Як визначається місце проживання дитини після розлучення батьків?

Ми звикли до поширеної практики, коли після розлучення подружжя дитина залишається з матір'ю. Проте сьогодні все частіше використовуються інші критерії у вирішенні цього складного питання.

Ми звикли до поширеної практики, коли після розлучення подружжя дитина залишається з матір'ю. Проте сьогодні все частіше використовуються інші критерії у вирішенні цього складного питання.

Чиїми інтересами та якими аргументами мають керуватися суди чи органи опіки при визначенні місця проживання дитини після розлучення батьків?

При визначенні місця проживання дитини її інтереси мають першочергове значення.

Такі аргументи навів Верховний Суд України у своїй  постанові від 30 травня 2018 року у справі № 343/1500/15-ц (касаційне провадження № 61-23861св18), приймаючи рішення про визначення місця проживання дітей на користь батька. 

Відповідно до чинного українського законодавства порядок визначення місця проживання дитини залежить від її віку:

- місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків;

 -  місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини;

 -  якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає алкогольними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Яблуком розбрату у подібних справах зазвичай стає наведена у Декларації з прав дитини 1959 року презумпція закріплення проживання дитини разом з матір’ю, відповідно до якої малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю. Однак наразі вона не підтримується ані сучасним європейським законодавством, ані рішеннями Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Відповідно до Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів, а також забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

За практикою ЄСПЛ врахування того, що слугує найкращим інтересам дитини, має вирішальне значення в кожній справі такого типу («Ельшольц проти Німеччини»). Наразі існує широкий консенсус на підтримку ідеї того, що в усіх рішеннях щодо дітей мають переважати їхні найкращі інтереси («Нойлінґер і Шурук проти Швейцарії»). При визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два фактори: по-перше, збереження її зв’язків з сім’єю, окрім випадків, коли доведено, що сім’я непридатна або явно дисфункціональна; і по-друге, забезпечення її розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі та в середовищі, що не є дисфункціональним («Мамчур проти України»).

В окремій думці у справі «М.С. проти України» суддя Карло Ранзоні  наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків ( «Сахін проти Німеччини»).

Насамкінець, у Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Рівність та спільна батьківська відповідальність: роль батьків» (Equality and shared parental responsibility: the role of fathers) № 2079 від 02 жовтня 2015 року Асамблея твердо висловила позицію, що саме розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи стосовно ролей жінок та чоловіків у сім’ї і є відображенням соціологічних змін, які відбулися протягом останніх 50 років. У зв’язку з цим, Парламентська Асамблея закликала всіх її членів, зокрема і Україну, забезпечити законодавчими нормами та адміністративною практикою рівність прав батьків щодо їх дітей.