки дитини з її сім'єю підтримувалися, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною для життя та розвитку дитини, оскільки порушення сімейних зв’язків означає від’єднання дитини від її коріння. З цього слідує, що сімейні зв’язки можуть бути розірвані лише за вкрай виняткових обставин і що має бути зроблено все для збереження особистих відносин та «відновлення» сім'ї.

Опираючись на ці правові позиції, подекуди суди зміщують акценти з встановленого законодавством формлювання “ухилення від виконання обов'язків щодо виховання дитини” як підстави позбавлення батьківських прав, яке існує тут і зараз, на гіпотетичне майбутнє, де другий з батьків виправляється або ж ні.

При цьому, зазвичай, позивачі звертаються до суду із позовом про позбавлення батьківських прав на підставі ухилення від виконання обов'язків щодо виховання дитини вже тоді, коли існує тривале ігнорування прав, законних інтересів та потреб дитини. Однак, на думку деяких судів, відсутність другого з батьків в житті дитини протягом декількох років, у всіх інтерпретаціях цього твердження, не є достатньою підставою для обгрунтування неможливості зміни поведінки відповідача.

У такому разі на позивача покладається не тільки тягар самостійного виховання та утримання дитини, але й необхідність “стимулювання” другого з батьків до зміни поведінки (дзвінки, листування, письмові вимоги тощо). Лише у разі, якщо ці дії не дали результатів та були зафіксовані у вигляді доказів, що відповідають вимогам процесуального законодавства, можна вважати, що другий з батьків не зміниться та позбавити його батьківських прав. Вважаємо, що така позиція нівелює принцип змагальності, за якого відповідач не повинен взагалі нічого доводити і весь тягар доказування, як і всі обов'язки з виховання та утримання дитини, покладається виключно на позивача.

У даному контексті хочемо звернути увагу на положення статті 169 СК України, відповідно до яких мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Тобто, чинне законодавство свідчить про те, що зміна поведінки того з батьків, який неналежним чином виконував свої батьківські обов'язки, є предметом доказування в справах про поновлення батьківських прав. Натомість, в частині позбавлення батьківських прав такі вимоги в законодавстві відсутні.

На нашу думку, логіка законодавця є більш виправданою, оскільки тривале невиконання обов'язків має мати свої наслідки. І лише за умови доведення виправлення поведінки такі права можуть бути поновлені. В іншому випадку відбувається толерування байдужості одного з батьків до дитини, а відсутність відповідальності за таку поведінку в переважній більшості випадків не призводить до виправлення поведінки.

У результаті ми маємо безтурботних матір або батька, покинуту дитину, що психологічно травмує її, та відсутність належного правового механізму виправлення ситуації.

Крім того, цікавою є позиція судів щодо способу “відновлення” сім’ї, про яке в своїх рішеннях зазначав ЄСПЛ.

Так, констатуючи факт ухилення від виконання батьківських обов'язків та при цьому відмовляючи в задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав, суди в рішенні попереджають відповідача про необхідність зміни ставлення до виховання дитини та покладають на органи опіки та піклування обов’язок здійснювати контроль за виконанням відповідачем батьківських обов'язків.

Однак чи ефективний це спосіб захисту порушених прав та чи не порушує він принцип диспозитивності?

Риторичне питання насправді, зважаючи на те, що в органу опіки та піклування немає спеціальних повноважень на перевірку виконання батьківських обов'язків поза межами судових справ чи заяв батьків або інших осіб. Тобто, попередження, начебто, спрямоване на відповідача, а контроль покладено на органи опіки та піклування, проте фактично покладається ще один додатковий тягар відповідальності на позивача із ініціювання процесу перевірки виконання батьківських обов’язків органом опіки та піклування.

На жаль, якщо той з батьків, з ким проживає дитина, дійсно зацікавлений в позбавленні батьківських прав та доведенні того, що це відповідатиме інтересам дитини, повинен проявити активну позицію навіть за таких умов, оскільки єдиним виходом за наявної правової ситуації є повторне звернення до суду через певний період після відмови в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.

У справі № 149/2510/21 (постанова від 23 листопада 2022 року) Верховний Суд зауважував, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на обставини справи, які свідчать про ухилення відповідачем від виконання батьківських обов'язків зі здійснення виховання дитини, оскільки після ухвалення рішення суду від 02 жовтня 2019 року, яким було вперше відмовлено в позбавленні батьківських прав, батько не надав доказів на підтвердження зміни ставлення до виховання дитини, піклування про неї, виконання ним своїх батьківських обов`язків, тому за встановлених судами обставин позбавлення його батьківських прав відповідатиме найкращим інтересам сина, який є особою з інвалідністю та потребує підвищеної уваги, догляду, піклування, турботи, однак взагалі не отримує такого з боку батька, який переклав виконання всіх обов'язків винятково на матір та зайняв очікувальну позицію, тобто чекає допоки дитина сама виявить бажання з ним спілкуватися. Батько не змінив ставлення до виконання батьківських обов`язків, контакту з дитиною не налагодив і не вживав жодних заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, не цікавиться її станом здоров`я, не виявляє будь-якої турботи про дитину, не надає матеріальної підтримки в добровільному порядку, тобто самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків. Верховний Суд дійшов переконання. що у такій правовій ситуації, коли є рішення суду (що набрало законної сили) за первинним зверненням одного із батьків про відмову у позбавленні батьківських прав другого із батьків з тих міркувань, що це є крайнім заходом впливу на нього, тоді в разі повторного звернення з таким позовом під час його розгляду саме другий із батьків дитини має доводити зміну свого ставлення до участі у вихованні своєї неповнолітньої дитини, заперечити і спростувати відповідними доказами факт нехтування ним своїми батьківськими обов'язками.

Таким чином, справи про позбавлення батьківських прав вимагають ретельної підготовки, збору доказів та тривалої роботи не тільки в судовому процесі, але ще до моменту подачі позову. Необхідно фіксувати факти умисного ухилення від виховання дитини, а також, за можливості, вплив такої поведінки безпосередньо на стан дитини. При такому підході шанси отримати позитивне рішення суду про позбавлення батьківських прав значно зростають.