Де людство втратило серце? Чому для когось гроші та пільги важливіші за життя дітей? Це історія про зламану свідомість, цинізм і кінець людяності.
Мене не відпускає одна думка: пересічні росіяни підтримують війну лише тому, що вона приносить їм соціальні пільги. Я намагаюся збагнути, яка свідомість повинна бути настільки зламана, щоб обмінювати матеріальні блага на життя інших людей. На життя дітей. На життя власних громадян, яких кидають у м’ясорубку під назвою «СВО».
Я малюю в уяві картину. Десь у Волгограді сидить Вася серед бруду й уламків свого побуту, із поламаною каналізацією, у засмальцьованій майці на животі, по квартирі плаває гівно. Перед ним пляшка горілки, пиво, яким він запиває водяру, і на закуску в кращому випадку, солений огірок, в гіршому - занюхає. І він задоволено міркує: «Як добре, що ми воюємо з українцями. Ми ж їх сотнями кладемо».
Десь поруч інша сцена. Наташа, яка відправила свого чоловіка на війну заради державних виплат. У її голові народжуються думки: «Хоч би його там прибили. Я б купила квартиру, зробила собі сісьГи, придбала машину, запостила б нові фото на сайт знайомств і знайшла б собі іноземного принца. Бажано із загниваючої Європи, і бажано переїхати подалі з расеі-матушки.
Є й інші герої цієї трагікомедії. Високооплачуваний менеджер у Москві, мій знайомий, сам родом із Дніпра. Я знаю, що він читає мене. Він сидить перед моніторами, стежить за біржовими котируваннями й розмірковує: «Впала нафта — я зароблю. Піднялася — зароблю ще раз». Йому байдуже, що в Україні вмирають люди, серед яких його друзі, знайомі і похресники. Гроші для нього стали абсолютною цінністю, що витіснила все людське.
І тут я запитую себе: де людство схибило? Де воно втратило орієнтири? У який момент і як потрібно було так наср*** в мізки росіянам? Чи, можливо, вони такими народилися, і в їхній ДНК від початку була закладена ця спотворена логіка? Адже інакше як пояснити готовність виправдовувати вбивство дітей, вбивство своїх і чужих, і бачити в цьому лише матеріальну вигоду?
Це абсурд. Це дурдом. Це кінець здорового глузду. Це кінець елементарним людським цінностям.
І тоді в мені виникає образ мертвого океану. Без жодної живої душі, без тварини, без рослини, навіть без інфузорії-туфельки.
Океану, на березі якого я зможу сісти й подумати про прощення. Але до того моменту жодного прощення бути не може.
