Держава-батько чи Держава-арбітр?

  Через тотальну корупцію, безвідповідальність еліт та непрозорість у діяльності органів влади, Україна до сих пір (вже протягом більше 20 років!) не обрала собі модель участі держави в економічному розвитку суспільства.

Якщо давати спрощений аналіз існуючих моделей, то можна назвати дві протилежні загальні концепції: 1) модель соціальної держави: великий державний сектор в економіці, високі податки та взамін цього високі соціальні гарантії від держави; 2) модель ліберальної держави: мінімальна роль державних підприємств, низькі податки та обмежений пакет гарантій для населення   від держави.

Ментально для більшості населення України (особливо у віці після 40 років) є близькою перша модель. Крім того, саме вона і проголошена у ст. 1 Конституції України (що не є дивним для 1996 року - час гострої ностальгії за радянською "стабільністю" у період жорсткої економічної кризи і хаоса суспільних відносин).

Проте досвід демонструє, що збираючи податки за досить високими ставками (як в часи кризи 1998 та 2008 років, так і в часи стрімкого зростання економіки у 2000-2007), вітчизняна влада істотним чином не посилила жодну із взятих на себе гарантій, проголошених Основним Законом. Особливо це стосується сфери "безкоштовної" медицини, пенсійного забезпечення та виплат незахищеним верствам населення. П ричиною цього в тому числі стала надмірна кількість людей, що мають право претендували на гроші із і без того скудного державного бюджету . Через це переважна більшість соціальних виплат з бюджету є мізерними за розміром , а безкоштовні послуги мають дуже низьку якість .

У зв’язку з цим серед представників малого та середнього бізнесу наразі побутує думка про явно виражену несправедливість у сплаті ними високих податків, кошти з яких потім часто банально розкрадаються замість того, щоб йти на фінансування шкіл, лікарень, фундаментальної науки, утримання автошляхів, міської інфрастуктури тощо. Відчуття несправедл и вості суттєво посилено також і тим, що за сприяння влади крупні фінансово-промислові групи свої податки вз а галі сплачують в офшорних зонах.

Відтак з кожним роком у суспільстві збільшується кількість людей, які, зважаючи на абсолютну неефективність держави у забезпеченні гарантій, підтримують ідею обмеження функцій держави в економіці, що одночасно означатиме зменшення обсягу її соціальних зобов’язань перед населенням. Прихильники цієї точки зору декларують, що вони не хочуть Державу-батька квазі-радянського зразку із жирною корупційно-офшорною начинкою, яка заявляє багато гарантій, котрі в реальності мають суто символічний грошовий вимір.

Натомість в они виступають за Державу-арбітра, роль якої зводиться до захисту прав людини, конкуренції і створення умов, щоб кожний міг займатися любимою справою та отримувати за це гідну винагороду. Для цього достатньо, щоб всі сплачували мінімальні податки, яких, крім необхідних витрат на державний апарат і національну безпеку, вистачить тільки на захист справді найбільш уразливих категорій населення. Згідно з цією точкою зору п итання пенсійного забезпечення та медицини має поступово стати предметом уваги не державного бюджету, а приватних пенсійних фондів та страхових компаній.

Втім, р адикально виражених втілень однєї із двох вищевказаних модел ей у сучасних розвинутих державах ми майже не знайдемо. Дійсно, з авжди є домінанта (соціальна або ліберальна модель ), але також завжди присутній певн і "домішк и " із елементів іншої моделі. Скажімо, в класично ліберальних США за часів Б. Обами прове дено масштабну медичну реформу, яка дозволила отримувати медичну допомогу за рахунок держави незабезпеченим верствам населення, які не взмозі придбати страховий поліс .

На наш погляд, перспективним для України є розвиток певним чином обмеженої моделі соціальної держави, при якій присутність держави в економічному секторі та у сфері соціальних виплат і пільг буде переглянута у бік суттєвого скорочення, ставки податків – знижені, а пільговий статус офшорно-олігархічних і монопольних утворень – ліквідований.  

До того ж часу, поки наша держава не визначиться зі своєю роллю в сфері економіки і не почне її чітку реалізацію на практиці, ми будемо спостерігати те, що маємо зараз: суто декларативна і непрацююча імітація моделі соціальної держави.