Недоліки американської поліційної системи та війна в Україні

Природно, що подібний спектр проблематики важко зрозуміти людям з білим кольором шкіри, які складають 99% працівників українського медіапростору та політикуму. 

Багато хто в Україні тоді намагався подати BLM як нетипову політичну технологію, емоційний сплеск, вдало підібраний медіапривід або ж біснування «світового уряду». Натомість з поля зору випускалась, мабуть, головна проблема, яка стала основою руху, а саме абсолютна некомпетентність поліціянтів США у питанні захисту місцевих. 

Рух давав надію на зміни та почав дискусію щодо того, чи взагалі потрібно залишати місцеву поліцію у її стандартному форматі. Було дуже цікаво спостерігати за тим, як українські політичні оглядачі та журналісти вселяли безпідставний скепсис у дії BLM на фоні абсолютної безкарності та правопорушень представників української поліції навіть у бік білошкірих. Однак у цьому була проблема не лише українських ЗМІ - саме переміщення фокусу з «Давайте реформувати поліцію та говорити про її правопорушення» на «Ці шалені протестувальники хочуть знищити інститут поліції та жити в анархії» у світовому медіапросторі й зменшило шанси BLM на успіх.

Минуло лише два роки й ми живемо вже у зовсім інакшому світі (навіть попри те, що росія стала місцем, де час замерз, а «заслужені українські освітяни» намагаються усім довести, що світ 90-их і світ зараз - абсолютно ідентичні парадигми). З офіцера, що придушив Джорджа Флойда, Дерека Шовіна, зробили цапа-відбувайла, фактично ігноруючи те, що система не відреагувала належним чином на те, що цей поліціянт вже вдавався до подібного і під час інших затримань. Ніхто, окрім місцевих активістів та журналістів не говорив про жахливу культуру поліцейського відділку Шовіна та його ієрархію. Таким чином, ми не побачили структурних та важливих змін у поліцейській системі США - проблему сфокусували на одній персоналії, а не на усій системі.

А систему треба змінювати, причому про це говорили і її працівники - згідно зі Star Tribune, поліцейські відділку у Міннеаполісі (місті, де і сталося вбивство Джорджа Флойда, а також низка інших резонансних справ за участі поліції), які сміливо вказували керівництву на неналежну поведінку, перевищення повноважень, провали у тренінгу, відсутність культури та токсичну ієрархію всередині відділка у підсумку залишились ізольованими працівниками цього ж відділку, оскільки з ними просто припиняли розмовляти та мати справу. В умовах такої «культури спіралі мовчання» важко щось змінити - так сталося і у Міннеаполісі, оскільки більшість мешканців міста висловились за важливі реформи у структурі поліції, але не хотіли змінювати надто багато через безпекові занепокоєння. Тому віз і нині там, і тому нам, як українцям, теж важливо на це подивитись через подібну призму.

Американське та українське суспільство є більш подібними, ніж здається на перший погляд, і цей приклад - ще одне яскраве підтвердження для цього. Наше суспільство, особливо у стані війни, засмоктане у «культуру спіралі мовчання». Поки всі вільно пишуть в інтернеті і висловлюють свою надважливу думку за монітором, у реальному житті осіб, що відкрито вказують на потребу змін та недоліки, ізольовують або ж взагалі роблять винними. При чому, люди на це погоджуються та мовчки сприяють цьому - ми пропускаємо повз себе поганих поліцейських, поганих політиків, поганих викладачів, поганих аналітиків, поганих лікарів, поганих військових. Ми все це оминаємо, бо звикли мовчати. Так, ми не говоримо про протести національного масштабу, хоч вони теж єє надважливим механізмом, але, як ми переконались, замало говорити лише у центрі Києва - без змін на місцях нічого не виходить.

Проблеми українського суспільства та місцевого самоврядування, а особливо повноважень його представників та використання сили вийшли на новий рівень у часи воєнного стану. Непрофесіонали і далі виправдовують своє перебування у нашій реальності фразою «Потім будемо розбиратись», уникаючи відповідей на незручні питання. Як у нашому випадку, так і у випадку поліції Міннеаполісу змін немає, бо ми боїмося говорити, а тих, хто говорить, сприймаємо як божевільних зрадників. І ми не говоримо про імпульсивне бажання встановити анархію, ми говоримо про конструктивну критику, якої так мало у нашому світі. Якщо її стане більше та якщо її припинять ізольовувати, можливо, світ стане кращим? Поки ми дізнаємось відповідь на це питання, у Штатах та Україні життя триває - так, по-різному, але триває.