Диспозитивність інституту позовної давності у судових спорах

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі  №6-152цс14 ) .

(!!!) Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України.

22.03.2017 р. розглядаючи справу  № 6-3063цс16   Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

ВАЖЛИВО:   Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності.

Тобто цією нормою встановлено суб’єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачено випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв’язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

ВАЖЛИВО:   Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні.

Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

Тому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Також необхідно вказати, що відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі  № 6-116цс13   початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Підсумовуючи зазначене вбачається:

1.  положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні, тобто підлягають заявленню в суді (бажано письмово);

2.  позовна давність застосовується виключно до ухвалення рішення судом першої інстанції;

3.  суд за власною ініціативою не має право застосовувати позовну давність.

 

Матеріал по темі:  «Фундаментальні принципи застосування строків позовної давності»