Здавалося б, у період військового конфлікту питання екології, м’яко кажучи, не на часі, бо лише відволікають громадськість від по-справжньому важливих тем.
Здавалося б, у період військового конфлікту питання екології, м’яко кажучи, не на часі, бо лише відволікають громадськість від по-справжньому важливих тем.
Та насправді саме зараз слід серйозно поговорити про захист довкілля. Адже наразі, уперше за весь час незалежності, у громадських активістів з’явилася реальна можливість кардинально реформувати будь-яку суспільну сферу.
За подіями, що сьогодні відбуваються на території України, стежить увесь цивілізований світ, намагаючись передбачити, чи вистачить у нашого народу наснаги для корінної модернізації держави. Тим часом країна тотально сфокусована на війні й процес загальної мілітаризації відводить усі інші нагальні проблеми суспільства на другий план.
І це вкрай небезпечно. Бо революція гідності довела, що забезпечити проведення реформ у державній політиці (особливо в таких лобістських сферах, як чистота довкілля, перегляд виробничих і санітарних стандартів тощо) не може ніхто, крім громадянського суспільства.
Тому зміна підходу до розуміння екології є одним із необхідних кроків на шляху до відновлення тієї самої громадянської гідності, за яку вже віддали свої життя тисячі українських пасіонаріїв. І забувати про це не можна. Навіть у розпал війни.
Україна вже давно потребує концептуальної (не насильницької) екологічної революції. Бо якщо західні демократії вже давно (принаймні 30-40 років) займаються розробкою альтернативних (відновлюваних) джерел енергії, здійсненням жорсткого громадського контролю за рівнем забруднення промислових об’єктів, виконанням стратегії сталого розвитку, то ми досі знаходимося на старті екологічного марафону.
Країна має рушити вперед, подолавши опір застарілої системи, що за всяку ціну намагатиметься заблокувати зміни, ініційовані громадськими активістами.
Забруднення.ua
Ось лише три найочевидніші екологічні негаразди України:
1. Низькаякість питної води. У країні протягом 30 років діє радянський норматив ГОСТ 2874-82 «Вода питна – гігієнічні вимоги та контроль якості», що не може враховувати й адекватно регламентувати допустимі домішки всіх речовин, що зараз потрапляють у питну воду, адже багато сучасних збудників у середині 80-х років просто не були відомі.
Але то півбіди. Головна проблема полягає в тому, що, за даними ДНДІ «УкрВОДГЕО», 69% питної води в Україні не відповідає навіть цим морально застарілим стандартам якості.
2. Забруднення повітря. Особливо страждають промислові центри (хто був у Кривому Розі, той знає, що «лисячий хвіст» – це не тільки частина тіла тварини, але й іронічна назва «смачного повітря», яким змушені дихати містяни).
У топі найбільш забруднених міст знаходиться й Київ. І в цьому немає нічого дивного: «легені столиці» (ліси на північно-західному кордоні міста) постійно вирубують з метою незаконної забудови (чому присвячено багато матеріалів Ірини Федорів), а в самому Києві кількість зелених насаджень весь час зменшується, а кількість автівок та житлових масивів невпинно росте.
Динаміка, так само як і у випадку з водними ресурсами, дуже погана.
3. Збільшення кількості смітників. Відомо, що щороку кількість сміття в Україні зростає на 5-7%. При цьому на переробку йде лише 10% усіх відходів, решта опиняється на офіційних чи неофіційних полігонах (смітниках).
Проблему переробки сміття легко пояснити економічними факторами: навіщо займатися дорогою утилізацією, якщо можна задешево засипати відходами кар’єр чи урвище? Така безвідповідальність держави призводить до того, що Україна поступово, але незворотно перетворюється на величезний смітник, де можна за копійки просто посеред лісу висипати кілька камазів відходів, що прибиратимуть уже наступні покоління.
Політичне коріння екологічних проблем
Наведені приклади загалом демонструють, що в Україні екологічні проблеми ніколи не були пріоритетними. Високопосадовці (до якої б партії чи клану вони не належали) не хочуть займатися захистом довкілля, бо насправді не вважають цю державу своєю, а тому не переймаються її долею.
Звісно, маючи дачу в Англії чи маєток на Мальдівах, підсвідомо сприймаєш Україну як брудний «цех», з якого можна вийти, помитися й поїхати жити чи відпочивати в більш «охайне» місце.
Не секрет, що нинішня (як і попередня) влада – це олігархічний конгломерат, до якого входять люди, котрі можуть хоч завтра втекти з країни з частиною статків, наплювавши на співгромадян. Доведено не один десяток разів.
Про цю фактичну безкарність «господарів життя» слід пам’ятати при підготовці політичних акцій, екологічних вимог до державних органів, компаній, промислових об’єктів, адже олігархам, які збагатилися на бюджетних коштах та адміністративній ренті, абсолютно байдуже до стану довкілля в нашій крані.
Жоден багатій не буде власними руками прибирати сміття в брудному «цеху», аж поки держава не створить спеціальну систему мотивації за «підтримання чистоти» (а зараз, під час кризи, про це говорити дуже складно).
Подолати таку безініціативність держави в царині охорони довкілля можна лише за допомогою жорсткого громадського тиску. Тільки ініціативні групи, громадські організації й зацікавлені професійні колективи й соціальні кластери здатні ініціювати розробку державних екологічних програм, домагатися економічних преференцій для промислових об’єктів і підприємств, котрі вкладають власні кошти в захист довкілля (передусім за трьома вищезгаданими напрямками).
Так, перевчити бізнес і державу на новий лад складно, особливо в такі непрості часи. Але пасивне очікування змін однозначно несе в собі більше ризиків, ніж можливі конфлікти між групами впливу в екологічній сфері.
Крім нас, небайдужих українців, захистити довкілля в цій реальній, а не уявній країні просто нікому.
