У зазначеному тексті я доводив, що правникам у своїх публічних виступах слід дотримуватися юридичної термінології та намагатися не застосовувати слова типу «колектор», «колекторська фірма», щоб ще більше не заплутувати і так не надто «підковане» юридично населення.
Розміщена на офіційному сайті міністерства Позиція, напевно, мала на меті прояснити ситуацію, але насправді ще більше її заплутала.
Так, Мінюст стверджує, що здійснення "колекторської" діяльності передбачає передачу банками «колекторським» організаціям права вимоги на користь банків виконання боржниками зобов’язань за кредитними договорами. У свою чергу, такі дії набувають ознак передачі банком "колекторській" організації своїх прав, які виникли на підставі кредитного договору. Далі Мінюст стверджує, що «колекторська» діяльність фактично є факторингом. Після чого згадується, що Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг вважається фінансовою послугою (стаття 4). А стаття 5 названого Закону передбачає право надавати фінансові послуги лише фінансовим установам, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичним особам – суб’єктам підприємницької діяльності.
Мінюст також висловлює думку про те, що співпраця банків з «колекторами» призводить до неправомірного розкриття банківської таємниці, оскільки до «колекторів» потрапляє інформація про клієнтів банків.
На завершення Міністерствоюстиції Україниробить висновок,що «залучення банками "колекторських" організацій для вимагання виконання зобов’язань боржниками за кредитними договорами можливо лише за наявності письмового запиту або письмового дозволу боржника на розкриття банківської таємниці. За інших умов така діяльність порушує права та охоронювані законом інтереси громадян і може кваліфікуватися як злочин, передбачений, зокрема, статтею 182 Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за порушення недоторканності приватного життя, статтею 189 - за вимагання, статтею 355 – за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань».Кінець цитати.
На мою скромну думку, згадана «антиколекторська» аргументація Мінюсту, кажучи м’яко, не є бездоганною.
Почнемо з самого слова «колектор». Подібні неологізми мені, як юристу, дуже не подобаються і навіть дратують, оскільки викликають неабияку плутанину і сильно заважають надавати належну правову оцінку діям конкретних осіб. Слід віддати належне міністерству, в тексті правової позиції це слово взяте в лапки. Однак слово, хоч і в лапках, але таки не горобець. Вилетіло – не зловиш. А фактичне ототожнення Міністерством юстиції терміну «колекторська діяльність» з факторингом не витримує жодної критики. Адже ні розуміннязмісту терміну «колекторська діяльність» за кордоном (DebtCollectionPractice,DebtCollector), ні діяльність осіб, що називають себе «колекторами» в Україні, ні до факторингу, ні навіть до відступлення права вимоги в жодному разі не зводяться. Досить сказати, що відповідно до законодавства США «колекторами» (DebtCollector) можуть вважатися навіть працівники банків, що займаються стягненням заборгованостей.
До того ж в українських умовах факторинг навряд чи може бути якось пов'язаний з так званою «колекторською» діяльністю. Адже відповідно до статті 1079 Цивільного кодексу України,фактором (тобто, особою, що отримує право вимоги і стає новим кредитором позичальника) може бути лише банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. На це, до речі, посилається і Мінюст.
Однак навряд чи фінансова установа стане називати себе «колекторською організацією».
Проте Мінюст у своїй правовій позиції чомусь не згадує, що банки відступають права вимоги за кредитними договорами не тільки на підставі договорів факторингу.
Банки активно укладають договори уступки права вимоги, керуючись статтею 512Цивільного кодексу України. За такими договорами банки фактично продають борги позичальників іншим особам. І цю практику українські суди вважають цілком законною. Наприклад Вищий господарський суд України у Постанові від 04.12.2006 р. у справі N 16/2635 зазначив, що відповідно до підпункту першого частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно із ст. ст. 514, 515 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зазначеною Постановою Вищий господарський суд України визнав цілком законним укладення банком та ТОВ (не фінансовою установою) договору уступки права вимоги заборгованості за кредитом.
Що ж до згадуваних Мінюстом проблем з розкриттям банківської таємниці, то, по-перше, не все так просто, а по-друге, у більшості випадків банки передбачають у кредитних договорах своє право розкривати відповідні відомості. Тож будуть посилатися на наявність письмової згоди позичальника на розкриття інформації.
Наприклад, у кредитному договорі, укладеному свого часу мною особисто, був пункт, відповідно до якого банк зобов’язувався не розголошувати інформацію про позичальника, однак «за винятком випадків коли це необхідно для захисту його (банку) прав та інтересів».
Звичайно, небезпека того, що не в міру активні стягувачі заборгованостей за банківськими кредитами перейдуть межу дозволеного і скоять щось, передбачене Кримінальним кодексом (а саме згаданими вище статтями 182,189, 355), без сумніву існує. І я сам на цьому неодноразово наголошував. Однак нічого спільного з респектабельною фінансовою послугою – факторингом, ця небезпека не має. І забороняючи чи додатково регулюючи факторинг, проблеми не вирішиш.
Все вищенаведене свідчить, наскільки багато прикрих непорозумінь може викликати застосування некоректної термінології. Пора не на словах, а на ділі повернутися, як це модно говорити (але не робити), «в правове поле». І доручити вирішувати спори між банками та позичальниками адвокатам.
