Репарація та контрибуція: способи відшкодування шкоди, завданої війною

Оскільки все частіше ми почали чути про можливості репарації та контрибуції з боку держави-агресора, є потреба розібратися в цих поняттях з точки зору міжнародного права й історичного екскурсу

Поняття «репарація» та «контрибуція» неможливо розглядати без історичного екскурсу, адже напрацювання по змісту та обсягу цих понять були втілені в конкретних договорах та домовленостях, якими закінчувалися відповідні війни. 

Репарація (від лат. reparatio – відновлення).

Сам термін введений 103 роки тому, в 1919 році, коли по Версальському договору Німеччина та її союзники були вимушені виплачувати збитки, які понесли країни Антанти.

Нагадаю, що Версальський договір був складений країнами-переможницями й підписаний Німеччиною 28 червня 1919 року. Ним офіційно закінчилася Перша світлова війна, хоча військові дії завершилися фактично за півроку до того - 11 листопада 1918 р. укладенням Комп’єнського перемир’я.

Паризька мирна конференція, яка розпочала роботу 18 січня 1919 року за участю 27 країн-переможців, а також 5 новоутворених держав Королівства сербів, хорватів і словенців, Литви, Польщі, Чехословаччини та Чорногорії, була покликана виробити і підписати мирні договори з переможеними в Першій світовій війні державами - Австрією, Болгарією, Османською імперією та Угорщиною, яких усупереч усталеній дипломатичній практиці до участі у конференції допущено не було. На неї не були запрошені і представники Росії, яка свого часу уклала з Центральними державами сепаратний Брест-литовський мирний договір, а Німеччина і її колишні союзники були допущені до роботи в конференції лише після завершення підготовки проектів основоположних документів. Основну роботу з їх напрацювання виконували голови урядів і міністри закордонних справ п'яти основних країн-переможців - Великобританії, Франції, США, Італії та Японії. Після відхилення територіальних претензій Італії (на Балканах) і Японії (у Китаї), робоча група скоротилась до представників лише трьох країн - Великобританії, Франції  та США.

 Розмір репарацій за Версальським договором склав  226 млрд. золотих марок (рейхмарок), що було еквівалентно майже 100 тисячам тон золота.

 Репараційна комісія союзників пішла Німеччині назустріч, оскільки країна перебувала в глибокій економічній кризі і зменшила суму вдвічі – до 132 млрд. золотих марок. Згодом були плани Дауера (1924 р.) та плани Юнга (1929 р.), які допомогли стабілізувати економіку Німеччини й продовжити виплату репарацій.

 Виплата репарацій за Версальським договором була припинена 3 жовтня 2010 року, тобто, виплата Німеччиною репарацій за Першу світову війну зайняла 90 років (з перервами).

 Репарації виплачувала Німеччина і після Другої світової війни, форми яких були визначені на Ялтинській та на Потсдамській конференціях в 1945 р.: репараційні претензії СРСР мали бути задоволені шляхом вилучення зі східної зони Німеччини і за рахунок німецьких активів у Болгарії, Фінляндії, Угорщині, Румунії та Східній Австрії; репараційні претензії Польщі СРСР задовольнить зі своєї частки; претензії США, Великої Британії та інших країн, що мали право на репарації, будуть задоволені із західних зон; деяку долю репараційних платежів СРСР додатково мав отримати з західних зон Німеччини.

Згідно з Лондонською угодою про сплату боргів, які тодішня ФРН уклала в 1950-х роках з колишніми супротивниками в Другій світовій війні, було домовлено, що остаточне врегулювання німецьких боргів за війну пізніше визначить мирний договір. Під час об'єднання Німеччини підписано договір "два плюс чотири" замість мирного договору, тобто, формально, підстав сплачувати за ним репарації не було, як зауважує німецький історик Батіс.

 Українські дослідники репарацій В.Мазуренко та М.Гнатовський (статті: В. І. Мазуренко. Репарації // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. - К.:Знання України, 2004. - Т.2. – 812 с., М. Гнатовський. Репарації // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. - К.: Парламентське видавництво, 2011.- с.634) зазначають, що згідно з оприлюдненими в 1990-ті роки даними Головного трофейного управління, в СРСР з Німеччини було вивезено близько 400 тис. залізничних вагонів, в тому числі 72 тис. вагонів будівельних матеріалів, 2885 заводів, 96 електростанцій, 340 тис. верстатів, 200 тис. електродвигунів, 1 млн. 335 тис. голів худоби, 2,3 млн тонн зерна, мільйон тонн картоплі та овочів, по півмільйона тонн жиру та цукру, 20 млн літрів спирту, 16 тонн тютюну. В СРСР завезли телескопи з астрономічної обсерваторії університету Гумбольдта, вагони берлінської підземки та круїзні лайнери. У мешканців радянської зони окупації Німеччини офіційно конфіскували 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних і наручних годинників, які здебільшого були розподілені за невелику плату між радянськими номенклатурними чинами та старшими офіцерами. В документах трофейного відомства рахується також 1,2 млн чоловічих і жіночих пальт, 1 млн головних уборів і 186 вагонів вина.

 Таким чином, в міжнародному праві репарацію розглядають як форму матеріальної відповідальності суб'єкта міжнародного права за збитки, спричинені в результаті вчиненого ними міжнародного правопорушення іншому суб'єкту міжнародного права, зокрема відшкодування (за мирним договором або іншими міжнародними актами) державою, що розпочала агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що зазнала нападу. Об'єм та характер репарацій повинні визначатися відповідно до нанесених збитків. Репарації платить держава-агресор державі, на яку напала.

 Контрибуція (від лат. contributio – «всезагальний збір», «всезагальний вклад»).

Поняття існує дуже давно, точний час його виникнення невідомий.

Перші приклади контрибуцій в літературі я знайшла наступні: Дарданський мир, який уклали у 86 році до н.е. Рим і Понтійське царство: Мітрідат VI Євпатор полишає захоплені територій в Малій Азії, віддає 80 кораблів і платить 3000 талантів контрибуції.

Ще один приклад: Візантійський імператор Костянтин IV в 678 році уклав мир з халіфом Муавією. Межі залишилися незмінними, але араби зобов'язалися виплачувати Візантії щорічну контрибуцію.

В XIX ст. політика застосування контрибуцій набула особливого поширення. Наполеон, наприклад, підписував мирні договори лише на умовах подальшої виплати контрибуції. Так у період з 1795 по 1808 рр. Франція отримала понад 20 контрибуцій на загальну суму 535 млн. франків: з них найбільші суми віддали Голландія в 1795 році (210 млн.) і Пруссія в 1808 році (120 млн.).

В 1815 році учасники Сьомої антифранцузької коаліції підписали Паризький мирний договір, за яким Франція була обкладена контрибуцією в розмірі 700 млн. франків, які зобов'язана була віддати протягом 5 років, а до повної оплати боргу частина території була окупована армією союзників у кількості 150000 осіб, утримання якої також оплачувала Франція.

Після цих подій в мирних трактатах між європейськими державами довго не було згадок про військові витрати, війни 1853–1856, 1859 і 1864 років закінчилися без контрибуцій.

Контрибуції відновила Пруссія з початком Австро-Прусської війни в 1866 році: Франція повинна була сплатити 5 млрд франків. 1866 року, після закінчення семитижневої війни з Австрією, Пруссія згідно з Празьким мирним договором наклала на Австро-Угорщину контрибуцію в розмірі 20 млн. прусських талерів.

Сума всіх контрибуцій за 100 років від 1795 року становить близько 8 млрд. франків (без китайської контрибуції на користь Японії в 1895 році), - з них на частку Пруссії припадає 51,4%.

 Таким чином, під контрибуцією мають на увазі:

- примусові післявоєнні платежі, які сплачує держава, що зазнала поразки у війні, державам-переможницям;

- примусові грошові або натуральні стягнення з населення окупованої території, які проводять окупаційні війська на свою користь^.

 Контрибуцію платила держава, яка програла у війні, державі-переможниці, саме в цьому і полягає потенційно несправедливий характер контрибуції. Тобто, отримувачем контрибуції може бути навіть держава-агресор.

Розрізняють 2 типи контрибуцій:

- 1 тип – всезагальний обов’язок населення держави, яка програє війну, утримувати армію держави-агресора; платиться під час війни;

- 2 тип – компенсація урядом переможеної країни державі-переможниці усіх витрат, пов’язаних з війною. Така контрибуція сплачується після закінчення війни.

 Упродовж майже 125 років (з 1785 р. і до 1907 р.) контрибуції намагалися якось врегулювати і обмежити на рівні відповідних договорів.

Перша спроба захистити під час війни недоторканність майна мирних громадян й обмежити контрибуції була зроблена 1785 року у договорі, укладеному між США і Пруссією, який проголосив принцип недоторканності приватної власності. 1787 року, не знайшовши застосування на практиці, його скасували. Лише через майже 90 років, в 1872 році його повторно прописали в трактаті між США та Італією, а в 1874 р. цей пункт включили в Брюссельську конференцію і контрибуцію обмежили наступними пунктами:

- контрибуцію стягували замість податків, які виплачувало населення державі в мирний час;

- у вигляді доставки необхідних війську товарів натурою;

- як штраф, що заміняє іншу кримінальну відповідальність (особливо тоді, коли злочинця не виявили або він утік).

В 1889 рр. на Першій Гаазькій конференції ці пункти були розглянуті, а в 1907 році Друга Гаазька конференція переробила їх і контрибуція отримала наступні обмеження:

- якщо загарбник стягував з населення встановлені на користь держави податки, мита тощо, то він був зобов'язаний робити це згідно з чинними правилами оподаткування;

- інші грошові стягнення, крім зазначених вище, можна було стягувати лише на потреби армії або управління цим краєм;

- грошове стягнення не можна було накладати на все населення за вчинки окремих осіб, якщо в них не можна було вгледіти солідарної відповідальності громадян,

- контрибуції стягували тільки на підставі письмового наказу головнокомандувача і під його відповідальність; при отриманні грошей видавали розписку.

  Контрибуція практикувалася до початку XX cтоліття, фактично стала забороненою в 1949 році Женевською конвенцією і була замінена репарацією в 1919 році як більш «цивілізованою» формою відшкодування збитків, завданих війною.

 Таким чином, репарація та контрибуція – це різні способи відшкодування шкоди, завданої війною, які використовувалися в різні історичні періоди. Таке відшкодування можливе після завершення війни на умовах, визначених відповідним документом, яким може бути мирна угода, акт про капітуляцію, інший акт між державами, що воювали тощо. Оперувати в 2022 році поняттям «контрибуція» неправильно, оскільки вона заборонена міжнародним правом. А загалом, уся історія виплати державами контрибуцій та репарацій вказує на складний і тривалий період виплат, через що виникали нові конфлікти та окупації.