Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
29.02.2016 17:07

Позов про визнання права власності на нерухомість очами ВСУ

Доктор юридичних наук

Про те, як Верховний Суд України в своих останніх постановках ставиться до визнання права властності в судовому порядку.

 Процесуально-правоватеорія поділяє судові позови на позови про присудження, позови про визнання таперетворювальні позови. Позови про визнання можуть бути позитивними (визнаннянаявності права, правовідносин) та негативні (визнання, відповідно, відсутностіправа чи правовідносин). Перетворювальний позов спрямований на зміну чиприпинення існуючого правовідношення між позивачем та відповідачем.

Данірізновиди позовів кореспондують окремим способам захисту цивільних прав таінтересів судом, що неструктуровано перелічені у ст. 16 Цивільного кодексуУкраїни (ЦК).

Системнийаналіз положень ЦК дає певні підстави стверджувати, що під «визнанням права» в окремихвипадках мається на увазі не власне визнання як результат задоволення позову про визнання, а саме змінаправовідношення, тобто задоволення перетворювальногопозову.

 Якими можуть бути такі випадки? Наприклад, цест. 376 ЦК[1],за якою «право власності може бути визнане за ….»:

«3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майноможе бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочиннебудівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, заумови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудованенерухоме майно».

Це повноюмірою корелює із ч. 2 цієї ж статті, що вказує на те, що особа, яка здійсниласамочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

«2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництвонерухомого майна, не набуває права власності на нього».

Так, особадійсно не набуває права власності на об’єкт будівництва на підставіпередбаченого законом (ст. 331 ЦК та ін.) фактичного (юридичного складу), аджеу цьому «ланцюжку» відсутній певний необхідний елемент (елементи). Саме цейдефект виправляє суд, наділяючи у визначених законом випадках особу певними правами,тобто перетворюючи відповідні правовідносини (невласник стає власником,вступаючи у абсолютні правовідносини із необмеженими колом осіб щодо предмету своєївласності). Щоправда, і таке рішення не перетворює особу на власника остаточно,адже відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухомемайно та їх обтяжень» для виникнення речового права потрібна ще й його державнареєстрація, перед проведення якої носій відповідних реєстраційних повноваженьще раз перевірить фактичний склад щодо набуття права власності на предметповноти та законності. Про подібні перетворювальні рішення судів йдеться у йст.ст. 335, 344 ЦК. 

 Саме крізь призму таких висновків, на нашпогляд, треба сприймати правову позицію Верховного Суду України (ВСУ),висловлену, зокрема, у постанові Судовоїпалати у цивільних справах ВСУ від24.06.2015 № 6-318цс15:

«За правилами статті 392 Цивільного кодексуУкраїни (далі – ЦК України) позов про визнання права власності може бутипред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюєтьсяабо не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчуєйого право власності. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власностінабувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає іззакону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК Українинабуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язуєвиникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, суд призастосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених закономпідстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності наспірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею392 ЦК України».

 

         У данійконкретній постанові ВСУ висловився лише щодо власне «позовів про визнання».

         Данапозиція було уточнена Судовою палатою у цивільних справах ВСУ в іншій постановівід 07.10.2015 по справі № 1622цс15:

«Відповіднодо частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можутьвиникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільногозаконодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦКУкраїни передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадкахправо власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема ізправочинів (ч. 1. ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, непороджує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше назаконних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує абооспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачемдокумента, який посвідчує його право власності…..»

У даному рішенні ВСУ вказує як на власне«позови про визнання»           (ст. 392ЦК), так і про «перетворювальні позови» (ст. 11 ЦК, ст. 335 та 376 ЦК). Прицьому Суд чомусь не згадав про положення ч. 4 ст. 344 ЦК, яка теж безпосередньонадає суду повноваження наділяти позивачів правом власності на нерухомість,транспортні засоби та цінні папери за набувальною давністю, перетворюючивідповідні правовідносини. 

Як видається, ВСУ притримуєтьсяжорсткого тлумачення норми, вміщеної до ст. 11 ЦК, за якою можливістьвиникнення права (власності) з рішенням суду залежить від буквальної вказівкина це цивільного закону із застосуванням відповідних фразеологічних «кліше».

Судова палата у цивільних справах ВСУпритримується подібної позиції в інших постановах, зокрема від 27.05.2015 посправі № 6-159цс15:

«…Визнання права власності на об’єктнезавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядкунормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено…».

Проте законодавство передбачає й іншівипадки, що, на нашу думку, дають суду підстави наділити позивача правом чи,якщо завгодно, «визнати його» за позивачем (шляхом задоволення не позову провизнання, а перетворювального позову).

Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 7 Закону«Про фермерське господарство»:

     «4. У  разі   відмови  органів державної  влади  та органів
місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки  для ведення
фермерського господарства питання вирішується судом.  Рішення суду
про  задоволення  позову є  підставою  для відведення  земельної
ділянки в натурі (на місцевості),  видачідокумента,  що посвідчує
право  власності  або укладання   договору   оренди.  Відведення
земельної  ділянки  в натурі  (на  місцевості) проводиться після
збирання врожаю на цій ділянці попереднім землекористувачем».

 

На нашу думку, є й інші випадки, коли суд можезадовільнити перетворювальний позов, хоча ВСУ, як нам здається, не схиляєтьсядо такої позиції.

Наприклад, це встановлення земельного сервітуту, передачаділянки у власність чи користування із земель державної та комунальноївласності тощо тоді, коли орган влади відмовляється передати ділянку чиухиляється від розгляду питання. Ці випадки передбачено у ст.ст. 100, 118, 123та ін. Земельного кодексу України (ЗК).

         У наведенихприкладах текст відповідної норми не передбачає вказівок на кшталт: «суд визнаєправо», «суд приймає рішення про передачу…» чи подібних.

На нашу думку,формулювання: «У разі відмови органу …. питання вирішується в судовому порядку» (див. ст.118 ЗК) цілком достатньо для застосування перетворювального позову. Більш того,фактично це є єдиним способом реального захисту прав позивача. Вважаємо, щобезпосереднє формулювання рішення за таким позовом: «визнати право на…»,«надати ділянку…», «передати ділянку…» тощо не є принциповим. Важливим є те, щотаке рішення суду за перетворювальним позовом доповнює необхідним (відсутнім) елементомфактичний склад щодо набуття права власності на нерухомість та надає всіпідстави для проведення в установленому порядку наступної державної реєстраціїправа власності на неї.

         Враховуючи«квазіправотворчі» повновження ВСУ, закріплені у процесуальних кодексах, нанашу думку, врахування вищевказаного підходу сприяло б більш ефективномузахисту прав та інтересів позивачів.

 

 

Надруковано:

Юридическаяпрактика, № 3 от 19.01.2016



[1] У постанові Судової палати у цивільних справах від 02.12.2015 посправі № 6-1328цс15 ВерховнийСуд України вказав, що єдиною умовою для визнання права власності на самочиннебудівництво є надання земельної ділянки такому забудовнику. На думку ВСУ требавраховувати наявність в особи, що здійснила будівництва належного дозволу таналежно затвердженого проекту, а також відсутність істотного порушеннябудівельних норм та правил. При цьому, ВСУ необтяжив себе зайвимипоясненнями, звідки в особи, що будувала, не маючивідповідного права на землю, з’являться відповідні дозволи (що без документівна землю за загальним правилом не видаються), належна проектна документаціятощо. 

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи