Існує декілька вагомих причин експлуатувати тематику революції 1956 року. Передусім, ця революція має яскраво антиросійський характер. Тому було б логічно використати її річницю для плекання в Угорщині антиросійських настроїв. З іншого боку, слід враховува
Одним із трендів сучасної міжнародної політики є застосування soft power — “м'якої сили”. Soft power передбачає формування власного привабливого образу серед певних цільових груп або усього суспільства країни-об'єкта зовнішньополітичного впливу. Інакшими словами, застосування політики м'якої сили полягає у культурній (у найширшому значенні) експансії, розрахованій на подальше добровільне входження об'єкта впливу у орбіту геополітичних інтересів суб'єкта.
Безперечним лідером у використанні soft power є США. Росія також намагається активно застосовувати цю доктрину. І справа тут не обмежується концепцією “Русского мира”. Істотною рисою російської політики м'якої сили є її радикально прагматичний (аж до безпринципності) характер. Попри те, що існування Євросоюзу у нинішньому форматі поки що лишається вигідним для Москви, вона залучає до своєї орбіти євроскептичні сили правого спрямування. Паралельно вона має підтримку з боку окремих крайньо лівих політичних сил Європи. Застосування логіки доктрини soft power є притаманним і для менш потужних держав: від регіональних лідерів, які намагаються посилити власну геополітичну вагу, до держав, що прагнуть вибудувати паритетні відносини з сусідами. У відповідності до спадання геополітичної ваги держави знижується і потужність її культурно-політичних впливів, але сам принцип, покладений в основу доктрини soft power, залишається незмінним.
На цьому тлі вражає цілковита пасивність нинішньої України. Особливо — у площині взаємин із сусідами.
Наглядний приклад того, як Україна втрачає можливості налагодження культурно-політичних мостів із сусідами, є байдужість і нинішньої влади, і недержавного сектора до шістдесятої річниці Угорської революції.
Існує декілька вагомих причин експлуатувати тематику революції 1956 року. Передусім, ця революція має яскраво антиросійський характер. Тому було б логічно використати її річницю для плекання в Угорщині антиросійських настроїв (з фокусуванням на специфіці путінського режиму як своєрідної реінкарнації більшовизму). З іншого боку, слід враховувати два моменти: значення Угорщини як союзника і ризики, пов'язані з Закарпаттям. Угорщина для України — це чистий потенціал. Питання лиш у тому, як він реалізується: сприятливо чи несприятливо для нас. За таких умов вдала експлуатація тематики революції 1956 року може внести свою лепту у реалізацію цього потенціалу у сприятливому для нас руслі. Історичний ґрунт для цього наявний.
Попри негаразди, що існували в минулому, після Другої світової війни український визвольний рух та антикомуністичні сили Угорщини пішли на зближення. Представники Угорщини брали участь у діяльності створеного з ініціативи ОУН Антибільшовицького блоку народів. Практичним виміром зближення стала участь представників українського визвольного руху в угорських подіях 1956 року. Закордонні частини ОУН переправляли до Угорщини своїх бойовиків (зокрема, ветеранів УПА). Куратором операції був шеф Служби безпеки ЗЧ ОУН Іван Кашуба. За деякими даними, з українських бійців було сформовано аж два батальйони, що взяли активну участь у боях за Будапешт.
На жаль, навіть на рівні академічних досліджень тема “українського сліду” Угорської революції залишається маловідомою. Про неї є згадки лише у кількох монографіях, зокрема у роботі Д. Вєдєнєєва та Г. Биструхіна “Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій” (Київ, 2007). Відтак маємо невтішну ситуацію навіть базовому рівні. Натомість тема участі українців у подіях Угорської революції потребує максимально широкого висвітлення.
Передусім варто було б надолужити брак академічного висвітлення проблеми. Над цією темою мали б працювати не лише українські історики (з перспективою подальшого видання праць в Угорщині), але й угорські дослідники (бажано — на грантовій основі). Дослідницька праця повинна була супроводжуватися максимальною публічністю. Далі мали б іти серії науково-популярних публікацій. Нарешті, варто було б задіяти класичний засіб політики пам'яті — встановлення монументів та меморіальних дошок (в Угорщині, на Закарпатті, на малій батьківщині ідентифікованих українських добровольців).
Зрозуміло, що реалізація щойно сказаного не принесла б якоїсь колосальної користі (важко за один рік компенсувати довготривалу відсутність систематичної роботи). Але це був би початок налагодження мостів культурної співпраці. На жаль, до цього налагодження нам дуже далеко.
