Відсутність у контрагента потужностей та матеріально-трудових ресурсів

30 серпня 2017 року колегія суддів Вищого адміністративного суду України в контексті справи № К/800/14680/17  (ЄДРСРУ № 68587493) в черговий раз підтвердила що  посилання контролюючого органу на відсутність контрагентів позивача за місцем реєстрації не може бути взято до уваги, оскільки цей факт не може свідчити про невиконання цими суб`єктами договірних зобов`язань, як не може свідчити про вказане і відсутність достатніх (на думку контролюючого органу) матеріальних та трудових ресурсів, зокрема виробничих баз, складських приміщень, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин контрагенти позивача не були позбавлені права укладати з іншими суб`єктами господарювання договорів з метою виконання своїх зобов'язань перед позивачем. Крім того, виходячи зі змісту договорів оренди, які полягають в передаванні в оренду певного майна, для їх виконання не обов'язково мати значну кількість працівників, наявність основних фондів та складських приміщень.

На теперішній час повноваження на здійснення господарської операції особи, яка в інтересах юридичної особи або фізичної особи-підприємця одержує основні засоби, запаси, нематеріальні активи, грошові документи, цінні папери та інші товарно-матеріальні цінності згідно з договором, можна підтвердити письмовим договором, довіреністю, актом органу юридичної особи тощо (абз.3 п.2.5 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24.05.1995 р. № 88).

Зазвичай саме довіреність той документ, що фіксує рішення керівника (уповноваженої особи) підприємства про повноваження конкретної фізичної особи одержати для юридичної особи певну кількість цінностей, зазначених згідно з переліком.

При цьому навіть відсутність довіреності за наявності інших первинних документів, що підтверджують здійснення господарської операції з передачі товару, не може заперечувати таку господарську операцію, про що слушно зазначено Верховним Судом України в постанові від 29.04.2015 у справі № 3-77гс153.

ВАЖЛИВО:  Крім того, платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни. У разі якщо контрагентами були допущені порушення норм податкового чи норм іншого законодавства, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Вказане цілком узгоджується з правовою позицією висловленій у постановах Верховного Суду України від 31.01.2011 року у справі № 21-47а10 , від 31.10.2014 року у справі № 21-318а14 , а саме, законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Окрім цього,  20 червня 2017 року  в рамках справи  № 21-1807а16   судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу,  а саме: «Якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку за ланцюгом».

Матеріал по темі: «Фіктивність контрагента по ланцюгу правочинів: зміна акцентів»    

Необхідно підкреслити, що за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника податку та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, платник не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу (Правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 27.01.2016 р.  № 21-5333а15 ).

Також неприпустимість притягнення до відповідальності одного суб'єкта господарювання за неправомірні дії іншого підтверджується і практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейський суд з прав людини дійшов такого висновку: «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності».

Така ж позиція висловлена і в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 року у справі "Інтерсплав проти України", згідно якої, у разі наявності у державних органів інформації про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкта, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку.

Аналогічної позиції дотримується Вищий адміністративний суд України в рішенні від 01 грудня 2016 р. справа №  К/800/15575/14  (ЄДРСРУ № 63134078) та від 24.05.2017 по справі № К/800/24191/16  (ЄДРСРУ № 66905044).

ВИСНОВОК:  посилання контролюючого органу на відсутність контрагентів позивача за місцем реєстрації не може бути взято судом до уваги, оскільки цей факт не може свідчити про невиконання цими суб`єктами договірних зобов`язань, як не може свідчити про вказане і відсутність достатніх (саме на думку контролюючого органу) матеріальних та трудових ресурсів, зокрема виробничих баз, складських приміщень.

Таким чином, під час судових баталій, необхідно акцентувати увагу суду на доказову базу та судову практику, яка вигідна стороні і яка доводить правомірність обраної правової позиції, адже один з принципів судового процесу є змагальність.