Обшук – слідча дія, яка проводиться в умовах максимального втручання у приватне життя.
Кожен, до кого у житло або службове приміщення приходили правоохоронці з обшуком, мав змогу відчути на собі високий ступінь дискомфорту та навіть приниження у окремих випадках. Мало кому подобається, коли особисті речі або документи перебирають сторонні особи, не питаючи дозволу у власника. З огляду на специфіку, інколи обшук може використовуватись у неправомірних цілях – у якості інструменту психологічного тиску на конкретну особу з метою її спонукання до певних дій чи поступок.
Нерідко так трапляється, що місце проведення обшуку правоохоронці залишають не з порожніми руками, вилучаючи (не завжди законно) матеріальні цінності, які у подальшому дуже непросто повернути власнику.
З огляду на чутливість, ступінь порушення приватності та вірогідність зловживань, Закон передбачає певну процедуру отримання дозволу на проведення обшуку. Тобто слідчий не може просто так за власним бажанням у будь-який зручний для себе час прийти і обшукати чиєсь помешкання. Саме для того, щоб так не відбувалось в теорії передбачений судовий контроль за діями правоохоронних органів.
Частиною 1 статті 233 КПК визначено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді.
Отже, законодавчий бар’єр від свавілля правоохоронців встановлено. Для того, щоб отримати відповідну ухвалу, ініціатору проведення обшуку потрібно довести, що має місце вчинення кримінального правопорушення, відшукувані речі та документи мають значення для досудового розслідування та можуть бути доказами під час судового розгляду, вони знаходяться у цьому житлі або володінні, а також у цьому випадку саме обшук є найбільш ефективним способом досягнення результату, а втручання в особисте і сімейне життя є пропорційним поставленим цілям. У разі, якщо слідчого суддю не вдається переконати у наявності перерахованих обставин, то він відмовляє у задоволенні клопотання та дозвіл на обшук не дає.
Разом з тим, у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення, частина 3 статті 233 КПК надає слідчому, дізнавачу та прокурору право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи.
Наприклад, коли відбувається замах на вбивство у квартирі та є потреба негайної допомоги жертві, або під час пограбування потрібно врятувати майно потерпілих, або злочинець втікає від переслідування та вчиняє спробу сховатись у чиємусь будинку. У таких гострих та раптових випадках зрозуміло, що мова про одержання дозволу слідчого судді не може йти, адже потрібно негайно вживати невідкладних заходів.
У такому разі, провівши невідкладний обшук, слідчий за погодженням з прокурором зобов’язаний все одно звернутися до слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку, яке розглядається вже постфактум. У разі встановлення відсутності підстав для невідкладного обшуку, приймається рішення про відмову у задоволенні клопотання та всі зібрані докази визнаються у подальшому недопустимими. У разі задоволення клопотання, дії правоохоронців легалізуються та обшук вважається проведеним відповідно до Закону, а зібрані докази можуть використовуватись у кримінальному провадженні.
На перший погляд здавалося б, що все логічно, просто та зрозуміло: є загальні підстави для проведення обшуку за ухвалою слідчого судді, а також є вичерпні обставини (врятування життя, врятування майна, переслідування злочинця) для проведення обшуку без дозволу суду з подальшим ретроспективним судовим контролем.
Та нажаль, вимушені констатувати, що окремі правоохоронці дозволяють собі більш розширене тлумачення норм КПК на користь задоволення власних, не завжди обумовлених Законом, потреб. В деяких випадках, розуміючи, що передбачені статтею 234 КПК підстави для проведення обшуку відсутні, вірогідність отримання дозволу слідчого судді дуже низька, деякі слідчі та детективи свідомо йдуть на порушення та проникають у житло або інше володіння особи безпідставно, нібито в порядку ч. 3 ст. 233 КПК, насправді нікого та нічого не рятуючи і не переслідуючи.
Що повинен в такому разі зробити слідчий суддя, отримавши в подальшому клопотання про надання дозволу на проведення обшуку? Правильно – відмовити у його задоволенні, констатуючи порушення Закону.
Чи дійсно саме так завжди і відбувається? Нажаль - ні. Не рідко так трапляється, що слідчі судді підігрують органу досудового розслідування та вдають, що нібито не помічають відсутності надзвичайних обставин, які дають підстави на проведення невідкладного обшуку без попереднього дозволу суду. Задовольняючи безпідставні клопотання про невідкладний обшук, слідчі судді толерують порушення норм КПК та фактично усуваються від своїх обов’язків щодо забезпечення судового контролю та запобігання свавіллю правоохоронних органів.
Чи можуть суди своїми діями в межах наданих Законом повноважень встановити заборону на проведення незаконних обшуків? Відповідь очевидна – так.
Для подолання озвученої проблеми, яка набуває все більших масштабів, потрібно послідовно реагувати на допущені порушення: безпідставні клопотання про дозвіл на проведення невідкладного обшуку не повинні задовольнятись, а самим фактам безпідставного проникнення до житла чи іншого володіння особи має надаватись принципова правова оцінка.
За таких умов, якщо слідчий та прокурор будуть розуміти, що здобуті в результаті безпідставного невідкладного обшуку докази вони точно не зможуть у подальшому використовувати у кримінальному провадженні через їх недопустимість, то сенсу у таких незаконних діях просто не буде. Оскільки ніхто не витрачатиме свій час задля дій, які у подальшому однозначно будуть визнані незаконними з відповідними процесуальними наслідками.
Більше того, якщо слідчому та прокурору буде заздалегідь відомо, що слідчий суддя точно не піде їм назустріч та не легалізує безпідставне проникнення у житло чи інше володіння, то від таких протиправних дій їм доведеться утримуватись, розуміючи подальшу відповідальність, в тому числі кримінальну. Адже потрібно пам’ятати, що порушення недоторканості житла є кримінальним правопорушенням, передбаченим статтею 162 КК, а вчинене службовою особою до того ж карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
Тим часом, поки що маємо лише поодинокі випадки, коли слідчі судді відмовляють у задоволенні безпідставних клопотань про надання дозволу на невідкладний обшук. За таких умов можливо прогнозувати, що через деякий час слідчі та прокурори все рідше будуть звертатись за ухвалами до проведення обшуку, розраховуючи на гарантоване їх отримання після, а роль судового контролю все більше буде нівелюватись.
