Післявоєнне відновлення України неможливе без добувної галузі

28 листопада закінчився The Raw Mаterials Hackathon: Change4Future, де вчені-геологи представляли стартапи у сфері пошуків та розвідки родовищ корисних копалин та їх добування, переробній галузі металургії та оптимізації процесу переробки відходів. 

І знаєте, яка наразі найголовніша проблема серед молодих спеціалістів? Навіть не відсутність світла, від якого залежить функціонування добувної галузі, і не логістика. А люди, які тримають галузь на плаву. 

Добувній галузі катастрофічно не вистачає спеціалістів. Сьогодні ситуація така, що навіть на діючих добувних підприємствах один спеціаліст виконує обов’язки трьох чи навіть чотирьох людей. Це неприпустимо навіть за умов, що людина знається на тому, що виконує. Має бути чітке розмежування обов’язків, аби якість роботи на добувних підприємств не псувалася. А тут знову я повертаюся до питання – брак спеціалістів. Як цього уникнути?

Популяризувати гірничі спеціальності.

І це стосується не лише розповідей студентів з агітками про те, яка чудова галузь добувної промисловості, а і підвищення рівня значущості геологічних і гірничих професій в країні. От як наразі юристи, економісти, бухгалтери. Таким спеціальностям навіть реклами не треба. Щороку набір просто переповнений, бо люди заздалегідь знають, що на них чекає: доволі стабільний робочий день, дохід і теплий офіс. Чим не можуть похвалитися геологи, гірники, маркшейдери та геодезисти. Там все навпаки: бруд, дощ, мороз або палюче сонце, часто – щоденний ризик для життя. Будьмо чесними: це не завжди великі зарплати. Часто їх немає місяцями. 

Звідси – старіння професії. У більшості випадків сьогодні геологами працюють спеціалісти, які розпочали свою роботу ще за радянських часів. Не виключено, що «старіння» професії пов’язано саме з її непривабливістю серед молоді. 

3 2015 року в українських ВНЗ скасовано спеціальність «геолог» і об‘єднано в «Науки про Землю». Що, звісно, не зробило професію популярнішою. Навіть попри те, що підготовку геологів провадять у 20 українських вишах. 

А ще – очікування/реальність від геолорозвідки. Коли компанія купує дозвіл на видобуток золота – а там – залізо. Що далі? Втрачені кошти, мільйонні збитки. От і вся романтика гірничих професій.

Це потрібно виправляти навіть під час війни, адже післявоєнне відновлення неможливе без добувної галузі, а остання – без зацікавлених спеціалістів. І якщо спеціалістів має ростити сама галузь, то розвиток видобування можливий лише за сприяння держави. Точніше, комплексу дій з боку держави: 

1. Проведення повторної геолорозвідки шляхом відновлення масштабних державних геологічних робіт і стимулювання приватних розвідувальних робіт.

Чому це важливо? По перше, дедалі частішими є випадки, коли держава або не має нових перспективних лотів у надрокористуванні для продажу на аукціоні, або виставляє такі, розвідка стосовно яких проводилася ще за радянських часів, і на сьогодні геологічна інформація щодо них безнадійно застаріла. Внаслідок цього, інвестор сплачує колосальні кошти за дозвіл, вкладає кошти у пробне буріння і виявляє, що на ділянці відсутні запаси заявленої економічної рентабельності.

Довідково: ТОВ «Спис Україна» у 2021 році за 5,7 млн грн придбало спецдозвіл №5126 на стратегічно важливі руди золота, площа Жовтоводська. Згідно широко пропонованого державою інвесторам «Інвестиційного атласу надрокористувача», золоторудна мінералізація ділянки 1,22-2,78 г/т золота, min 0,8 г/т. Але, почавши у 2021 році роботи, ТОВ «Спис Україна» виявило, що кількість золоторудних запасів абсолютно не відповідає заявленій у атласі і є нерентабельною, натомість є лише незначні поклади залізистих кварцитів. 

По-друге, поновлення загальнодержавних геологічних робіт сприятиме розвитку мінерально-сировинної бази країни, підвищить достовірність геологічних даних і рівень довіри інвесторів до перспективних об’єктів надрокористування. А відповідно стимулюватиме бажання приватних добувних компаній вкладати кошти у подальші розвідувальні роботи.

Це в кінцевому випадку сприятиме збільшенню видобутку корисних копалин, які служитимуть на благо держави і навіть попри війну наповнюватимуть держбюджет. Звісно, йдеться про підконтрольні Україні території. 

Таким чином розвиватимуться і суміжні галузі: логістика, транспортна галузь, порти, залізниця тощо. Адже, один геолог загалом формує 48 суміжних професій. 

2. Розсекречення наявних запасів корисних копалин.

У грудні минулого року РНБО зняла гриф секретності з запасів літію в Україні. Інформацію перемістили до категорії «З обмеженим доступом», але це був неабиякий крок на користь добувної галузі. Вже майже рік питання літію на паузі. Гриф секретності впроваджувався за радянських часів, і це було нормально за радянської політики. 

Тепер, коли країна точно відмовляється від усього радянського та російського, це треба зробити і у добувній галузі. Бо навряд чи вдасться утримати спеціалістів вдома, якщо інформація про запаси копалин критичного значення часто засекречені. За умови розсекречення запасів корисних копалин, до України заходитимуть іноземні інвестори, які найматимуть українських геологів на роботу. 

3. Удосконалення законодавчої бази в галузі надрокористування.

Хакатон показав, що ідеї учасників були значно сильнішими і значно випереджали законодавче підкріплення. Особливо це стосується проєктів з удосконалення процесу пошуків і розвідки родовищ корисних копалин. Зазвичай, такі розробки покликані за допомогою використання різноманітних геофізичних, геохімічних, літологічних методів спростити пошук і оконтурення продуктивних покладів. Тим самим значно зменшити обсяги розвідувального буріння і скоротити витрати на нього. Для інвестора це дуже привабливо. А як щодо "легітимності" отриманих таким чином геологічних даних? Чи будуть такі дані сприйняті Державною комісією по запасах України і Державною службою геології та надр? Адже чинні інструкції передбачають певну щільність мережі розвідувальних виробок (свердловин, зачисток, шурфів, канав), лише за дотримання якої, запаси тих чи інших корисних копалин будуть затверджені. У результаті більшістю таких розробок українських вчених, розробників і ентузіастів користуються за кордоном. А, як відомо: де попит, там і пропозиція.

4. Стимулювання розвитку дослідницьких програм у галузі.

Це можуть бути різні формати. Наприклад, гранти від держави чи бізнесу або конкурси. Спільні проєкти видобувних підприємств і дослідних інститутів, вищих навчальних закладів, R&D–центрів. Можна врешті перейняти позитивний досвід тієї ж Європи, до якої з початку війни почався відтік кваліфікованих українських кадрів. Європа, бажаючи підтримати Україну, створила декілька грантів для наших спеціалістів. Лише програма підтримки досліджень для українських докторантів різних спеціальностей зібрала 400 заявок від наших громадян.

Університети Німеччини, Австрії, Франції, Чехії відкриті для наших викладачів, аспірантів та студентів. Вітчизняних геологів охоче беруть на роботу до польських профільних вишів. Окремі програми з підтримки наших профільних спеціалістів надала Геологічна служба Словенії. Скільки таких професіоналів повернеться в Україну, скільки ще може виїхати? Запитання залишається відкритим. І питання навіть не у війні, а у стимулюванні до навчання геологів і популярності спеціальності за кордоном. 

5. Налагодження співпраці з надрокористувачами та бізнесом.

З бізнесом можна і треба працювати спільно. Лише тоді відбуватиметься розвиток добувної галузі в Україні. Лише за спільної відповідальності обох сторін можна говорити про те, що галузь розвиватиметься.

Величезний крок назустріч надрокористувачам держава зробила, коли ухвалила законопроєкт №4187, над якими добувна галузь та влада працювали понад 2 роки.  Так, коли президент підпише закон, за 3 місяці між його опублікуванням та набранням чинності ще буде багато роботи над підзаконними актами, але це допоможе державі протидіяти самовільному використанню надр, спростить доступ надрокористувачів до земельних ділянок та геологічної інформації, а також зменшить кількість документів для отримання надрокористувачами спецдозволу. 

У нас є ідеї для розвитку галузі, ми можемо ростити вчених вдома. Але це відбудеться лише за спільної співпраці держави, бізнесу, науково-дослідних та навчальних закладів. Завдання №1 – створити умови для її досягнення.