Звіт Amnesty International з правової та моральної точки зору
Звіт Amnesty International щодо тактики ЗСУ буквально підірвав інформаційний простір. Дочекавшись поки перші емоції вляжуться, хочу проаналізувати його юридичне підґрунтя.
З одного боку, Amnesty International – авторитетна міжнародна організація, яка, зокрема, зібрала докази щодо злочину збройних сил РФ проти цивільного населення в драмтеатрі Маріуполя, а, з іншого, новим звітом фактично продемонструвала, що теоретизування щодо війни часто розходяться з реальністю. Одразу зазначу декілька наріжних для розуміння ситуації моментів.
Жодна аналітика не може не враховувати контекст. А він полягає в тому, що всі міжнародні злочини на території України стали можливими внаслідок агресії РФ. Відповідно, Україна, як сторона конфлікту, має повне право оборонятися. До того ж, не ми, як жертва агресії, обирали театр бойових дій. Атаки на українські міста – свідомий вибір збройних сил Російської Федерації. Але війна – це завжди смерть, страждання і руйнування. В ній немає тільки чорного і білого.
І ще один штрих – у своєму звіті Amnesty International керуються насамперед положеннями Додаткового протоколу І, з одного з найголовніших положень якого Росія вийшла ще в 2019 році, ймовірно, вже тоді готуючись до повномасштабної агресії. Росія відкликала декларацію щодо права Міжнародної гуманітарної комісії зі встановлення фактів розслідувати випадки ймовірних воєнних злочинів. Тим самим фактично блокуючи роботу незалежного органу, який за запитом третьої сторони та без окремого дозволу країн уповноважений контролювати дотримання положень Женевських конвенцій та додаткових протоколів.
Звіт складається з чотирьох параграфів, три з яких зводяться до тверджень, що українські ЗС використовують цивільне населення як живий щит, тобто порушують ст. 28 Женевської Конвенції IV та 51 (7) Додаткового протоколу І.
Останній параграф присвячений невибірковим атакам ЗС РФ по цивільному населенню та обʼєктам на території України. Проте не згадується принцип пропорційності використання сили навіть по військовим обʼєктам, якщо це може загрожувати смертю або пораненням цивільним.
Отже, автори звіту зазначають, що ЗСУ розміщують свої підрозділи в школах, госпіталях тощо, ведуть вогонь з густонаселених районів, ставлячи під загрозу цивільне населення.
У самому звіті вказано, що збройні сили мають право використовувати цивільні об’єкти, якщо вони розташовані на достатній відстані від житлової забудови.
Тому фактично йдеться про звинувачення збройних сил України у тому, що не було вжито “максимально можливих” заходів для евакуації населення з таких районів.
Як мають виглядати такі заходи? Чи вважається повідомлення від офіційних осіб про заклик до евакуації “максимально можливими заходами”? Що робити з населенням, яке не хоче або не може евакуюватися? Як була оцінена оперативно-тактична обстановка під час аналізу дій військовослужбовців? Чи мали вони змогу розміститися в іншому місці, при цьому забезпечивши захист для себе та громадян?
На всі ці питання немає відповіді в звіті, а саме відповіді дали б підстави для правової оцінки.
Коментар до Додаткового протоколу І говорить, що стаття ст. 58 про запобіжні заходи щодо наслідків нападу (евакуації населення) не вимагає нездійсненного.
Далі, варто зрозуміти, чи не порушують росіяни принцип пропорційності, закріплений ст.51(5)(b) в Додатковому протоколі І, відкриваючи вогонь по місцях дислокації ЗСУ в містах?
Очевидно, що порушують. Так, одна зі свідків зазначає про дві військові вантажівки, які стояли неподалік її дому, після чого туди прилетіла ракета. Дві військові вантажівки та ракетний удар не нагадує дотримання принципу військової необхідності, коли військова перевага може виправдати такий удар. Можна навести й більш кричущі факти, наприклад, коли під часу обстрілу дому офіцерів у Вінниці загинули 24 цивільні особи. Військова мета удару серед білого дня по глибоко тиловому місту, по обʼєкту, де розташовані лікарня та торговельний центр, незрозуміла.
Таким чином, навіть якщо Amnesty International мали на меті вказати українській стороні на наші помилки для їх запобігання в майбутньому, реакція вийшла прогнозовано протилежною насамперед через форму донесення інформації. На мою думку, кожен факт імовірного порушення норм міжнародного гуманітарного й кримінального права, зокрема й українцями, має детально вивчатися й розслідуватися. Але однозначне твердження, що ЗСУ використовують живі щити як тактику – необґрунтоване, завчасне й слугуватиме зброєю в інформаційній війні. Тож можливо в умовах повномасштабної агресії, коли проти України спрямована вся могутність військової машини РФ, незалежним міжнародним організаціям варто для аналітичних звітів користуватися більш вагомими та верифікованими фактами замість припущень? Натомість звіт не містить належних доказів, позбавляючи нас можливості розглянути кожен епізод по суті.
Німецький соціолог Макс Вебер аналізує дві іпостасі етики: етику переконання та етику відповідальності. По суті це описує нашу щоденну постановку проблем: ми більше маємо думати про тут і зараз, про дотримання формальних процедур чи про наслідки своїх дій? Очевидно, що Amnesty International цим звітом хотіли продемонструвати свою неупередженість і дотрималися формальних процедур. Але чи вартує це потенційних наслідків: дискредитації ЗСУ, використання російською пропагандою і, зрештою, несприйняття українцями майбутніх звітів міжнародних організацій, які можуть містити більш збалансовану думку й конструктивну критику?
Ця війна ставить нові виклики перед всім корпусом міжнародного гуманітарного права. Яке, безумовно, має бути націлене насамперед на невідворотність покарання агресору. І змістовні дебати мають йти саме про це – як довести вину агресора та запобігти повторенню війни. Хотілося б, щоб міжнародні організації ініціювали саме такі обговорення з подальшим напрацюванням дієвих кроків. Бо ж якщо ми не знайдемо способу карати агресорів, кровопролиття в світі триватиме.
- Ключові інструменти, які допоможуть виграти найскладніші перемовини: поради підприємцям Владислав Пʼявка 10:46
- Харасмент у школах: чому мовчати небезпечно і як створити безпечне середовище для дітей Олександра Нікітіна 10:40
- З чого почати масштабування і систематизацію бізнесу Олександр Висоцький 10:29
- Як зменшити пори на обличчі? Вікторія Жоль 10:21
- Чи варто боятися фінмоніторингу? Сергій Пагер 08:40
- Що означає бути громадянином? Дмитро Зенкін вчора о 09:44
- Дві нові "гарячі точки" в Азійському регіоні Георгій Тука вчора о 07:54
- Європейський вибір України: Як суспільство звільняється від пострадянського минулого Штефан Сабау 26.04.2025 23:00
- Дзеркальні кроки – основа переговорного процесу Сергій Пєтков 26.04.2025 07:28
- Післяплата через Нову пошту та NovaPay: чи потрібен фіскальний чек? Арсен Маринушкін 26.04.2025 00:43
- ТЦК проти позову: розбираю відзив на позов, коментую, відповіді Павло Васильєв 25.04.2025 21:39
- Очікування vs реальність: правда про старт кар’єри в IT Сергій Немчинський 25.04.2025 10:36
- З чого починати описувати бізнес-процеси? Жанна Кудрицька 24.04.2025 23:46
- Неустойка за неповернення майна з оренди: між штрафом та пенею Дмитро Шаповал 24.04.2025 13:56
- Стягнення шкоди з закладу освіти та батьків внаслідок пошкодження ока дитині Артур Кір’яков 24.04.2025 13:11
- ТЦК проти позову: розбираю відзив на позов, коментую, відповіді 451
- Захист дітей від насильства: як працює модель Барнахус в Україні та Польщі 127
- ТЦК – треш, хайп, фейк або соціальна допомога військовим та їх сім’ям 111
- Китай закручує "рідкоземельну гайку". Як Україні скористатися своїм шансом? 100
- За фасадом новобудови: як виявити ризики перед купівлею 98
-
Зрадник Сальдо отримав підозру за заволодіння Херсонською нафтоперевалкою
Бізнес 8674
-
У Польщі зірвали спробу повернення російських дискаунтерів
Бізнес 7435
-
Скільки коштує стати блогером у 2025: реальні історії інфлюенсерок про старт, витрати та заробіток
Життя 4217
-
"Життя після 100 — не виняток, а нова норма": як тренд довголіття змінює наш підхід до краси
Життя 3576
-
Паліндром і Христина Соловій: вісім музичних новинок тижня
Життя 2847