Чи потрібен Україні ще один центральний орган виконавчої влади?
Декілька думок про реформу державного управління у сфері поводження з відходами
Сьогодні навіть ті, хто не тримає руки «на пульсі» останніх державних, громадських, підприємницьких, наукових та інших ініціатив, впевнено скаже: «В Україні набирає обертів “сміттєва революція”». Чимало прогресивних ідей та перетворень ідуть «знизу», від самого суспільства, свідомість якого поступово змінюється на краще під тиском важкої спадщини традиційних (а вірніше – варварських) моделей виробництва і споживання. На щастя, межа байдужості щодо проблеми відходів вже позаду. На фоні ще сильних архаїчних звичок та поведінкових стереотипів можна, наприклад, помітити, що попит населення на контейнери для окремого збирання вторинної сировини часто перевищує їх пропозицію з боку виконавців послуг з вивезення побутових відходів.
Однак характер і темп реформ у секторі поводження з відходами все ж задаються здебільшого «згори», на рівні укладених міжнародних договорів (Угода про асоціацію з ЄС), урядових стратегій, програм, планів заходів та інших офіційних документів. Так, відомо, що дорожньою картою «сміттєвої революції» в Україні є розроблена під егідою Мінприроди та схвалена Урядом у листопаді 2017 р. Національна стратегія управління відходами до 2030 р. (далі – Стратегія), у якій знайшлося місце практично всьому, що можна було запозичити у західних партнерів та вигадати самотужки. Безперечно, серед того, що Стратегія вимагає розробити, прийняти, створити, впровадити чи модернізувати, є вкрай корисні та необхідні заходи. І їх достатньо. Але є й ті, які більше схожі на самоціль, «реформу заради реформи» або, можливо, на прагнення перекласти відповідальність на іншу «голову». Тобто на що завгодно, тільки не реальну спробу перелому ситуації на фронті поводження з відходами.
Один із показових прикладів – заплановане створення нової державної інституції, а саме центрального органу виконавчої влади з питань управління відходами (ймовірніше за все, у формі служби, хоча зараз про це нічого не говориться). У самій Стратегії таке рішення позиціонується як … інноваційне. Якщо вже говорити про інновації, то це не будь-які нововведення, а лише ті з них, що суттєво поліпшують якість (ефективність) тих чи інших процесів, технологій або умов життя людини. При цьому інноваційним за певних обставин може бути як підхід, спрямований на диференціацію системи органів державного управління, так і її інтеграцію. Водночас у будь-якому разі доцільно виходити з того, що наявна система органів і розподіл між ними функцій та повноважень (повноваження як сукупність прав та обов’язків державного органу кореспондують його функціям і закріплюються на їх виконання) є оптимальними, доки не буде доведено зворотне. Така презумпція не має нічого спільного з консерватизмом. Її головна мета – підтримувати імунітет механізму держави від «лихоманки» свавільних і непропорційних втручань.
Тепер ближче до піднятого питання. Основним донором функцій і повноважень для новоявленого центрального органу має стати Мінприроди, яке на теперішній час не лише формує, але й реалізує державну політику у сфері поводження з відходами. Згідно із Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» функції з формування цієї політики не можуть бути відчужені у Міністерства, тому згаданому органу залишається розраховувати лише на окремі функції щодо її реалізації (стосуються видачі ліцензій і дозвільних документів, ведення реєстрів, банків даних та ін.). Проте чи є сенс передавати ці функції, навіть не спробувавши підвищити ефективність їх виконання шляхом змін у структурі Мінприроди?
На сьогоднішній день у межах апарату Мінприроди утворені й діють: 1) управління поводження з відходами та екобезпеки, у тому числі відділ поводження з відходами (4 особи) та відділ екологічної безпеки (4 особи); 2) управління з питань оцінки впливу на довкілля та дозвільно-ліцензійної діяльності, у складі якого є відділ оцінки впливу на довкілля (5 осіб), відділ дозвільно-ліцензійної діяльності та контролю (8 осіб) і відділ поводження з пестицидами та агрохімікатами (4 особи). Якщо виявляється, що потенціалу цих структурних підрозділів недостатньо, то чому б не піти на такий крок, як створення департаменту поводження з відходами з виокремленням у ньому трьох-чотирьох відділів, призначених для здійснення відповідних функцій і повноважень? Вочевидь, означений шлях є менш витратним як у плані часу, так і коштів державного бюджету.
Ще одна «темна» сторона центрального органу, появі якого Стратегія і проект Національного плану управління відходами до 2030 року відводять майже месіанське значення, – це зазіхання на «сферу впливу» регіональних державних адміністрацій. Дійсно, обсяг компетенції, яку повинно уступити Мінприроди, виглядає, м’яко кажучи, не солідно. Як же бути? – Насамперед, відібрати у адміністрацій повноваження щодо видачі дозволів на здійснення операцій у сфері поводження з відходами та реєстрації декларацій про відходи. Такий «оригінальний» вихід пропонує стаття 18 проекту закону України «Про управління відходами», винесеного Мінприроди на громадське обговорення у листопаді 2018 р. Варто наголосити, що масштаб завдання, вирішенню якого слугують відповідні повноваження, має все-таки територіальний вимір. Тому перекладання його на національний рівень означає безпідставне обтяження роботи дозвільної системи, а звідси - додаткові перешкоди для суб'єктів господарювання.
Нарешті, не буде зайвим поглянути й на досвід більшості розвинених країн, які побудували систему державного управління у сфері поводження з відходами за принципами компактності й консолідації (і не прорахувалися!). Так, у США й Данії основні функції та повноваження у цій сфері довірені агентствам з охорони навколишнього середовища, у Франції – Агентству з навколишнього середовища і управління енергією, у Фінляндії – Міністерству охорони навколишнього середовища, а у Швейцарії – Федеральному відомству з охорони навколишнього середовища.
А чим наше Мінприроди гірше?
- Судовий захист при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно не відчужено Євген Морозов вчора о 13:02
- Система обліку немайнової шкоди: коли держава намагається залікувати невидимі рани війни Світлана Приймак вчора о 11:36
- Чому енергетичні та газові гіганти обирають Нідерланди чи Швейцарію для бізнесу Ростислав Никітенко вчора о 08:47
- 1000+ днів війни: чи достатньо покарати агрессора правовими засобами?! Дмитро Зенкін 21.11.2024 21:35
- Горизонтальний моніторинг як сучасний метод податкового контролю Юлія Мороз 21.11.2024 13:36
- Ієрархія протилежних правових висновків суду касаційної інстанції Євген Морозов 21.11.2024 12:39
- Чужий серед своїх: право голосу і місце в політиці іноземців у ЄС Дмитро Зенкін 20.11.2024 21:35
- Сталий розвиток рибного господарства: нові можливості для інвестицій в Україні Артем Чорноморов 20.11.2024 15:59
- Кремль тисне на рубильник Євген Магда 20.11.2024 15:55
- Судова реформа в контексті вимог ЄС: очищення від суддів-корупціонерів Світлана Приймак 20.11.2024 13:47
- Як автоматизувати процеси в бізнесі для швидкого зростання Даніелла Шихабутдінова 20.11.2024 13:20
- COP29 та План Перемоги. Як нашу стратегію зробити глобальною? Ксенія Оринчак 20.11.2024 11:17
- Ухвала про відмову у прийнятті зустрічного позову підлягає апеляційному оскарженню Євген Морозов 20.11.2024 10:35
- Репарації після Другої світової, як передбачення майбутнього: компенсації постраждалим Дмитро Зенкін 20.11.2024 00:50
- Що робити під час обшуку? Сергій Моргун 19.11.2024 19:14
-
"Ситуація критична". У Кривому Розі 110 000 жителів залишаються без опалення
Бізнес 21238
-
Що вигідно банку – невигідно клієнту. Які наслідки відмови Monobank від Mastercard
Фінанси 15970
-
Як тренування в спортзалі можуть нашкодити: помилки початківців
Життя 7696
-
Найбільший роботодавець і платник податків Херсонської області збанкрутував через війну
Бізнес 6970
-
Серіал "Король Талси" за участю Сильвестра Сталлоне продовжили на два сезони: деталі
Життя 5354