Повні зали на мюзиклі «Чикаго» в Києві не тільки результат успішного піару.
Постановка ліцензованого мюзиклу «Чикаго» на сцені Національної оперети України у 2024 році стала не лише ефектною подією, а й певним проявом культурного спротиву в умовах війни.
Мюзикл «Чикаго» адаптований для Бродвею у 1975 році. В його основі - п’єса Морін Даллас Воткінс «Чикаго» (1926), яка висвітлювала процеси 1924 року для «Чикаго Триб'юн» проти обвинувачених у вбивствах Б'юли Еннан та Бельви Ґертнер. Оригінальна бродвейська постановка була номінована на кілька премій «Тоні», а у 1996 році мюзикл був відроджений на Бродвеї з оновленою хореографією, отримавши нагороди за найкращий відновлений мюзикл, режисуру та хореографію. Ну і звичайно, відома екранізація Роба Маршалла.
Керівнику Нацоперети Богдану Струтинському вдалося домовитися про ліцензію на мюзикл на пільгових умовах на рік. Умови ліцензії передбачали, що українська постановка має чітко дотримуватися багатьох регламентованих елементів: від драматургічного тексту та складу оркестру до особливостей мікрофонного ансамблю. Навіть висота сходинок на сцені мають чіткі заздалегідь визначені параметри.
Українська постановка вже майже рік збирає аншлаги, викликала дискусії не лише щодо якості номерів, шоу-ефектів, а й щодо її соціально-психологічної ролі. Чому саме цей мюзикл став хітом у країні, яка щодня чує повітряні тривоги? І як такі постановки можуть сприяти розвитку українського театру в довгостроковій перспективі?
Повні зали на мюзиклі «Чикаго» в Києві не тільки результат успішного піару. В умовах війни театр - це простір психологічного порятунку, де люди шукають відчуття нормальності. І «Чикаго» – це історія не тільки про розвагу і хаханьки.
Це і меседж про спотворену мораль, маніпуляції медіа, жінок, які беруть контроль над своїми долями, знаходять несподівані паралелі з реальністю України.
Війна поставила суспільство перед необхідністю переосмислення правди та брехні, цінності людського життя, ролі жінки в кризові часи. Роксі Гарт і Велма Келлі – героїні, які живуть у світі, де зло продається як шоу, а справедливість – поняття умовне. Для української публіки ця іронічна сатира на суспільство розваг набуває нового звучання. Війна оголила суперечності – героїзм і цинізм, жертовність і бажання наживи. Саме тому «Чикаго» відчувається не як втеча від реальності, а як дзеркало сучасності, хоча й у джазових ритмах 1920-х.
Театр в Україні традиційно тяжів до драми, а музичний театр здебільшого був представлений оперетою та академічною оперою. Мюзикли, особливо бродвейського формату, залишалися рідкісним явищем. Через сукупність факторів - брак фінансів, режисерський смак і технічні можливості. Однак за останнє десятиліття зміни є, хоч і не все так ідеально.
Масштабна сцена на сцені, а точніше дуже мобільна конструкція в київській версії захоплює в перші хвилини. Костюми - стильні, проте не завжди дотягують до елегантної мінімалістичності, як у бродвейському «Чикаго», де візуалка на мінімумі – чорний колір, стільці, оркестр на сцені – акцентуючи всю увагу на грі акторів та хореографії.
Режисерові Богдану Струтинському вдалося внести до регламентованої ліцензійної постановки "родзинку" – вуличні музиканти, що втілюють дух XX століття. Їхня присутність стала своєрідним містком між глядацькою залою та сценічним світом, стираючи межі між виставою та реальністю. Наприклад, перед початком дійства молоді артисти - міми створюють атмосферу карнавальної свободи. Вони активно комунікують з глядачами у фойє, розважають їх у в антракті, органічно лавірують між рядами, а також з'являються на сцені.
Якщо «All That Jazz» («Увесь цей джаз») відкриває виставу і задає чиказький вайб, то деякі вокальні номери вибиваються з формату "Чикаго" через ностальгічну манеру виконання окремих виконавців.
Зірковим ніби має бути соло Роксі Харт - «Roxie», де вона мріє про славу та визнання, але в цьому номері ще достатньо потенціалу для посилення динаміки образу.
Однак одним з найбільш ключових і потужних є номер «Cell Block Tango» («Танго з тюремного блоку»), де ув'язнені жінки розповідають свою історію.
Щодо хореографії, то найбільш глибокий за смисловим наповненням і вокально-хореографічною динамікою - "Танго з тюремного блоку" персоніфікує історії кожної з ув'язнених, поєднуючи елементи танго з театральною пластикою. Сміливо і дещо провокативно.
А от номер «We Both Reached for the Gun» («Ми обидва потягнулися за пістолетом») крісталізує маніпулятивний характер сцени, де персонажі виступають як маріонетки в руках адвоката.
Якщо чесно, в окремих епізодах хотілося б більш провокативності помноженої на привабливу зухвалість персонажів.
Напевно, «Чикаго» - не просто репертуарне оновлення для Національної оперети. Це своєрідний тест на зрілість. Права на постановку цього мюзиклу отримують лише ті театри, які доводять свій професіоналізм.
Отже, якщо колись ліцензована бродвейська постановка була чимось екзотичним, то наразі (хочеться вірити, що це стає нормою). І це означає, що український глядач буде дедалі вимогливішим, а театри – конкурентнішими. Запит на сучасний мюзикл сформований, і війна лише загострила потребу у високоякісному мистецтві.
