Або чому досі не вдалась жодна реформа в українському АПК.
Основна проблема української аграрної політики – заходи до реалізації відбираються за принципом «за усе хороше проти всього злого», без урахування контексту та доцільності.
Іноді в одній пропозиції українські чиновники та/або експерти поєднують риси одразу декілька політичних концепцій та/або проектів. І тому в українській аграрній політиці за останні 28 років такі не вдалось досягнути бажаного балансу сил, не те що «загального блага» для всіх.
Наприклад, старт ринку ріллі в Україні побудований на основі концепції «суспільного договору» - себто під впливом експертів-«просвітителів» політики та населення мали дійти спільної згоди про те, що вільний обіг сільськогосподарської землі – потрібен. Цікаво, що в першоджерелі, себто в праці «Про суспільний договір» Жана-Жака Руссо, є така фраза: «Право, яке має кожна приватна особа на власну землю, завжди підпорядковане тому праву, яке община має на усі землі, без чого не було б міцності у суспільних зв’язках та дійсної сили у здійсненні суверенітету». Виходить, що прихильники «земельного мораторію» у всій своїй риториці буквально слідували словам Руссо. А прихильники ринку землі – скоріше слідували концепції «цивілізаторської мети політики», котра скоріше притаманна філософії стоїцизму, а не філософії Просвітництва.
Під час дискусії про можливий запуск ринку землі пропонувались різні варіанти так званих «пілотних продажів» ріллі. Це – наслідування не лише так званого «Ніжегородского експерименту», тобто коли в Ніжегородській області тодішній губернатор Боріс Нємцов зміг організувати локальний ринок ріллі без відповідного загальнодержавного законодавства. Це – і наслідування концепції «децізіонізму», тобто права правителя приймати рішення у виключних обставинах без суспільного схвалення. Втіленням концепції «децізіонізму» стала навіть та сама земельна реформа Столипіна. Вона відбувалась за фактичної відсутності законодавчого та представницького органу в країні (себто Державної Думи Російської імперії).
Є така собі «гідравлічна теорія» заснування держави, тобто – коли основою для заснування, чи ж перезаснування державності ставали масштабні меліоративні проекти. Так було і з Давнім Єгиптом, і з державами Північної Італії у Середньовіччі. І в цьому ракурсі стає зрозуміліше, чому так насправді так і не відбулось відновлення меліоративних систем на Півдні України, що залишись у спадок від СРСР. Бо в дискурсі про цю проблему фігурувало лише питання значних економічних затрат на відновлення меліорації (від 1 до 4 мільярда доларів). Водночас, ніхто навіть не став припускати про політичні втрати, котрі настануть через невідновлене зрошення на Півдні України. Слід нагадати: в тій самій Бесарабії, де найбільше посохло озимини із-за посухи, в 2015 році росіяни намагались організувати черговий сепаратистський проект. Він провалився через банальне розкрадання грошей на операцію. Але нема підстав сподіватись, що росіяни не спробують повторити.
Криза коронавірусу оголила критичну потребу польських агровиробників у працівниках-мігрантах, зокрема українців. І це уже привід задуматись, а чи справді нам варто наслідувати Польщу при наших аграрних перетвореннях. Бо поки що схоже, що ми стали невільними жертвами впливу «м’якою силою». Так буває, коли якась спільнота не має власного сформованого погляду на світ.
Є певна категорія громадян, котра виступає за мінімізацію втручання держави в аграрний сектор, і водночас – апелює до поняття «ефективність агровиробництва». Але так ця категорія громадян протирічить сама собі та істині. Бо вперше поняття «ефективність агровиробництва» взяла собі на озброєння влада Франції першої половини 19 сторіччя, коли їм було потрібно «прорідити» прошарок опозиційних аристократів-землевласників.
Аграрне виробництво стало предметом і геополітичних концепцій. Наскільки ми їм будемо піддатливі, виключно від нас залежатиме.
Наприклад, Росія змагається, аби відібрати собі й звання «житниця Європи», завдяки збільшенню валу експорту зернових та олійних.
Ми йдемо на протифазі, центральна та місцеві влади намагаються допомагати виробництву «фермерських локальних продуктів із доданою вартістю». А ось це – наслідування геополітичного проекту «Європа регіонів», за яким у майбутньому (десь в 2030-х роках) кожен регіон відрізнятиметься хіба що видом продукції, яка виробляється. А сама Європа перестане бути сумою культур, та стане лише сумою виробничих об’єднань.
Коли профільне Мінагрополітики таки відновить своє існування, в штат міністерства треба буде запросити не лише управлінців, експертів та землеробів, але й політологів. Інакше ладу не буде
