У Франції вимальовується трійка кандидатів, що змагатимуться за пост президента навесні. Ними є лідерка “Національного фронту” Марін Ле Пен, консерватор Франсуа Фійон та соціаліст Франсуа Вальс, який склав повноваження прем'єра, аби взяти участь у виборчій
У Франції вимальовується трійка кандидатів, що змагатимуться за пост президента навесні. Ними є лідерка “Національного фронту” Марін Ле Пен, консерватор Франсуа Фійон та соціаліст Мануель Вальс, який склав повноваження прем'єра, аби взяти участь у виборчій гонці.
Для самої Франції найбільшу загрозу несе обрання Мануеля Вальса. Вальс — не просто соціаліст зі стажем. Він поєднує у собі риси вольового політика з особливою прихильністю до руйнівних для Франції і всієї Європи ідей. Когось можуть ввести в оману його “антиісламістські” заяви. Але вони не мають нічого спільного зі здоровою реакцією на мігрантське вторгнення. Вальс — прихильник жорсткого секуляризму. Його риторика відповідає другому етапу ліво-ліберальної стратегії, котра полягає в тому, аби використати мігрантів, зокрема мусульман, для руйнування найменших залишків традиційної Європи, а потім позбавити найелементарнішої традиційності і їх самих. Крім того, Вальс є загрозою не лише для Франції, але й для всієї Європи, адже відомий як прихильник ще більшої централізації ЄС (зокрема фінансової).
Образ Марін Ле Пен як “ультраправого” політика — не більше, ніж ярлик, накинений їй мейнстрімними творцями суспільної думки. Якщо її батько, Жан-Марі Ле Пен, дійсно вів “Національний фронт” націоналістичним і доволі консервативним шляхом, то Марін не демонструє ніякої ідеологічної принциповості. Даючи поняттю “праві популісти” хоч якесь право на життя, його в першу чергу слід застосувати до нинішнього “Національного фронту”. Схоже на те, що Марін Ле Пен лише спекулює на проблемах французького суспільства, не маючи ніяких стійких світоглядних принципів. Навпаки, ці принципи їй замінило максимальне пристосування під ліберальну ідеологію. Яскравий приклад ідейного виродження “Національного фронту” — призначення радником Марін Ле Пен відомого ЛГБТ-активіста Себастьяна Шеню. Українцям неважко пригадати, як російська пропаганда ліпила образ “неонацистів” із ющенківської “Нашої України”. Щось подібне ми бачимо й у випадку Марін Ле Пен: хоч до послідовних правих поглядів їй надзвичайно далеко, навіть елементарна відповідь на суспільні запити (при цьому добряче відкоригована згідно з нормами політкоректності) дає привід навішувати ярлики “ультраправого політика”.
Франсуа Фійон, якому сьогодні приписують найбільші шанси на перемогу, не має такого штучного “ультраправого” іміджу, як у Ле Пен. Водночас він характеризується схильністю до ціннісно-етичного консерватизму. Наскільки ця схильністю є міцною — окреме питання. Що стосується міграційної проблеми, то Фійон займає помірковану антимігрантську позицію.
Як уже було сказано, найбільший ризик для Франції несе обрання Вальса. На щастя, у нього не так багато шансів, як у його “правих” конкурентів — цьому посприяла провальна у всіх відношеннях політика Франсуа Олланда (котрий очолив антирейтинг французьких президентів із найменшою довірою суспільства). Проте обрання Ле Пен або Фійона навряд чи забезпечить здійснення якогось радикального “повороту праворуч”. Ідеологічна мімікрія Ле Пен не викликає ніякої довіри, а Фійон більш за все не наважиться на якісь революційні кроки. Обрання Трампа з його розмитою ідеологічною платформою все ж таки відкрило дорогу до влади релігійним консерваторам, натомість у випадку перемоги Фійона повторення чогось подібного виглядає малоймовірним. Можливо, головний резон від перемоги Фійона полягатиме в тому, що Франція відмовиться від політики централізації Євросоюзу або ж навіть почне сприяти децентралізаторським тенденціям.
Якщо мислити мейнстрімними категоріями, то хоч Ле Пен, хоч Фійон є “проросійськими”. Перевага Фійона (у цій системі координат) полягає у тому, що він є самостійним політиком (без “маріонеткового” бекґраунду як Ле Пен), а його “проросійськість” спирається на власний політичний досвід і прагматичні розрахунки. Прагматизм у ставленні до Росії не є якоюсь візитною карткою поміркованих правих типу Фійона. Скажімо, у цьому прагматизмі від Фійона не сильно відрізняється ще один кандидат-соціаліст Жан-Люк Меланшон.
У той час, коли французи обиратимуть поміж лівою небезпекою та примарними надіями на відродження, українцям слід розуміти, що наша доля вирішується не в якійсь із країн Заходу, а тут, в Україні. Франція і без Фійона або Ле Пен протягом російсько-українського конфлікту займала позицію, котра має небагато спільного з нашими національними інтересами. “Нормандський формат” за участі Франції та Німеччини завів Україну в глухий кут.
Тому слід розмежовувати дві речі: цінність політичних змін на Заході самих по собі (відповідно до того, чи сприяють вони оздоровленню Західної цивілізації, чи, навпаки, шкодять) і готовність офіційного Києва самостійно боронити національні інтереси. Якщо виходити з позицій України, що прагне самостійно вершити власну долю, навіть маленькі здійснені на Заході зрушення “праворуч” варто оцінювати як такі, що мають у собі позитивну складову: ми — частина Європи і, мислячи категоріями національного інтересу, мусимо також мислити загальноєвропейськими категоріями. Якщо ж виходити з позицій України як своєрідного “васала” нинішніх ліберальних демократій на Заході, то тоді краще взагалі не цікавитися тамтешнім політичним життям. Україну завжди буде кому геополітично “підібрати”, якщо Київ не горітиме жагою власновладства.
