Схвалення Міністерством освіти і науки навчально-методичного посібника до навчальної програми “Сімейні цінності” викликало неабиякий шквал різких звинувачень. Щоправда, усе, на що спромоглися “критики”, — це виривання тез із контексту, висміювання їх, наві
Схвалення Міністерством освіти і науки навчально-методичного посібника до навчальної програми “Сімейні цінності” викликало неабиякий шквал різких звинувачень. Щоправда, усе, на що спромоглися “критики”, — це виривання тез із контексту, висміювання їх, навішування ярликів (“сексизм” і т.д.), а також залякування своїх читачів можливістю приходу “патріархального рабства”.
Не індоктринована феміністичними ідеями людина, самостійно ознайомившись із текстом методички, не знайде у ній нічого такого, що відповідало б духу страшилок, якими протягом останніх декількох днів рясніли українські ЗМІ. Можна дискутувати з окремими тезами. Можна ставити питання про те, наскільки у принципі ефективним може бути використання школи у справі різностороннього виховання особистості. Але знайти у методичці якесь женоненависництво дуже важко. Навпаки, її автори проявили глибоке розуміння природи жінки, цінності її покликання, особливостей її самореалізації.
Реакція ЗМІ та блогосфери на схвалення МОН методички укотре ілюструє сформованість в Україні “малого народу”, що прагне узурпувати суспільну думку, аби нав'язувати суспільству відверто деструктивний комплекс ідей та цінностей.
Можна було б детальніше зупинитися на аналізі тез, якими оперують противники викладених у методичці думок. Але наразі звернемо увагу на зразок реагування на методичку представниками крайньо лівого дискурсу.
30 жовтня свої “п'ять копійок” у цькування авторів навчально-методичного посібника вставив рупор українських марксистів “Політична критика”. Сайт опублікував статтю Людмили Малес під заголовком “Ласкаво просимо у моє приватне?” Аргументи Малес мало чим різняться від тез, які ми можемо зустріти у більш ліберальних, мейнстрімних виданнях. Але звертає на себе увагу сама постановка проблеми. Авторка критикує ініціативу МОН через, нібито, неправомірне втручання школи у сферу приватного. Правомірність такого втручання і справді можна ставити під сумнів. Проте цього явно не мають права робити прихильники лівих ідей.
Ліві самі безупинно говорять, що особисте — це політичне. Ось уже півстоліття одним із напрямів діяльності нових лівих є біополітика. Уже з огляду на це захист приватності від будь-якого втручання держави виглядає дуже непослідовним. Але мова йде саме про питання приватного і державної школи, а у цій площині позиція Малес виглядає справжнісіньким лицемірством. Навряд чи авторка та її однодумці захищали б приватність, якби в українських школах масово запровадили уроки сексуального виховання та гендерної рівності (з метою ранньої сексуалізації дітей, нав'язування їм фемінізму, гендерної ідеології та толерантності до ЛГБТ). Навпаки, ліві активно відстоюють запровадження таких освітніх курсів. При цьому слід розуміти, що якраз ці курси являють собою приклад дуже грубого і некоректного втручання школи у сферу інтимного, адже перетворюють її у інструмент нав'язування дітям неприродних норм.
Нарешті, допис Людмили Малес може лише насмішити, якщо взяти до уваги той факт, що для гіперболізація значення школи у процесі виховання дітей для ліваків є не просто тактичним засобом, але й одним із принципів. Це переконливо доводить приклад країн, де ліві багато років контролюють освітню сферу (країни Скандинавії, Франція). Скажімо, французькі міністри освіти Вінсент Пельон та Наджат Валло-Белькасем відверто заявляли, що їхня мета — максимально усунути батьків від виховного процесу на користь школи. Для них це не просто прийом, спрямований на покращення ідеологічної обробки дітей та молоді — це ще й слідування ідеям, закладеним ще Марксом. Руйнування міцної сім'ї і передача її функцій суспільству не перестає бути одним із важливих завдань марксистів ось уже півтора століття.
Отож, опублікована “Політичною критикою” стаття є черговим свідченням непослідовності і використання подвійних стандартів, до яких вдаються ліваки і ліберали. Хоч актуальності питання про коректність і ефективність відповідної шкільної програми це не скасовує.
В ідеалі, головним інститутом виховання дітей має бути сім'я (попри ряд нюансів). Але реалії українського сьогодення є такими, що далеко не в кожній сім'ї дитина має змогу засвоїти адекватні цінності і моделі поведінки. Уже сам факт, що з'явилася ідея формувати “сімейні цінності” поза межами сім'ї, свідчить про малоприємний стан речей. Ще в радянські часи інститут сім'ї зазнав дуже важкого удару. Руйнації зазнали традиційні гендерні ролі. Можна було спостерігати ганебний факт мінімалізації ролі чоловіка у виховному процесі (зокрема, синів). Додатковим чинником, що сприяє кризі маскулінності і фемінності, а також відсутності адекватних для наслідування моделей сімейного життя, є значне поширення неповних сімей.
За таких умов наявність шкільних курсів сімейного виховання справді може відіграти позитивну коригуючу роль. Лиш не варто переоцінювати потенціал цих курсів. Адже їх у багатьох випадках будуть викладати люди, які самі є далекими від бажаних уявлень про сім'ю.
Сьогодні українська сім'я, українські чоловіки і жінки знаходяться у кризовому стані. А це вимагає і від держави, і від інших суспільно важливих інститутів розробки і впровадження комплексної програми повернення до органічних засад.
