Що таке віндикація та «з чим її їдять»

Поняття «віндикація» (лат. « vindicatio» від «vindico») – це претензія, вимога, позов, відновлення, звільнення від чийогось панування. Тобто це витребування речі, яка наділена індивідуальними ознаками, перебуває в незаконній власності та є наявною у відпов

Поняття «віндикація» (лат. « v indicatio» від «vindico») – це претензія, вимога, позов, відновлення, звільнення від чийогось панування. Тобто це витребування речі, яка наділена індивідуальними ознаками, перебуває в незаконній власності та є наявною у відповідача, адже якщо особа погоджується прийняти подібну чи іншу річ, то у такому випадку мова буде йти не про віндикацію.

Незважаючи на те, що як термін «віндикація» широко використовується правниками в усному та писемному мовленні ще з часів існування римського права, змістом якого було «ubi rem meam invenio, ibi vindico», тобто «де мою річ знаходжу, там і звертаюсь з позовом про її витребування», в національному законодавстві, зокрема в Цивільному кодексі України (далі – ЦК), такого терміну нам годі й шукати, хоча інша латинська термінологія в ньому все ж таки присутня.

До сьогодні в Україні термін «віндикація» використовується лише у значенні «витребування» і знаходить своє відображення у ст. 388 ЦК. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно (без відповідної правової підстави) заволоділа ним. Однак звільнення від чийогось панування, як одне зі значень терміну «віндикація» римського права, могло б бути корисним нам для доповнення вищезазначеної статті (особливо у тих випадках, коли предметом привласнення є нерухомість).

Нерухомість не сховати в кишеню

Нерухомість – це не телефон, який можна легко сховати в кишеню. З квартирою чи земельною ділянкою це неможливо. На відміну від рухомої речі, де віндикація полягає у відновлені права володіння рухомих речей та відбувається шляхом відбирання у незаконного володільця (In Jure Cessio), у нерухомої речі віндикація полягає в усуненні незаконного володільця від панування нею, виселенні/вивільненні набувача з об’єкта нерухомості та у відновленні такого володіння законним володільцем.

Значно простіше вирішуються спори, коли особа, яка не мала права на відчуження речі, передає майно набувачу (добросовісному чи недобросовісному) за договором купівлі-продажу з порушенням норм закону, передбачених для укладання таких видів договорів, що надалі просто визнаються нікчемними.

Інша річ, коли таке майно переходить у власність набувачу за усіма нормами ЦК. У такому випадку без належних доказів та законодавчих підстав навряд чи обійдеться. Однак необхідно пам’ятати головне – ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК). Варто зазначити, що ця норма закону надає право власнику майна звертатися лише до недобросовісного набувача майна у разі його незаконного (без відповідної правової підстави) заволодінням майном (ст. 387 ЦК).

Бути чи не бути «добросовісним»?

Якщо виокремити такі поняття як «добросовісність» та «недобросовісність» набувача, слід звернути увагу, зокрема, на Постанову Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. №5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» (далі – Постанова).

Так, у Постанові зазначено, що під час розгляду позову про витребування майна відповідач, згідно зі ст. 388, ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). Таким чином, потреба у пред'явленні зустрічного позову добросовісним набувачем – відсутня. До того ж, такий спосіб судового захисту є неналежним (ст. 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття – це не предмет позову, а одна з обставин доказування при витребуванні у нього майна.

Отже, ст. 388 ЦК фактично спрямована на абсолютний захист інтересів добросовісного набувача. Однак у випадку, коли майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник може витребувати його від добросовісного набувача майже в усіх випадках.

Аналізуючи Постанову, можна виокремити роз’яснення поняття «добросовісний набувач» – це набувач, який при вчиненні правочину не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна (наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна).

При цьому конкретизується, що в діях набувача не повинно бути ні форми вини, ні форми необережності, якими він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Так, вирішуючи спори щодо відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача після витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні враховувати наступне:

· Недобросовісний набувач зобов'язаний повернути або відшкодувати власнику всі доходи, які він одержав або міг одержати за весь час володіння майном. Добросовісний набувач повинен відшкодувати такі доходи лише з моменту, коли він дізнався про незаконність володіння майном (наприклад, з моменту, коли йому вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна (ч. 1, 2 ст. 390 ЦК)).

· Добросовісний набувач (володілець) може залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені без завдання майну шкоди. Під поліпшенням слід розуміти такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, а з іншого боку, мають обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості майна.

Крім того, добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) майна має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, відколи власникові належить право на повернення майна або на передання доходів (ч. 3 ст. 390 ЦК).

Мова йде про ті витрати, без яких стан майна міг значно погіршитися, що спричинило б неможливість його подальшого використання за призначенням. Питання щодо добросовісності чи недобросовісності набувача може вирішити лише суд на основі повного, всебічного та об’єктивного з’ясування всіх обставин справи.

Важливість доведення фактичних обставин при зверненні до суду

Таким чином, при поданні позову позивач повинен довести факти, які мають істотне значення для розгляду справи по суті, а саме:

· факти, які доводять право власності позивача на майно, а отже, і його право на витребування цього майна;

· факти, які доводять вибуття майна з володіння позивача та знаходження його у відповідача;

· факти, які доводять незаконність володіння відповідачем майном позивача;

· факти, які доводять відсутність між позивачем та відповідачем зобов’язально-правових відносин щодо спірного майна;

· факти, які доводять, що відповідач є добросовісним набувачем, тобто був він чи міг бути обізнаний про незаконність володіння майном.

Слід звернути увагу, що у разі фактичного позбавлення власником контролю над майном можливе застосування негаторного позову.

Проаналізувавши реєстр судових рішень в Україні, стає зрозумілим, що судова практика у вирішенні віндикаційних спорів, на жаль, є неоднаковою, хоча нормами ЦК, Постановами та Рішеннями ВСУ висвітлено певний порядок і підстави витребування власником свого майна від особи, яка незаконно (без відповідної правової підстави) заволоділа ним.

Отже, віндикаційний позов є реальним способом захисту порушеного права власника. Хоча при вирішенні такого виду спору навряд чи можна обійтися без кваліфікованої юридичної допомоги, проте захищати порушені права, без сумніву, необхідно.