Нині добратися в зону бойових дій непросто. Зійшов сніг, а разом із ним «розтанув» асфальт. Якщо ще восени латки трималися в ямках того, що лише називається терміном «дорога», то тепер від них не залишилося і сліду. Але вдень і вночі тисячі автомобілів продовжують рухатися по аварійним ділянкам, остаточно їх знищуючи.
Для Олександра Єременка таких поїздок в найгарячіші точки було дуже багато. Проте про них він згадує з гумором та ностальгією, нині лише емоційно висловлюється міцними словами. Тягнутися кілька годин на стокілометровому відтинку дороги між Чугуєвом і Донецькою областю не лише фізично, а й морально дуже тяжко. Кілька десятків різких гальмувань, кілька десятків разів амортизатори «пробивалися» до обмежувача, фаркоп викрешував іскри по решткам асфальту. Проте їдемо, їдемо…
Волонтерська група «Час змін» знову вирушила на Схід. Везли генератори, пральну машину, кількадесят кілограмів свіжого м’яса, ковбас і субпродуктів, антени на радіостанцій, акумулятори, консервовані овочі та гуманітарну допомогу для дітей одного із сіл Донецької області. Добре, що кістяк групи твердий і слова та фрази «небажано», «неможливо», «воно вам треба?» й «не варто» лише спонукають до дії. «Допресовуємо» все, що було зібрано за два тижні. Бійці чекають…
Крім поганої дороги, є й погані поліцейські. Блок-пост поблизу Слов’янська ледь не став місцем серйозної лайки між представником правоохоронних органів і нашим екіпажем. Добре вгодований здоровань береться перевіряти наші документи. Гортає паспорти, роздивляється техпаспорт, просить показати страховку. Ми розказуємо, що веземо гуманітарні вантажі в Авдіївку для потреб 72-ї ОМБР. Він ніби слухає, а потім зі словами: «А гдє ваша ліцєнзія на пєрєвозку пасажирав і грузав? С’єзжайтє, будєм разбірацца!» тицьнув рукою в бік узбіччя й побіг перевіряти автобус «Москва – Краматорськ».
До речі, а ви знали, що напрям на Москву один із найпопулярніших на Лівобережжі? Починаючи з Полтави можна бачити рекламу рейсів у Москву (Білокам’яну, Москвабад, Запорєбрік-сіті, столицю Мордору, вибирайте, що до смаку). А самі автолайнери, майже завжди, їдуть із заповненим салоном.
Тож наш нехудий перевіряльник швиденько перевірив автобус і вже намірився бігти до нас «разбірацца», але тут підійшло кілька нацгвардійців із запитаннями про причину зупинки. Повторюю їм сказане і один із них повернувся до поліцая: «Якого х…а тобі від них потрібно? Це ж волонтери!» Пузатий «копчик» злісно глипнув на нас: «Ну чєво сразу нє сказалі?» й круто розвернувшись пішов до наступного автомобіля. Пост пройдено.
Донбас зустрів сонячною, приємною дниною. Багато людей з вудками поспішали на річку, ще більше на ринки, а от звірина не поспішає нікуди. Мало того, що зайці й лиси лінькувато перебігають дорогу, так ще й фазани настільки знахабніли, що їх доводиться буквально ногами зганяти з дороги. Вийдеш, помилуєшся на строкатих птахів, які допитливо наставляють на тебе намистини очей, потім різкий рух і, фр-р-р-р, пернаті розбігаються степом.
Швиденько передавши «гуманітаркою» школу, хлюпаємося багнюкою до зенітників. У них саме в розпалі ПГД – парко-господарський день. Гребуть хлопці мітлами земляні й бетонні долівки свого тимчасово житла, розпалюють баню, готують до прання брудну білизну та однострої. Це вже робити буде важко, бо бруду значно побільшало після потепління, а прання відбувається вручну. Дивимося технічні умови для можливого підключення пальної машини. Вони є, тож потрібно десь роздобувати «пралку». Та, що стояла в «бусі» призначена іншим. Ех, жаль, але слово порушувати не будемо. Даємо обіцянку посприяти в даному питанні, а поки розвантажуємо частину м’яса і овочів. Натомість нам в руки перекочовують горнята з кавою. Насолоджуємося смаком і чистим повітрям. Говоримо про потреби і нотуємо їх. Тиснемо руки і рушаємо далі. Ранок минає, а нам ще ого, скільки точок на маршруті потрібно проїхати.
І знову блок-пост. Ні разу тут не було проблем, але все буває вперше. Перевірка паспортів, запис персональних даних, кодів телефону, звірка даних. Вартові ввічливі. Нашорошивши вуха, по уривкам розмов, вловлюємо, що ловлять якогось сепаратюгу, що був помічений на підконтрольній Україні території. Нарешті дають сигнал на проїзд. Ми рушаємо і через півгодини… нас знову зупиняють на такому ж посту. Тепер все серйозно – з оглядом і обнюхуванням собакою. Пес привітно махає хвостом, але ретельно нюшить в салоні й багажному відсіку. На ковбасу і м’ясо не спокушається. Розумник.
Нарешті Авдіївка. Біля кокосохіма полегшуємо наш вантаж на пральну машину. На комбінат і з комбінату снують потяги. Вагони, в рухомому складі, російської держкомпанії ОАО «РЖД» (Российские железные дороги). Вони наповнені вугіллям і коксом. Намагання сфотографувати ці перевезення швидко нівелювалися кремезним і голомозим охоронником комбінату.
До «промки» під’їхали без проблем. Вдень тихо. На шлагбаумі, який перегороджує в’їзд до позицій табличка з повідомленням, що проїзд може бути тільки для «справжніх пацанів». Навколо контрольного пункту зруйновані будинки і поламані кулями та розривами боєприпасів дерева. Невдовзі з позицій приїздять СПРАВЖНІ ПАЦАНИ. Без іронії так і є. Вантажимо їм в «таблетку» генератор, овочі, м’ясо, ковбаси, чай, каву.
Натомість хлопці тягнуть в наш бік досить важкого мішка, який глухо-металево побрязкує. Це «сувеніри» для нашої волонтерської групи. В мішку лежать осколки від різного роду смертоносних предметів, а також кілька бляшанок від тушкованого м’яса, виробленого в Москві для Міноборони і маркованого «Не для продажи».
«Ще кілька тижнів тому міг би запропонувати «зомбіка» вам підігнати, – похмуро жартує військовий з позивним Злий і махає вбік рукою, – он там лежало пару екземплярів. Не хотіли їх «сепари» забирати, то вони всихали там і смерділи. Забирали тіла українська громадська організація, вони кваліфікуються на таких справах. Зараз тихо, а з вечора починає танк стріляти по наших позиціях і по місту. Нам нові інструкції передають «Укривайтеся!». Не ковдрою, хе-хе, а ховатися в бліндажі та інші укриття. Такий от розвиток від команди «Спостерігайте!». На наше питання про “отвєтку”, боєць відповідає, що давати потрібно адекватну відповідь: на обстріл із градів – градом; із САУ – САУ; із танків – танками.
Теревенимо ще про незначущі дрібниці, складаємо список потреб і рушаємо на відбиту у ворога базу відпочинку «Царская охота», бо туди є адресна передача. Цю базу спостерігали в біноклі з «Бастіону» й «Бутівки», коли вона була захоплена бойовиками. Тепер туди можна проїхати волонтерським авто. Житловий масив закінчується і ми вже на дорозі серед рідколісся. Зовсім недалеко від межі Авдіївки поперек полотна перекинуто шлагбаум, біля якого всівся, погладжуючи автомата, вартовий.
Далі проїхати зась. Але й не потрібно, бо адресат вже поспішає забрати ящики.
А нас зацікавила конструкція бронебашти. Яку встановлено на бетонних блоках. Таких чимало є по блок-постах. Роздивляємося її з усіх боків, постукуємо по броні, ляпаємо дверцятами амбразур. Вартові споглядають наші дослідження з усмішкою, але застерігають відходити хоч і на кілька метрів у ліс. Міни. Цікавість до ледь видимих стежинок одразу пропадає.
І ось Авдіївка вже позаду. Прогуркотів у бік окупованої Ясинуватої черговий потяг і лише дим з труб коксохіму нагадує про невеличке містечко біля Донецька. Наш автомобіль крутиться між полями і лісосмугами в напрямку села Х. Головне – не пропустити потрібний поворот, а так вже звикаєш, що за кілька кілометрів, навіть в погану погоду, видно житлові квартали Ясинуватої чи Горлівки. Просто потрібно не дивуватися близькості непідконтрольних територій.
На блок-постах нам не дивуються, але й не дуже радіють. Все ж таки зайва відповідальність. Документи перевіряють у кожного, хто прямує у село Х. Воно й не дивно, за околицями «сіра зона» про яку місцеві мешканці казали так: «Ви можете пробувати проїхати навпростець до Новобахмутки, але ВАМ (з наголосом саме на це слово) краще туди не потикатися». Не будемо, сонце хилиться до горизонту і блукати поночі тамтешніми полями задоволення сумнівне.
Ми приїхали в медпункт до Юлії, дівчини з цікавою долею.
Останній пункт доставки гуманітарного вантажу – табір самохідної артилерії. Попутно передаємо матеріальний привіт Інні Кравцовій з медроти. Вона закінчила білоцерківський медичний коледж і нині перебуває в «зоні АТО», тож її колеги з альма-матер вирішили підтримати дівчину, а ми раді доставити коробки.
Артилерія нас чекала. А ми теж раді були побачити вправних гармашів. Та й годованці солдатів, півдесятка різномастних котиків, вже повиростали і всіляко розважають вояків, хоча іноді роблять капості. «Он диви, – показує рукою на двох кошенят прапорщик, – руденьке – то Моторола, а чорненьке – Гіві. Кілька днів тому до нас теж приїздили волонтери. Привезли багато смачного. Була й домашня ковбаса. То ці двоє витягли її вночі з каструлі й з своїми братанами зжерли. Думаю, ну що воно так ковбасою пахне у сні? Прокинувся, а вони вже те кружальце дочавкують».
Швидко звільняємо вантажний відсік «буса» і йдемо пити каву. Кавою не обходиться і на столі стоять тарілки з паруючими варениками. В кількох військових сумні очі. Виявляється, що сьогодні терміново потрібно відбути в інше місце, тож покуштувати свіженького м’ясця і поласувати ковбаскою від антонівського м’ясокомбінату їм не випадає.
Такі ж само сумні очі і в красивенного собаки породи шарпей. Він припнутий до дерева на вулиці, хоча раніше проживав в зручному кубельці у хаті. Виявилося, що пса погодували кислим молоком і бідна тварина влаштувала «газову атаку». Половина особового складу батареї не змогла перебувати в одному приміщенні із собакою і поставила ультиматум про тимчасове відселення представника canis venaticus. Але скоро пса реабілітують і його вимушена «еміграція» закінчиться.
За варениками точиться розмова про бойові дії. На жаль, важкі поранення отримав коригувальник. «Ех, він дуже добре з цифрами дружив, – бідкаються побратими. – осколки від снаряду посікли йому бік і спину, втратив багато крові. Тепер ми трохи сліпуваті. А так можна було б влаштувати полювання на «блукаючі» танки росіян. Вони часто змінюють позиції, стріляють із закритих укриттів, але ми могли б накрити квадрат. Ми вже добре вивчили місцевість і пристрілялися».
Пізно ввечері збираємося додому. Перед від’їздом нам приносять коробку в якій попискують двоє кошенят. «Моторола і Гіві залишаться, – каже артилерист, – а цих двох заберіть. Прив’язався я до одного дуже, а другого дружина товариша з Фастова забере. Тваринки – то одне з найціннішого, що у нас є».
Так і доїхали. Спочатку котики трохи бешкетували, але потім вклалися спати у нас на грудях і сопіли аж до Білої Церкви. Ось так і вивезли найцінніше з Донбасу, а Гіві з моторолою залишилися допомагати бити сепарів.
