Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
20.12.2011 10:38

Право на доступ до правосуддя

Адвокат, юрист

Після початку судової "реформи", законодавець різними способами "удосконалює" право на доступ до правосуддя.

13 грудня 2011 року Конституційний суд України виніс своє рішення № 17-рп/2011 у справі  № 1-9/2011. Показовим є той факт, що аж три судді Конституційного суду України написали до рішення окрему думку (фактично не погодились із офіційним тлумаченням суду).
       Предметом розгляду стали ряд правових норм що забезпечують право на доступ до правосуддя.
Суб’єкт права на конституційне подання – 54 народних депутати України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України, положення:

– частин четвертої, п’ятої статті 12 Закону, згідно з якими допускається використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин;

– статті 40018 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), статей 11116, 11121 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі –
КАСУкраїни) та статті 360 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), якими передбачено підстави і порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді України;

– частин другої, четвертої статті 99, частин другої, третьої статті 186, частини другої статті 212 КАС України, частини третьої статті 433, статті 110 ГПК України, частини п’ятої статті 151,
частини першої статті 199, частин першої, другої статті 294,
частини першої статті 325, частини другої статті 329 ЦПК України щодо встановлення скорочених процесуальних строків звернення громадян до суду;

– частин четвертої, п’ятої статті 22, частини першої статті 60 ГПК України, які встановлюють строки зміни позивачем предмета або підстави позову, а також строки подання відповідачем зустрічного позову;

– частини першої статті 22, частини другої статті 24,
частини третьої статті 30 КАС України, які регулюють строки подання відповідачем клопотання про передачу справи з одного адміністративного суду до іншого та встановлюють порядок колегіального розгляду справи, а також регламентують строки подання заяви про відвід (самовідвід) судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача;

– частини другої статті 27, частини першої статті 131
ЦПК України щодо строків подання сторонами спору доказів у справі;

– частини п’ятої статті 6 КАС України, в якій зазначено, що відмова від права на звернення до суду є недійсною;

– частин другої, третьої, шостої, восьмої статті 267
КАС України, які передбачають право суду накладати штрафи на посадових осіб, у тому числі керівників колегіального органу, за невиконання суб’єктом владних повноважень постанови суду або неподання звіту про виконання судового рішення;

– частин третьої, четвертої статті 33, частини одинадцятої
статті 35, статті 38 КАС України, частини першої статті 64
ГПК України, частини п’ятої статті 74 ЦПК України щодо зміни порядку виклику та повідомлення осіб, які беруть участь у справах, про судовий розгляд позовів і скарг без їх присутності у судових засіданнях;

– частини третьої статті 53 КАС України щодо неможливості окремо оскаржувати ухвали суду за наслідками розгляду питання про вступ у справу третіх осіб;

– частини третьої статті 71 КАС України щодо неможливості окремо оскаржувати ухвали суду про відмову у витребовуванні доказів;

– статей 4007, 4009 КПКУкраїни щодо порядку подання учасниками судового процесу клопотання про перегляд судових рішень лише через прокурора, який вирішує питання щодо наявності підстав для такого перегляду.


Суд прийняв наступну резолютивну частину:

Визнати такими, що відповідають Конституції України
(є конституційними), положення:

– частин четвертої, п’ятої статті 12 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453–VI, згідно з якими допускається використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин;

– статті 40018 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 11116, 11121 Господарського процесуального кодексу України,
статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 360 Цивільного процесуального кодексу України, якими передбачено підстави і порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді України;

– частин другої, четвертої статті 99, частин другої, третьої
статті 186, частини другої статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 433, статті 110
Господарського процесуального кодексу України, частини п’ятої статті 151, частини першої статті 199, частин першої, другої
статті 294, частини першої статті 325, частини другої статті 329 Цивільного процесуального кодексу України щодо скорочення процесуальних строків звернення громадян до суду;

– частин четвертої, п’ятої статті 22, частини першої статті 60  Господарського процесуального кодексу України, які встановлюють строки зміни позивачем предмета або підстави позову, а також строки подання відповідачем зустрічного позову;

– частини першої статті 22, частини другої статті 24, частини третьої статті 30 Кодексу адміністративного судочинства України, які регулюють строки подання відповідачем клопотання про передачу справи з одного адміністративного суду до іншого, встановлюють порядок подання клопотання про колегіальний розгляд справи, а також регламентують строки подання заяви про відвід (самовідвід) судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача;

– частини другої статті 27, частини першої статті 131 Цивільного процесуального кодексу України щодо строків подання сторонами спору доказів у справі;

– частини п’ятої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що відмова від права на звернення до суду є недійсною;

– частин другої, третьої, шостої, восьмої статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України, які передбачають право суду накладати штрафи на посадових осіб, у тому числі керівників колегіального органу, за невиконання суб’єктом владних повноважень постанови суду або неподання звіту про виконання судового рішення;

– частин третьої, четвертої статті 33, частини одинадцятої
статті 35, статті 38 Кодексу адміністративного судочинства України, частини першої статті 64 Господарського процесуального кодексу України, частини п’ятої статті 74 Цивільного процесуального кодексу України щодо зміни порядку виклику та повідомлення осіб, які беруть участь у справах, про судовий розгляд позовів і скарг без їх присутності у судових засіданнях.

 

2. Припинити конституційне провадження у справі щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень частини третьої статті 53, частини третьої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України щодо неможливості окремо оскаржувати ухвали суду за наслідками розгляду питання про вступ у справу третіх осіб та ухвали суду про відмову у витребовуванні доказів, статей 4007, 4009 Кримінально-процесуального кодексу України стосовно порядку подачі учасниками судового процесу клопотання про перегляд судових рішень лише через прокурора, який вирішує питання щодо наявності підстав для такого перегляду, на підставі пункту 2 статті 45 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Законом України „Про Конституційний Суд України“.


Всі три судді, які висловили окремі думки щодо рішення розмірковували щодо державної мови у судочинстві. Зрозуміло, що в даній справі враховуючи політичну ситуацію в державі, дане питання не стільки правове на скільки політичне. Оскільки дана стаття, є правовою за своїм характером, то я не буду зупинятись на цьому питанні, кожний для себе сам повинен зрозуміти в якій державі він живе і якою мовою йому говорити.


Зупинюсь на інших проблемах доступу до правосуддя.

Суддя Конституційного суду України, Шишкін В.І. у своїй окремі думці висказав наступне.

Конституційний Суд України неодноразово під різним кутом розглядав питання, пов’язані з приписом частини третьої статті 22 Конституції України, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, тобто тих прав і свобод, які людина і громадянин мали на підставі раніше діючих законів, що не суперечили Основному Закону України (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня 2002 року
№ 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004, від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року
№ 4-рп/2007, від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009, від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, від 6 жовтня 2010 року № 21-рп/2010 тощо).
Поступово складалася і удосконалювалася відповідна правова позиція, за якою „звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики“ (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року
№ 8-рп/2005).

У Рішенні від 22 травня 2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета і змісту закону про Державний бюджет України) Конституційний Суд України підкреслив, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку (абзац третій підпункту 7.1 пункту 7 мотивувальної частини).

У Рішенні від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009 Конституційний Суд України, вказуючи на недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, що об’єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через обмеження прав і свобод, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов’язань призводить до порушення принципів соціальної, правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п’ятий пункту 5 мотивувальної частини).

Вказане стосується також сфери прав, які пов’язані із доступом до правосуддя, зокрема процесуальних прав сторін судового процесу. Конституційний Суд України в Рішенні від 9 вересня 2010 року
№ 19-рп/2010, визнаючи неконституційними внесення певних змін до КАС України і ЦПК України, констатував, що законодавець звузив раніше встановлені законом процесуальні права та гарантії особи, а механізм судового захисту її прав став менш ефективним і доступним (абзац сьомий, підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).

Законом України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453VI (розділ ХІІ „Прикінцеві положення“) було внесено однопорядкові зміни до всіх чотирьох процесуальних кодексів України шляхом введення нових глав з однаковою назвою – „Перегляд судових рішень Верховним Судом України“ і однаковою змістовою концепцією. Відповідно до цих новацій запроваджено новий порядок допуску до відкриття провадження у Верховному Суді України у справах за заявою про перегляд судового рішення, постановленого в судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій.

За цим порядком особа, яка має право на таке звернення, подає заяву до Верховного Суду України про перегляд судового рішення через відповідний за галузевою спеціалізацією вищий суд. Питання про допуск справи до провадження вирішує колегія у складі п’яти суддів такого суду (стаття 11121 ГПК України, стаття 240 КАС України, стаття 40018 КПК України, стаття 360 ЦПК України). Ухвала про допуск справи до провадження або про відмову у такому допуску на підставі частини першої статті 47 ГПК України, частини першої статті 25 КАС України, частини третьої статті 325, частини другої статті 40018 КПК України, частини першої статті 19 ЦПК України має бути прийнятою більшістю голосів від складу вказаної колегії, тобто мінімум трьома із п’яти суддів.

Наведені новації звужують зміст раніше існуючого права на доступ до правосуддя у Верховному Суді України. Відповідно до положень статті 239 КАС України в редакції Закону № 2747–VI від 6 липня 2005 року, розділу ХІІ2 ГПК України в редакції Закону № 2453VI від 15 травня 2003 року, глави 3 розділу V
ЦПК України в редакції Закону № 1618
–ІV від 18 березня 2004 року скарги на судові рішення попередніх інстанцій з метою їх перегляду у Верховному Суді України заінтересовані особи подавали безпосередньо до зазначеного суду.

Крім того, ймовірність допуску скарги до провадження підвищувалась законодавчим закріпленням „права меншості“, тобто було достатньо, щоб саме у Верховному Суді України за допуск проголосувало три судді із колегії у складі семи суддів, відповідно в його Судовій палаті в адміністративних справах і в Судовій палаті у цивільних справах (частини перша, друга статті 240 КАС України в редакції Закону № 2747–VI від 6 липня 2005 року, частини перша, друга статті 356 ЦПК України в редакції Закону № 1618–ІV від 18 березня 2004 року), а в Судовій палаті у господарських справах –один суддя із колегії у складі трьох суддів (стаття 11117 ГПК України в редакції Закону № 761–ІV від 15 травня 2003 року).

У кримінальному судочинстві, до змін у 2010 році, що оспорюють автори клопотання, перегляд судових рішень здійснювався відповідно до положень КПК України в редакції Закону № 2670–ІІІ від          12 липня 2001 року, які хоча й мали певні відмінності від вказаних норм зазначених процесуальних кодексів, але унормований в них порядок був у межах тієї ж самої концепції. Варто нагадати, що до утворення у 2010 році Вищого спеціалізованого суду України з цивільних і кримінальних справ Верховний Суд України був установою, яка переглядала одночасно судові рішення з виключних і виняткових обставин після касаційного оскарження та тимчасово судові рішення в касаційному порядку у кримінальних і цивільних справах. З клопотанням про перегляд судових рішень з підстав неправильного застосування кримінального закону та порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення (пункт 2 частини першої статті 4004 КПК України), заінтересовані особи після касаційного оскарження звертались безпосередньо до Верховного Суду України (частина друга статті 4009 КПК України). Таке клопотання вважалось допущеним до перегляду за наявністю подання, підписаного не менше ніж п’ятьма суддями із загальної кількості суддів Верховного Суду України, які мали право здійснювати перегляд судових рішень у кримінальних справах в касаційному порядку (частина друга статті 4007, частина п’ята статті 4009 КПК України), а це були судді Судової палати з кримінальних справ і військової колегії (разом понад 50 суддів).

В аспекті викладеного дивує посилання на рішення Європейського суду з прав людини від 21 лютого 1975 року у справі „?олдер проти Великої Британії“ як обґрунтування позиції Конституційного Суду України (абзац третій підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення) щодо конституційності вказаних новацій. Якраз навпаки, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосується невід’ємного права особи на доступ до правосуддя, а отримання спеціальних дозволів за зверненням до суду є прямим порушенням права доступу до суду (пункти 35, 36, 40). Крім того, позицію Європейського суду з прав людини стосовно доступності до правосуддя було значно розвинуто у його наступних рішеннях. Встановлення українським законодавством нового порядку подання звернень до Верховного Суду України через відповідний вищий спеціалізований суд, який фактично стає „судом у власній справі“, є процедурою спеціального доступу.

Вказане дає можливість констатувати, що Верховна Рада України, вносячи зміни до процесуальних кодексів України на підставі розділу ХІІ „Прикінцеві положення“ Закону України „Про судоустрій і статус суддів“, значно звузила раніше існуючі процесуальні права осіб, заінтересованих у результатах судового рішення, стосовно доступності до відкриття провадження у Верховному Суді України з метою перегляду судових рішень, звузивши тим самим механізм судового захисту, який став менш ефективним і доступним, що суперечить приписам частини третьої статті 22 Конституції України.

Отже, Конституційний Суд України мав підстави визнати наведені положення неконституційними.

Я, як юрист цілком згідний із цією правовою позицією. Мені  нічого додати, окрім як надії, що подальша судова "реформа" все таки відбудеться як судова реформа.

 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net