Divide et Impera: аландська невизначеність

Аби зрозуміти, чого питання "самовизначення" Аландських островів постало саме зараз, враховуючи вищезгадані геополітичні прецеденти, необхідно заглибитись в історію острівної автономної провінції. У середині XII ст. на берег Аландського архіпелагу вперше ступає чобіт шведського жовніра, після чого на довгих 600 років ці острови – невіддільна частина Королівства Швеція. З мешканцями східної частини Скандинавського півострова приходить християнство, шведська мова, культура й традиції. Проте складна історія взаємовідносин з іншими державами Балтійського регіону (Данія, Річ Посполита та Московія) перетворюють колишнього морського гегемона Півночі на далеку провінцію Європи.

Велика Північна війна 1700-1721 рр. підірвала міць Швеції, а Фінляндська війна 1808-1809 рр. остаточно її принизила відібравши колишню славу. Новим господарем Балтики, а з нею Фінляндії та Аландських островів, стала царська Російська імперія. Звісно, що самодержавна влада Романових бачила у новоприєднаних територіях черговий форпост від зазіхань західних цивілізованих країн у свої східні варварські пущі. Тому не дивно, що за царювання Ніколая І на одному з Аландських островів у 1830 р. постала найбільший у Балтійському морі бастіон – Бомарсунд. Проте історія відвела цій фортеці доволі короткий строк життя...

Паризька мирна угода 1856 р. вперше в історії присвоїла Аландським островам статус демілітаризованої зони окремим документом, відомим як "Аландський сервітут". Саме цей правовий акт ліг в основу майбутньої "Аландської конвенції" 1921 р., закріпивши за архіпелагом особливий статус у складі вже незалежної Фінляндської Республіки. З тих часів і до сьогодні територія Аландських островів немає жодних військових частин, військово-морських та/або авіаційних баз збройних сил; діє статус нейтральної території; місцеві мешканці, які мають окрім фінляндського ще й своє громадянство, не призиваються на військову службу; заборонено зберігання та носіння будь-якої вогнепальної зброї.

Так і жили у мирі та взаєморозумінні аландці з фінляндцями впродовж майже 100 років, попри Зимову війну (1939-1940 рр.) та Війну-продовження (1941-1944 рр.). Але ХХІ ст. принесло чимало новацій у соціально-політичну сферу. Тож сепаратистський рух, який був занепав, почав знов здіймати крила до неба. Нові промовці "аландського права на самовизначення" говорять, що мають від 10% до 30% підтримки серед місцевого населення. Водночас центральні органи влади Фінляндії жодним чином не реагують на можливу сецесію островів слідом за Косово, Кримом чи Каталонією. Це дає зайвий привід аландським сепаратистам розігрувати карту окремішності та самостійності островів. Єдині, хто одностайно говорить про нерозлучність архіпелагу з континентальною країною, це фінські націоналісти, які розуміють всі наслідки такого поспішного й непотрібного кроку.

На відміну від бунтівної іспанської автономії, де сепаратистський рух зумовлений бажанням бути самостійними від волі Мадриду, порівняння Аландів чи того ж Криму є зовсім інакшим. Політичні промовці окремої частини населення названих автономій насправді є поборниками ірредентизму. Через мовно-культурну спорідненість зі Швецією, Аландські острови будуть прагнути повернутись лоно своєю колишньої неньки-метрополії. Аналогічно вважали (і досі вважають) ватажки так званої "кримської весни", що ніби російськомовний Крим "повертається" на Батьківщину. Проте відбулось цинічне, а головне, сплановане загарбання української території окупаційними військами РФ. У цих зазначених проблемах немає жодного натяку на якесь право окремо взятої нації розбудовувати власну незалежну державу! Виключно відірвання автономного регіону від однієї країни з його подальшим приєднанням до іншої.

У дискусіях про незалежність Каталонії піднімається питання про те, що незалежність стала б дорогою альтернативою. Вже зараз відомо, що сукупний ВВП цього бунтівного іспанського регіону може недорахуватись кількох нулів. Аландські острови також багато в чому залежать від Фінляндії, у першу чергу, економічно. Не можна порівнювати промислово розвинену Каталонію з острівним аналогом Швейцарії, яким є Аландський архіпелаг. Статистика свідчить, що це місце для своїх штаб-квартир уподобали найбільші судноплавні компанії та фінансові установи Балтійсько-Скандинавського регіону. Але жодних великих промислових чи аграрних об'єктів автономія не має, адже ландшафт не сприяє цьому.

Тож, чи спроможуться прихильники аландського сепаратизму на справжнє здійснення універсальної тези "Divide et Impera!", покаже час. Наразі можна констатувати одне – ще жодна з бунтівних територій, яка провела "референдум" про відділення, не стала жити краще ніж жила до того. Хтось, як Крим, став військовим плацдармом для хижих неоімперіалістичних загарбань; хтось як Косово, таки унезалежнившись, продовжує перебувати у колі недобрих відносин з сусідами; ну, а хтось, як Каталонія, марно сподівається на манну небесну з настанням державної самостійності. Що ж, така доля чекає всіх тих, хто озброєний народною приказкою: "За що боролися – на те й напоролись!".