Боротьба за екологію, чи невігластво та шлях до подальшої деіндустріалізації України?

Екологічна політика

В світі набирають оберти заходи, спрямовані на збереження навколишнього середовища, запобігання та зменшення його забруднення.

Так, прийнятий Євросоюзом CBAM (Carbon Border Adjustment Mechanism) призведе до вуглецевого податку на імпорт в ЄС. Українські підприємства, що бажають продавати в Європу машинобудівну продукцію, метал, електротехнічне обладнання, оптику, наземний транспорт (а також агропродукцію) будуть змушені платити спецподаток - carbon border taxe. Його можуть запровадити вже з 2023г. Все це суттєво торкнеться України, що має значні обсяги експорту в ЄС і високий «вуглецевий слід» у виробленій продукції. Оціночні втрати складуть не менше 560 млн. євро на рік. 

При цьому, підтримки від держави промисловим підприємствам чекати не доводиться. Держава, навпаки, має намір тиснути на промисловість нереалістичними ініціативами в питаннях екології.

Так, днями парламент розглядав законопроект №4167 “Про запобігання, зменшення та контроль забруднення, що виникає в результаті промислової діяльності”.

Законопроект надзвичайно структурно слабкий, тому він був нищівно розкритикований Головним науково-експертним управління Апарату ВРУ. По великому рахунку, його було потрібно відправляти у смітник зразу та готувати новий законопроект. Замість цього, його тричі розглядали у першому читанні та двічі відправляли на повторне друге читання. І лише 15 липня остаточно відхилили.

Цим законопроектом пропонувались абсолютно нереалістичні строки екомодернізаціі (4 роки, в окремих випадках 7 років, як виняток).

Це у кілька разів жорсткіше, ніж в ЄС. У Польщі, наприклад, на екомодернізацію передбачалося 20 років, у Словаччині — 17 років.

Підприємства так званих «Молодих членів ЄС» отримували зі своїх держбюджетів і бюджету ЄС 450 млрд. євро на екомодернізацію.

При цьому, звісно, про будь-яку держпідтримки українські підприємства навіть думати не повинні.

Проводити екомодернізацію їм доведеться за власний рахунок. За оцінками експертів для цього потрібно 10 млрд. євро, яких у них немає. Можна, безперечно, останніми словами облаяти їхніх власників, але від того такі гроші у ці вкрай стислі строки у них з'являться.

Враховуючи ту об'єктивну реальність, що у нашої держави дуже мало можливостей для прямої бюджетної підтримки екомодернізаціі, варто застосовувати непрямі заходи —податкові стимули і пільги, державні гарантії, компенсація за кредитами на екомодернізацію. Але і цього, як раз, і не передбачено.

Натомість, передбачалось, що 45% зібраного податку йде в загальний фонд держбюджету, 55% — до місцевих бюджетів. Тобто, зібрані кошти екоподатку планувалось спрямувати на латання дірок державного і місцевих бюджетів, але тільки не на вирішення саме екологічних проблем.

Очевидно, що екоподаток повинен використовуватися за цільовим призначенням — на екомодернізацію. Необхідно застосувати таку систему нарахування та сплату екоподатку, яка би передбачала використання більшої частини зібраних коштів безпосередньо підприємствами на їхню екомодернізацію. Решту коштів потрібно направляти в цільові загальнодержавні та місцеві бюджетні екологічні фонди (при жорсткому контролі з боку держави та суспільства щодо їхнього прозорого, ефективного та цільового використання).

Якщо цього не зробити, кошти екоподатку продовжать розпорошувати нецільовим чином, екологічна ситуація залишатиметься складною, а у деяких випадках просто жахливою, «вуглецевий слід» в українській продукції залишиться високим, відповідно вона втрачатиме платоспроможні ринки, українська промисловість продовжить скорочення.

До речі, з урахуванням можливих виборів — у політикумі циркулюють чутки про можливий розпуск парламенту і позачергових виборах, а також про перевибори президента, що виглядає реалістично, тому що Зеленський розуміє, що втрачає електорат і зможе знову обратися тільки, якщо провести вибори найближчим часом — кошти екоподатку можуть бути спрямовані на “задобрювання” електорату.

Національно-визначений внесок (НВВ)

Паризька хартія є першою глобальною угодою щодо запобігання кліматичної кризи. У квітні 2021 року був проведений так званий «Кліматичний саміт», на якому було обговорено новий варіант Паризької угоди — з переліком конкретних зобов'язань, жорстким інструментарієм контролю і відповідальності за дотримання.

В рамках Паризького угоди країни прийняли на себе зобов'язання знизити викиди CO₂, що позначається так званим «Національно-визначеним внеском». Якщо ЄС узяв зобов'язання знизити до 2030 року викиди на 55%, то влада України вирішила, що буде «бігти попереду паровозу» і зобов'язалися знизити до 2030р викиди CO₂ на 65% (так званий «другий національно-визначений внесок»). 

Це мені дуже нагадує вкрай некомпетентні рішення української влади щодо боротьби з тютюнопалінням за допомогою надшвидкого щорічного збільшення акцизів на тютюнові вироби, щоби вже у 2025 році досягти мінімального в ЄС податкового навантаження на них. Хоча ніхто від України цього не вимагав. Внаслідок цього, замість зменшення тютюнопаління прийшли до карколомного зростання “тіньового” обороту тютюнових виробів.

Тут те саме абсурдне нездійсненне зобов'язання, яке абсолютно не враховує стан промисловості України. Як там кажуть: “Застав дурного Богу молитися, так він лоба розіб'є”.

Отже, як і в майже усіх інших сферах, політика влади в галузі екології — безсистемна і фрагментарна (органи влади вирішують тільки свої вузькопрофільні завдання і їх не цікавить комплексний вплив їхніх, інколи відверто абсурдних, ініціатив на економіку країни в цілому), повністю ігнорує проблему збереження залишків промисловості України. Це або імітацію бурхливої діяльності або свідоцтво жахливої некомпетентності (друге — у більшій мірі).

Можу лише нагадати, про що вже писав. У 2020 році у порівнянні 2012 роком річне промислове виробництво (без урахування фактору окупованих територій Криму та Донбасу) скоротилося у доларовому еквіваленті майже на 50 млрд доларів. Ситуацію в економіці України можна у двох словах характеризувати як «деіндустріалізація на марші». Якщо порівняти 2007 рік (докризовий) з 2019 роком, то частка обробної промисловості в економіці знизилася у 1,5 рази.

Ініціативи представників влади у сфері екології, що дискримінують промисловість — це прискорений рух у напрямку подальшої примітивізації промислового виробництва. Вони роблять ще реальніше загрозу повної втрати виробничого потенціалу та повної деградації структури економіки, відновлення якої буде коштувати країні значно більше, ніж витрати, які могли б цьому запобігти.